В Івано-Франківську побачило світ друге – виправлене й доповнене – наукове видання доктора мистецтвознавства Карпатського національного університету ім. В. Стефаника професора Богдана Кіндратюка «Нариси музичного мистецтва Галицько-Волинського князівства», рекомендоване до друку вченою радою Навчально-наукового інституту мистецтв цього вишу.
Перше видання книжки прикарпатського дослідника музичної минувшини побачило світ ще 2001 року. А спонукою до другого видання з такою ж назвою, як зазначає його автор, «стала потреба не тільки внести окремі уточнення чи виправити допущені огріхи, а й оновлення методології наукового пошуку, модерні результати археологічних досліджень і медієвістичних студій стосовно розвитку мистецтва на Галицьких і Волинських землях княжої доби».
– Богдане Дмитровичу, як видається, серед причин вдруге видати монографію були не лише суто намагання науково удосконалити «Нариси…» минулих років, а й інші вагомі – не наукові – чинники?
– Перше видання книжки майже чверть століття тому я присвятив своїй мамі – вчительці Ганні Дмитрівні Спасюк, а нещодавнє – захисницям і захисникам України. Адже реалії змінилися – живемо у часі війни. Свого часу я написав статтю про дзвонарство церкви Святого Пантелеймона у селі Шевченковому Галицької громади до поважного збірника «Галич», який видає наш університет. Була нищівна рецензія на мою роботу – мовляв, вона не ґрунтується на джерелах. Її написав науковець Іван Кузьмінський – автор книжки про музичне мистецтво Перемиської землі й Холмщини. І цим своїм критичним відгуком він спонукав мене добре переосмислити все написане у статті й врахувати деякі зауваження. А коли я опублікував матеріал в іншому збірнику – в Ірпені на Київщині, де відбувалася наукова конференція, то надійшла сумна звістка про загибель добровольця І. Кузьмінського на фронті. Він – кавалер ордена «За мужність». Це спонукало мене присвятити друге видання «Нарисів…» захисникам і захисницям України...
Я показав рукопис книжки директору Центру медієвістичних студій КНУ ім. В. Стефаника доктору історичних наук і професору Мирославові Волощуку, і він дав низку слушних порад та зауважень. За три роки я перелопатив чимало історичних джерел і завершив монографію у прокладеному паном Мирославом концептуальному річищі.
– Загалом яка мета виходу у світ Ваших «Нарисів музичного мистецтва Галицько-Волинського князівства»?
– За понад 20 років з часу виходу першого видання з’явилося чимало нових наукових досліджень науковців. Наприклад, Віра Гупало дослідила археологію Звенигорода біля Львова, Святослав Терський – археологічні пам’ятки княжого Володимира – давнього Лучеська, Богдан Томенчук опублікував дуже багато наукових студій про Давній Галич і Галичину, Ігор Коваль узагальнив дослідження Вітольда Ауліха про археологію Давнього Галича…Тобто за роки накопичилися нові факти, з’явилися нові наукові прочитання й порівняльні дослідження давніх літописів, цікаві археологічні знахідки тощо. Тим-то постала можливість усі новітні дослідження описати ширше й у значно більшій за обсягами книжці.
– У монографії представлено до пів тисячі позицій використаних джерел, серед яких є й російськомовні та авторства російських науковців. Це технічна помилка чи Ваша свідома авторська позиція толерування наукової російщини тоді, коли українські бібліотеки позбуваються російського друкованого слова?
– Всі джерела, означені у моїй монографії, є в українських бібліотеках. І на нашу з моїм науковим керівником Юрієм Ясіновським думку, не все правильно у тому, що сьогодні вилучають з українських бібліотек всю російськомовну чи російську наукову літературу, дещо мало б залишатися. Адже результати наукових досліджень – це наукові факти. Звісно, росіяни гнуть свою лінію і відстоюють свою мету. Але ми маємо наші українські орієнтири, тож і знахідки, і факти оцінюємо об’єктивно, з погляду історичної достовірності.
У своїй монографії щонайперше прославляю музику Галицько-Волинського князівства, давню культуру нашого краю. І невипадково епіграфом до видання взяв слова Ромена Роллана «Музика – спів століть і квітка історії, що росте як у печалі, так і в радощах людства...». Всі факти, здобуті будь-якими дослідниками, аналізуємо з позицій давньої української культури. Археологи, наприклад, на території Галича зафіксували знахідки більш як 20 часових культур – від пам’яток палеоліту до нашої доби. Ми ж не винні, що давні пам’ятки візантійської музики опублікували у москві, де йдеться й про основні засади співу, зокрема деталізовано специфіку дзвонінь. Хіба маємо відмовлятися від таких фактів? До всього потрібно ставитися з розумом і нема нічого поганого, якщо я на деяких фактах з таких публікацій величатиму наш край. Коли творили музику греки й візантійці, то москви ще й у задумах не було. Для мене головне – факти.
– Яку роль, на Вашу думку, відіграють «Нариси...» у часі воєнних реалій України?
– Моя книжка – це історична пам’ять і засіб національної ідентифікації, підтвердження глибокого культурного коріння України. Чому, наприклад, так активно розвивалося християнство? Тому що мало міцну попередню основу, культурний ґрунт, а не зростало на голому місці. Чимало святилищ повідкривали й науково описали Богдан Томенчук, Микола Кугутяк та інші дослідники. На пустому місці ніщо не виникає, а нове стає продовженням минувшини. Музика віддавна була у війську й згуртовувала воїнів. З піснями на устах ішли у бій і віддавали свої життя борці за волю України.
На жаль, ми нині не чуємо музики княжої доби, але дещо таки залишилося у релігійних співах і церковних канонах. Є ґрунтовні дослідження давніх музичних інструментів... Я намагаюся показати особливості музичного мистецтва Галицько-Волинського князівства. Ми знаємо своє і, як свого часу закликав Б. Томенчук, ідемо через своє – до світового. Наприклад, перейнявши уставні засади з Візантії, а дзвони із Заходу, українці створили дзвонарство як вид музичного мистецтва.
Кожен, хто прочитає мою книжку, зрозуміє, що Україна має потужний культурний спадок минулого, який став підвалинами сучасного культурного розвою і характеризується унікальними ознаками, відмінними від культури російської. Галицько-Волинське князівство відіграло велику роль в українській культурній тяглості. Адже після падіння середньовічної Києво-Руської держави саме на цій території було створено умови, які більш ніж на сто років продовжили розвиток української культури…
Структура видання «Нариси музичного мистецтва Галицько-Волинського князівства» з переднім словом доктора мистецтвознавства й професора Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка Юрія Ясіновського чітко означена й має дев’ять основних розділів: «Передумови розвою музичного мистецтва в ареалі князівств Галицьких і Волинських земель», «Розвиток фольклорних жанрів», «Народна епіка, її творці та виконавці», «Скоморохи», «Рукописна книжність. Церковний спів», «Літописний Митуса: спроба переосмислення звичного образу», «Дзвони та дзвонарське мистецтво», «Освіта й музика», «Інструментальна культура, музика в побуті та війську». Серед довідкового апарату – список використаних джерел, іменний покажчик, покажчик географічних назв, предметний покажчик, кольорові й чорно-білі світлини та англомовні вкраплення дослідницьких наголосів.
…І насамкінець – про те, що найбільше мене зачепило під час ознайомлення із виданням. Коли прочитав монографію, то не лише посмакував добірною дослідницькою інформацією – у мені затремтіло відчуття національної гордості за свій край та ментальну причетність до його великої історії, споминальної вдячності тим, хто творив скарби в нашій минувшині, й уклінної молитви за кожного нині сущого галичанина, який творить обличчя Галичини сучасної доби на фронті і в тилу. Ця книжка, на моє переконання, образно кажучи, не для окраси запорошених і німих полиць, а для живого сучасного читання.
Довідка «Галичини»
Богдан Кіндратюк – український культуролог, музикознавець, медієвіст (дослідник середньовіччя), педагог. Народився у селі Прибилів на Тлумаччині. Навчався у місцевій школі, Снятинському культурно-освітньому училищі, Івано-Франківському педагогічному інституті ім. В. Стефаника та аспірантурі Київського педагогічного інституту ім. Максима Горького. Захистив 1990 року кандидатську дисертацію, а 2015-го – докторську на тему «Дзвонарська культура України». Доктор мистецтвознавства та професор кафедри методики музичного виховання і диригування Навчально-наукового інституту мистецтв ДВНЗ «Карпатський національний університет імені Василя Стефаника». Директор Центру дослідження дзвонарства. Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Учитель вищої категорії. Автор низки монографій, науково-методичного посібника та багатьох наукових статей. Лауреат обласної премії ім. В. Стефаника у номінації «Мистецтвознавство».
Ігор Лазоришин |
