Працюючи над книгою «Зоря «Просвіти» у Галичі» (Івано-Франківськ, 2018 р.), я відкрив чимало історичних постатей, які брали активну участь у просвітянському житті цього міста. Були серед них як галичани, так і приїжджі, які попадали до Галича в силу певних життєвих обставин. Про одних вдалося зібрати окремі біографічні відомості, про інших їх забракло. Але дослідження – це постійний пошук, який триває й надалі. І коли під руки попадають нові відомості про людей, про яких раніше писав, все одно цю інформацію занотовуєш, щоб потім оформити її у нову статтю. Так сталося і цього разу, коли натрапив на відомості про д-ра Льва Короля, про котрого є кілька згадок у моїй книзі.
Нагадаю, що Л.Король згадується у книзі в тому контексті, що надавав велику допомогу у діяльності «Просвіти» та «Рідної Школи» і сам активно брався до праці. Що його привело до Галича і скільки часу він був у місті – під час написання книги встановити не вдалося. І ось несподівано, блукаючи нетрями інтернету, я натрапив на статтю Віри Перегіняк (мав колись з нею зустріч у Сільці. - І.Д.), журналістки калуської газети «Дзвони Підгір’я», про діяльність товариства «Просвіта» у с. Новиця Калуського району. У ній саме є інформація про Лева Короля і про те, чому він переїхав до Галича.
Зокрема, авторка пише, що Лев Король був сином пароха с. Новиці отця Омеляна, який помер у 1935 році. Левко Король, старший син, разом із дружиною Христиною виїхав до Галича, де той мав стати інспектором шкіл.
У своїй статті журналістка використала дослідження Анатолія Грицана, у якому читаємо: «На виконання ухвали Виділу у Львові філія «Просвіти» у Галичі 16 листопада 1937 року почала організовувати в навколишніх громадах повіту самоосвітні гуртки. До них залучали підлітків від 14 до 18 років під керівництвом освітнього інструктора Левка Короля». Рівно ж, 6–9 грудня 1937 року в Галичі був організований курс для бібліотекарів товариства, програми якого включали лекції з бібліотекознавства, української літератури й історії України, практичні заняття з бібліотечної справи і навіть дикції. Проводили їх відомі фахівці: спеціаліст головного виділу у Львові Наталя Дорошенко, професор гімназії в Галичі Левко Король, голова філії доктор Володимир Скрентович. Навчалися на курсі 20 осіб» (А. Грицан. Просвітня зоря Прикарпаття. – Івано-Франківськ, 2001).
Хоч як багато справ мав професор Л. Король у Галичі, все ж знаходив час навідуватися до Новиці, до родичів, вклонитися пам’яті й молитвою пошанувати батька. Та є у біографії Левка Короля ще один цікавий випадок, коли йому довелося стати на захист директора школи – українця. Йдеться про участь інспектора Левка Короля у комісії, яка була скерована повітом до села Сілець (тепер Тисменицького району. – І.Д.), де в місцевій школі на уроці співів у вчительки Старковської підлітки-школярі Йосип Галюк, Микола Бендус, Іван Бибик, Григорій Дейдей, Антон Владика, Богдан Собусь, Павло Савчишин, Іван Костів, Ілько Криса, Василь Слаб’як, Михайло Зуб’як, Василь Яремчук, Володимир Якимишин заспівали перефразований тогочасний державний гімн Польщі.
Він зізнавався згодом сестрі, що «їхав з тремом до села. Треба було захистити директора, якому загрожувало звільнення. Проте надто хотілось подивитись в очі отим юним відчайдухам, які кинули виклик владі, знаючи, що наслідки можуть бути жорсткі. Та саме ті хлопчаки додали йому, січовому стрільцеві, сил і снаги, головне певності, що їх справа не вмерла і неодмінно дістане продовження. Як знаємо, досліджуючи період визвольних змагань, (про це писав і автор цих рядків. – І.Д.) більшість із названих хлопців взяли активну участь у національно-визвольній боротьбі і в лавах УПА поклали своє молоде життя за Україну. Головне – дістав сили й відвагу рішуче виступити на захист директора Йосипа Басараба, що дало йому можливість залишитися на роботі».
Польська влада пізніше також почала переслідували і Лева Короля за його активну просвітянську діяльність. Після Другої світової війни він змушений був емігрувати за кордон. Непростою була доля і його братів та сестер. Степан по завершенні навчання і висвячення дістав парафію у селі Вільшаниця, у різних містах опинилися і Микола та Мирослав. Дівчата Галя й Наталя поїхали вчителювати на Волинь. У Новиці залишилася вчителька Марійка, котра тут вийшла заміж за колишнього січового стрільця, авторитетного сільського парубка Йосифа Небиловича. Та де б вони не були, всюди віддавали свій талант і хист українській справі й «Просвіті» зокрема.
По завершенні Другої світової війни всім синам о. Омеляна Короля довелося емігрувати. Микола опинився у Польщі, де працював інспектором шкіл, Мирослав, Левко та звільнений війною з Берези Картузької Іван виїхали за океан, Наталя опинилася на Волині, а Галя - у Білорусі. Та куди б їх не закидала доля, де б не працювали, заробляючи на прожиток і на утримання родини, увесь свій вільний час віддавали українській справі, несли українське слово, правдиве, щире і доброзичливе, як душа народу, всіляко підтримували традиції рідного краю, гуртували навколо себе українську емігрантську спільноту.
Тож вклонімося пам’яті о. Омеляна, його дітей, особливо Лева Короля, які сіяли на завесненому галицькому лані зерна духовності, доброти і безмежної любові до Батьківщини. Саме тому ми не маємо право про них забути.
Іван ДРАБЧУК |
