На Прикарпатті музеїв не бракує. Але цей — у селі Саджава Богородчанського району — вражає увагою та повагою до найдрібніших деталей. І чи не до кожного експонату тут є своя цікава історія.
Коноплі до стелі Сама б той музей, певно, не знайшла, якби не місцева бабуся, яка жваво йшла назустріч. Вона й спровадила у потрібний керунок — показала непримітну сіру сільську хату із заґратованими вікнами. «Проходьте, проходьте», — у коридорчику з’являється кругленький геть сивий чоловік. Це — Василь Мороз, ініціатор і директор музею. За ним заходить його дружина — пані Галина. Обидва до пенсії вчителювали, крім того, пан Василь 25 років був директором місцевої школи. Коли ж у 1987 році для неї збудували нове приміщення, попіклувався, аби з цієї хати зробили музей. Зараз він на балансі сільради. Морози живуть музеєм, вони тут майже постійно. Взимку — менше, бо газ відключений, палять дровами, які возять із дому. За електрику платить школа. Що далі, то цікавіше. Аби обійти всі кімнати, а їх тут дев’ять, треба затратити з півтори-дві години. Усе завішано й заставлено. Коли пан Василь розповідає про якусь річ — аж світиться. Бігає від одного експоната до іншого. Жваво жестикулює, запарився, аж роздягнувся. І розповідає без зупину, цікаво та просто. Пані Галина йде слідом та лише посміхається. Найбагатше у залі з вишивкою. Поскладано, розділено: жіночий одяг, чоловічий, святковий, робочий. Пан Василь показує на вишивану чоловічу сорочку у першому ряді. Каже, що то його шлюбна. «До шлюбу дівчина мала вишити сорочку собі й нареченому, — розповідає чоловік. — Бачите, у всіх переважно рослинний орнамент, через це бойків колись і називали «квітковими». Трохи далі — ткацький куток з верстатом. «Його музею подарувала одна старенька жіночка Ольга Гоголь, — розповідає Галина Мороз. — Вона все життя за ним просиділа. Такі килимки ткала! Сказала, що хоче подарувати його в музей, аби не пропав. Ми приїхали, розібрали верстат, винесли з хати, бабця поплакала, а потім прийшла сюди та помогла зібрати. А через півроку померла. Щось таки відчувала». Морози показують і розказують, що робили з конопель, що з льону, як вимочували, товкли, розчісували. «Один раз екскурсія приїхала, то поки я розказував, діти по кишенях конопель натеребили, — зітхає директор музею. — Тепер підв’язую їх високо до стелі. Як у віншованці: «Коноплі до стелі, а льон по коліна, аби у вас хрещених голова не боліла». Таке й у мене».
Прадавній термос На стіні висять альбоми випускників. Багато чорно-білих, кілька кольорових. Усіх — 55 випусків. У селі вже є традиція: якщо колишні випускники саджавської школи влаштовують зустріч, то завжди приходять у музей. Роздивляються, слухають, згадують. Є тут і музичний куток. До речі, на гербі села намальований хлопчик з сопілкою, адже Саджава здавна славилася музиками. На стінах висять старі музичні інструменти, на полицях — грамофони, магнітофони, пластинки, бобіни. На найвиднішому місці — стара пожовкла афіша за 1939 рік, яка скликала селян 6 січня після Святої вечері до хати-читальні на різдвяний концерт. Від руки розписано весь репертуар. «А тут найбільше подобається хлопчикам, — пан Василь показує дерев’яний пістоль, який стріляє горохом. — У цьому місці я розповідаю про героїв нашого села. От, про сотенного УПА Олексу Хименця на псевдо «Благий». Його разом з сотнею розстріляли недалеко за лісом». Побігли в інший зал, присвячений побуту. Василь Мороз показує пращура сучасного термоса — дерев’яне відерце з краниками. Каже, як у поле брали молоко, то клали жабку на дно, аби було холодне, закріплювали якісь краники, щоб воно не виливалося та зберігало прохолоду. Коли хотіли напитися, то просто відкривали краники. Долішня частина села раніше займалася ковальством, робили ринви з бляхи, ланци, а верхня частина — боднарували. Жінки робили різну красу для хати. Наприклад, колись у моді були квіти з пір’я, потім жито обклеювали позлітками від цукерок, далі — з кольорових ниток і так до сучасної ікебани.
Не має ціни Звісно, всього не описати. За словами пана Василя, музей має понад 4000 експонатів. І люди й далі несуть. «От, буквально вчора принесли люльку, — тішиться Мороз. — Я її вже з 20 років шукаю. Коли вмирав чоловік, то йому таку люльку клали в труну. А тут, напевно, не був таким затятим курцем». «Недавно зустріла нашу поштарку, то вона казала, що її мати дуже хоче прийти у музей подивитися, — говорить пані Галина. — Але встидається, аби по селу не казали, що баба у 80 років по музеях ходить. Прийде та принесе старі вишиті рушники». Жодного експонату пан Василь, каже, не купував і ніколи не продасть. Хоча купців не бракує. «Багато приїздило, страшні гроші пропонували, — розповідає чоловік. — Але ж тут усе безцінне. І не маю я права нічого продати, бо то не моє. Все село знає, хто що приніс. Хіба, якась родина захоче забрати свої речі, але такого ще не було. Навпаки, приводять дітей і розказують — ото сорочка твоєї прабаби, а то — прадіда». Світлана Лелик |
