Субота, 12.10.2024, 11:28:36

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Лютий 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
242526272829
 
Архів новин
Головна » 2020 » Лютий » 19 » Родина, яку росіяни періодично вивозили на Сибір
10:10:46
Родина, яку росіяни періодично вивозили на Сибір
Олександра Рибак (у дівоцтві – Стасюк) народилася 4 липня 1940 року в місті Станиславові (тепер – Івано-Франківськ), де її батько Микола Стасюк мав три шевських ательє. Своєю працею він доробився до гарного будинку на вулиці Матейка, в якому було 12 кімнат і 6 кухонь. Зрештою, сім’я була великою: окрім Лесі, було ще троє дітей, народжених у Станиславові, ще одна її сестричка народилася вже в Сибіру.
За родинним переказом, сім’я Стасюків допомогла врятуватися від арешту кільком українських націоналістам, на яких окупаційна влада влаштувала облаву під час вистави «Шаріка» у міському театрі (тепер – обласна філармонія – ред.) 14 листопада 1943 р. Затриманих за підозрою у причетності до ОУН відвезли до в’язниці на вул. Білінського (Сахарова). Решті вночі повідомили, що через комендантську годину їх відпустять вранці. Наступного ранку тих, у кого не було посвідки праці (24 людини), забрали до пересильного пункту на вул. Шопена і відправили на примусові роботи в Німеччину.
Допити заарештованих тривали 15 і 16 листопада. В’язнів катували, кількох чоловіків забили до смерті. 17 листопада у театрі відбувся публічний суд над «українськими бандитами». До в’язниці привезли заарештованих членів і симпатиків ОУН із Галича, Микуличина, Надвірної.
На лаві підсудних було 35 осіб, серед них три жінки. Обвинуваченим закидали антинімецьку діяльність, членство в ОУН, вбивства німців, поляків, фольксдойчів, співпрацю з УПА. 27 чоловіків і трьох жінок визнали винними та засудили на смерть. У той же день чоловіків біля театру було публічно розстріляно (жінки загинули у в’язниці).
Під час цих подій батько з мамою пані Олександри поверталися в день вистави з кінотеатру. Вони тоді жили за адресою пл. Міцкевича, 6, на четвертому поверсі. За спинами батьки почули шум і побачили хлопців, що втікали і просилися, щоб їх сховали. Частина втікачів забігла на стрих, а 16 хлопців родина Стасюків впустила до себе додому, вони поховалися, де могли.
А тут вже чути на сходах ковані чоботи німців, стукіт у двері. Мама зразу не відкрила, а спершу повісила на стіну на видне місце портрет Гітлера. Далі говорила з гітлерівцями трохи по-німецьки, а трохи по-польськи і переконала, що в них вдома немає чужих, і ті пішли. А вранці брат став виводити хлопців по одному. Уже після війни, у 1949 році, один із врятованих трапився мамі і дякував їй.
У період німецького окупаційного режиму з сім’єю була ще й кумедна ситуація. Батьки пані Олександри якось опинилися на вулиці під час комендантської години, їх затримали українські поліцаї. Подружжя виглядало дуже інтелігентно, при цьому батько сказав: «Ви знаєте, з ким маєте справу?» Поліцаї з переляку в документах прочитали замість маминого прізвища Фідлер – Гітлер, вирішили, що батько йде з сестрою Гітлера, то ще й провели обох додому.
Зазначимо, що родина Фідлерів, згідно з дослідженнями краєзнавця Івана Бондарева, була дуже відомою в Станиславові, зокрема тим, що робила дуже гарні меблі. В околицях міста Фідлери володіли 61 гектаром землі. А дідусь п. Олександри Кароль Фідлер тривалий час був навіть віце-бургомістром Станиславова, а під час російської окупації у 1915 році його вислали на Сибір як неблагонадійного.
Батько пані Олександри був дуже добрий майстер, і після приходу радянської влади у нього замовляло взуття навіть партійне керівництво, включно з першим секретарем обкому Михайлом Слоньом. Миколу Стасюка навіть запрошували в ряди комуністичної партії, але він не хотів. Натомість допомагав УПА і був добре знайомий з булавним Федором Іванишиним (псевдо – Миш). Одного разу батько п. Олександри змушений був навіть з’їсти штафету, щоб її у нього не вилучили мгебісти і не ув’язнили.
Спочатку батька призначили директором ательє, але потім з м. Дніпропетровська прислали на його місце іншого чоловіка, який навіть жив вдома в сім’ї Стасюків. Вони його годували і вчили, а батько став закрійником. А згодом він і його сім’я опинилися в списках на виселення.
Уночі 6 серпня 1949 року в двері постукали і сказали: «Збирайтеся, їдете на білі ведмеді». Батько опирався, то поставили його до стіни обличчям і почали бити по голові. Олександра плакала, а мама гостро сказала: «Не плач, перед ким плачеш?»
Дали годину на збори, мама була вагітна, але документи на будинок все одно приховала за пазухою. Далі сім’ю перевезли в пересильний пункт у Коломиї, виділили чотири дошки нагорі, на яких поскладали дітей. Парашу не виносили, все текло під людей, і коли мгебісти запитали: «Як вам тут?», то мати не стрималася і сказала: «Я вагітна, як вам не соромно». За це маму арештували і закрили в медпункті, а діти під дверима кричали: «Мамцю, мамцю!!!»
Через три місяці поїхали далі. Перед від’їздом не давали людям набрати достатньо води, позганяли навколишніх людей дивитися: молодий гуцул хотів втекти, його підстрелили, кров з нього текла, а пси його роздирали.
В дорозі не давали води, лише оселедець чи гороховий суп, люди пухнули з голоду, а з вулиці ще кидали по вагонах камінням і кричали: «Бандери!». Санітарну обробку зробили вивезеним у місті Новосибірську і змусили жінок митися разом з чоловіками.
У результаті сім’я опинилася в одному бараці разом із ще 24 родинами, який обігрівався однією пічкою, в Хабаровському краї, в районі імені Лазо на 68-му кілометрі Оборської залізничної гілки[1]. У цих умовах мати Олександри народила 1 січня 1950 року наймолодшу доньку. У метриці в неї у пункті «Місце народження» так і записано: «68 км».
До школи п. Олександрі доводилося йти дев’ять кілометрів, з яких три кілометри – залізничним полотном. Але якщо спізнився до школи, то посилали за щоденником. Для відлякування вовків йшли з запаленими факелами, бо якось хижаки на дорозі з’їли вчительку – лише чоботи залишилися.
У 1957 році сім’ю звільнили із спецпоселення, можна було їхати до Польщі, бо мама була за національністю полька, але батько наполіг, щоб поверталися на рідну землю. А вдома, в селі Софіївка (нині частина м. Івано-Франківська), родині влаштували показовий суд, за результатами якого батьки за бродяжництво отримали 6 місяців в’язниці і 5 років заборони на проживання в Західній Україні (причиною стала відсутність прописки, а прописувати – не хотіли). Таким чином, батько опинився у в’язниці у Житомирі, а мама – в Мелітополі.
Після звільнення батько перебивався випадковими заробітками у Житомирі, продовжував робити взуття. Діти жили в Станіславі, але через обмеження з місцем проживання були проблеми навіть з присутністю батьків на весіллі у пані Олександри.
Якось, пригадує Олександра, під час клопотів із пропискою вона сказала в присутності інших людей: «А най би на тих комуністів атомна бомба впала за наші злигодні!» А через кілька днів вже була на виховній розмові з офіцером КДБ.
Після повернення в Івано-Франківськ родину Стасюків все ще називали «ворогами народу», але в 1966 році їм вдалося добитися реабілітації і рішення про повернення всього нерухомого майна, яке батьки завчасно розділили між дітьми.
Чоловік пані Олександри – Михайло Рибак, народився 15 листопада 1935 року в селі Підлісся (Пациків). Його дідо і два вуйки (один був дяк, а інший війт на три села) теж були вивезені до Сибіру – в Хабаровський край, Омськ і Іркутськ. Пан Михайло ще й служив в армії в Хабаровському краї і навіть був у селі, де в той час перебувала Олександра, але зустріти її судилося вже на Прикарпатті. Одружилися вони 9 березня 1958 року. Вінчав подружжя священник, який теж був 10 років на засланні, тож під час шлюбної церемонії кілька разів нагадував: «Пам’ятайте про 6 серпня, розказуйте дітям!» (дата початку депортації родини).
На сьогодні сім’я відсвяткувала діамантове весілля, має велике дерево роду: виховала трьох дітей, має сім внуків і 10 правнуків, серед яких відомі науковці, лікарі тощо.
Сергій Адамович
 
* «Галицький кореспондент» спільно з ГО «Поступовий гурт франківців» продовжує проєкт «Нереабілітована пам’ять», у якому на основі архівних документів розповідає історії прикарпатців, які, виборюючи незалежність України, стали жертвами радянського терору і мають право на належну шану від держави.

Переглядів: 365 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024