Нещодавно офіційно оголошено про початок Шевченківських днів на Прикарпатті. На Івано-Франківщині є три села з промовистою, інколи її називають ще «дивною», але водночас зобов’язуючою назвою «Шевченкове» — у Долинському, Галицькому і Снятинському районах. Але відвідали ми село Шевченкове, що майже поряд з містом Галичем, за неповні два місяці до відзначення на державному рівні ювілею Кобзаря не випадково. По-перше, галицьке Шевченкове найближче і до районного, і до обласного центрів; по-друге, це село — найменше з-поміж інших і без сільської ради і, по-третє, цей населений пункт «унікальний» ще й тим, що, на відміну від долинського чи снятинського, не має навіть придорожнього знака-вказівника зі своєю назвою...
Камінне диво
Та попри все село Шевченкове Залуквянської сільської ради найбільш відоме в Україні з-поміж усіх прикарпатських сіл з Шевченковою «ознакою». Передусім завдяки давній церкві Святого Пантелеймона на Виноградній горі — єдиній вцілілій споруді, зокрема яка зберегла стіни давнього Галича ХII ст. Колись село належало до міста Галича — столиці Галицько-Волинського князівства і було осердям потужного оборонного комплексу, утвореного системою валів, ровів, захисних стін та річками Лімницею і Дністром. Нині ж Шевченкове, «перехрещене» зі Святого Станіслава, — непоказне, непримітне, нема й натяку, що його сучасна назва, яку ще означають «ідеологічною», прижилася чи стала візитівкою села. У Шевченковому нема пам’ятника Кобзареві чи бодай якогось пам’ятного знака на його честь, є одна вулиця — і та Музейна. «Наша сільрада охоплює два села — Залукву і Шевченкове, — каже залуквянський сільський голова Михайло ЗАЛЕЦЬКИЙ. — Шевченкове займає площу приблизно півтора квадратного кілометра — сорок дев’ять дворів і сто шістдесят вісім жителів. У селі із соціальних об’єктів є хіба ФАП, провели освітлення і налагодили централізоване водозабезпечення, а дітей за два кілометри довозимо до школи в Залукву. У комуністичні часи у Шевченковому навіть плани під забудову не давали, сподівалися, очевидно, що село занепаде. А вже згодом село почало поволі відроджуватися. і передусім завдяки церкві Святого Пантелеймона — найдавнішій на теренах Західної України».
Іван ДРАБЧУК, історик-краєзнавець:
— Власне храм Святого Пантелеймона і дав свого часу життя поселенню, на місці якого нині село Шевченкове. Але знаємо, що ще у ХV ст. навколо храму було поселення Григорів, яке згодом зникло. А храм дивом уцілів з-поміж інших сорока храмів часів княжого Галича, є його величчю і взірцем унікальної галицької архітектурної школи. Його руйнували і палили упродовж історії, але фундамент і частина стін збереглися такими, як на початку ХIII століття. Очевидно, що він був найпотужнішим серед інших святинь. На початку ХVII ст. храмом заволоділи поляки і зробили з нього костел Святого Станіслава.
Проте люди цієї назви не сприймали, а історія розпорядилася так, що храм повернув собі своє первісне ім’я. Святиня розташована на унікальному місці — городищі, з якого князь Володимирко прокладав собі шлях до дитинця. Бо Галич був містом боярським, і бояри керували навіть князями. Кого хотіли — пускали у Крилос, а не бажали — не пускали. Заснування храму Святого Пантелеймона 1200 року пов’язане з іменем волинського князя Романа Мстиславовича, дід якого мав ім’я Пантелеймон. Схиляюся до думки, що на Виноградній горі було княже поселення з церквою і палацом неподалік, а навколо селилися люди. Тепер Святий Пантелеймон — це не щось ілюзорне. Кожен може прийти і торкнутися його давнього каміння, яке додає сили. Бо воно намолене і живе. До речі, ви знаєте, що логотипом національного заповідника «Давній Галич» є розквітлий хрест, який зберегли настінні графіті храму Святого Пантелеймона. Тож якби не храм — камінне диво на Виноградній горі, то й ця дивовижна, загадкова і ще не пізнана геральдична спадщина не дійшла б до сучасних нащадків.
Ген волі
Яку б тайну віків не зберігав той унікальний розквітлий хрест — чи ще з язичницьких часів, або вже як християнський символ, він осібно мені виглядає знаком волі. Це хрест, який дає людині крила, зцілює душу і возносить її, а не пригнічує. і приніс цей хрест на своїх кам’яних раменах до наших часів давній храм Святого Пантелеймона.
Отець Василь ЗАВІРАЧ, адміністратор парафій УГКЦ Верховних апостолів Петра і Павла села Залукви і Святого Пантелеймона села Шевченкового:
— Це не лише мої слова, що храм Святого Пантелеймона є візитівкою чи обличчям не тільки нашої парохії у Шевченковому, а й міста Галича, а можливо, і загалом Галичини. Є різні точки зору про час спорудження цієї архітектурної пам’ятки, а охоронні таблички з різними роками почеплені (жартує. — Авт.), щоб нікого з дослідників не образити. Але однозначно, що на цьому місці у Шевченковому церква стоїть вже понад вісімсот років. Її духовне життя в історії переривалося, але не через людську байдужість, а через лихоліття воєн та інші суспільні потрясіння. Але Святий Пантелеймон, як та птиця фенікс, щораз відроджувався з попелу і був оберегом духовних цінностей нашого народу. У Шевченковому десь півтори сотні жителів — лише у понад тридцяти дворах живуть люди. Але церква Святого Пантелеймона не лише святиня села, а передусім маленька часточка колись великого міста — славного Галича. Знаємо, що святий Пантелеймон є покровителем лікарів, великий цілитель і молитвеником. і щороку в часі храмового празника 9 серпня ми служимо відправу на прославу цього великого святого. Кілька років тому я мав велику честь перевезти до нашого храму частку мощей святого Пантелеймона з Крехівського монастиря на Львівщині. Тепер у храмі в Шевченковому кожен має змогу помолитися перед іконою святого Пантелеймона з часткою його мощей. А минулого року на рівні Патріаршої комісії у справах охорони здоров’я УГКЦ до нашого храму відбулася перша всеукраїнська проща медичних працівників. і керівник департаменту охорони здоров’я нашої облдержадміністрації, з яким ми мали розмову, палко бажає заопікуватися нашим храмом. Наскільки ті плани будуть втілені у життя, покаже час. Хоч ми би того дуже хотіли. Адже громада маленька, і важко без фінансування дати собі раду з багатьма невідкладними проблемами належного функціонування храму. Богослужіння зазвичай відбуваються у храмі щонеділі і в свята. А останньої неділі щомісяця о дванадцятій годині служимо Святу Літургію за всіх хворих, недужих, немічних і, звичайно, за тих, хто опікується такими людьми. Окрім цього, людей, з одного боку, приваблює історична велич храму, а з другого — духовна велич святого Пантелеймона як цілителя душ і тіл. Помолитися перед його мощами здебільшого приїжджають родинами чи осібно люди у своїй потребі. Духовна енергія сходить звідусіль, навіть від того віками намоленого каміння.
...У часі перебування під покровом Святого Пантелеймона у селі Шевченковому, молитви перед іконою з його святими мощами і спілкування з духівником-адміністратором нам проясніло: ген волі ніколи не прокинеться у хворих душах — у збайдужілих і лукавих, у крутіїв і облесливих, у нарікальників і пристосуванців, у злодіїв і грабіжників, у зажерливих і злорік тощо. Бо ген волі не живе в рабах. Село Шевченкове всією соціальною інфраструктурою, як пуповиною, з’єднане з сусідньою Залуквою, яка ще до кінця XVIII ст. була передмістям Галича — «Галичем за Луквою», а також добре відома в новітній Україні завдяки стигматику Степанові Навроцькому та ін. Але залуквянці вирізнялися історично і вирізняються у сьогоденні своєю національно-патріотичною ментальністю. Обличчя громадянської спільноти в селі творять передусім сільська рада, церква, місцевий осередок «Просвіти», школа тощо, які, образно кажучи, шанують той «ген волі», який успадкували з давніх-давен. Про них писати б і писати, переконаний, що дійдуть руки і до окремого журналістського висвітлення.
Наприклад, Залуквянська ЗШ I-III ст. має чудові традиції краєзнавчого літописання, свого часу активно втілені нині вже покійним директором навчального закладу Миколою Скаврінком у низці досліджень і студій та продовжені під керівництвом теперішнього керівника школи Володимира Чаграка. А ще школа в Залукві є єдиним шкільним освітнім закладом у районі «з іменем» — названа на честь Іванни Блажкевич, письменниці, педагога і видатної громадської діячки XX століття, засновниці сільської «Просвіти».
Володимир ЧАГРАК, директор Залуквянської ЗШ I-III ст. ім. Іванни Блажкевич:
— Наша школа разом з церквою, сільрадою і громадою села досить активно працює в просвітянській царині. Село має потужний осередок ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, робота якого чітко проступає у краєзнавчо-пошуковому напрямі і який нині очолює Ольга Рарик. Наприклад, колишнім вчителем нашої школи Степаном Пашинським та редколегією видано книжку «Село над Луквою», а нами разом з покійним директором Миколою Скаврінком — «Нарис історії Залуквянської школи». Особливістю селян Залукви і Шевченкового є їхня історично глибока національна свідомість, яка, як той своєрідний ген, щораз проявляється.
Як на нас, то шанування національних традицій у Залукві і Шевченковому таке свідоме і щире ще й завдяки плеканню любові до своєї землі, зокрема рідної вулиці чи села, змалечку. Як приклад — старання шкільного бібліотекаря Людмили Палагняк, переможця Всеукраїнського конкурсу «Шкільний бібліотекар». «Не у кожній школі бібліотека має таку велику увагу від керівництва, як у нашій, — переконана її завідувач. — Особливо щодо поповнення її фонду. Маємо, до речі, чимало стародруків, пов’язаних з іменами Тараса Шевченка, Лесі Українки та ін. А у роботі з дітьми для нас краєзнавство займає одне з чільних місць. Не можна жити в селі і не знати його історії та людей. і третє місце в районі на конкурсі «Я — громадянин України» за краєзнавчу роботу про визначні місця села Залукви для наших одинадцятикласників — добре тому підтвердження. А наймолодші школярі під керівництвом Ольги Рарик реалізують краєзнавчий проект «Вулиці мого дитинства», традиційно за моїм сценарієм провадимо і заочну подорож околицями Залукви, яка вже стала візитівкою нашої школи, і т. д. Всі матеріали збираємо, описуємо, класифікуємо і належно зберігаємоѕ»
Зрозуміло, що Тарас Шевченко ніколи не мандрував селом, яке названо нині його ім’ям. Але у часі відзначення Шевченківських днів на Прикарпатті або у пошуці нових і цікавих сценаріїв святкування 200-річчя Кобзаря не можна обійти увагою й ті села, які хоч лише і метрично, але пов’язані з іменем великого українського поета. Бо вони — Шевченкові.Ігор ЛАЗОРИШИН
|
