У 1928 році газета «Кур’єр станиславівський» описала сценки зі святкування Великодня на Гуцульщині:
«Церква чисто прибрана і прикрашена, а дяк з дячихою та паламарем милуються працею своїх рук. Починають з’їжджатися гуцули. По всіх плаях і плайках зачервоніли сердаки і хустки, неначе на великому зеленому лузі розповзлися червоні мурашки.
У всіх радісні обличчя, всі щось голосно викрикують і цілуються моцно, зі смаком. Стільки людей зійшлося, що біля церкви вже бракує місця. Паламар наробив цілий оберемок свічок і тепер продає. Люди купують їх і кладуть до кошиків.
Церква гуде як великий вулик. І звідти йде такий запах, що й людину з ніг звалити може. Бо гуцули намастили волосся «лунчиною», тобто минулорічною солониною, такою ароматною, що перебиває всі інші запахи. А крім того, в тісняві пахнуть нові кожухи, ремені і постоли, і то так, що дай Боже витримати.
Після служби з піснею на вустах гуцули виходять вслід за отцем на площу перед церквою. Несуть у кошиках наїдки, а отець кропилом святить паски. І тільки краплі свяченої води впали на його паску, гуцул витягає пістоля і палить догори. Так він дає знак домашнім, що «нашу паску вже освятили». А родина за звуком пістоля має пізнати, що то «наш пістоль», наш батько знак подає. Як тільки паску освятили, ґазда швиденько збирає в бесаги своє добро, сідає на коня і жене! Жене щодуху, аби показати всім, який моцний у нього кінь. Ще й половини пасок отець не освятив, а вже всі стежки і дороги рясніють гордими гуцульськими постатями на конях, і кожен жене щосили. Лунають звуки пістолів та співи урочистого і піднесеного гуцульського великоднього гімну….»
Газета «Кур’єр станиславівський» від 11 квітня 1928 р.
Підготувала Олена БУЧИК |
