Уже кілька років поспіль у святково-новорічних номерах «Репортер» друкує ексклюзивні матеріали з історії нашого міста. Цю добру традицію ми започаткували у 2008 році, коли опублікували переклад першого привілею Станиславова. Потім були перше фото (1860) і перша фотопанорама міста (1904). Минулорічним подарунком став перший електронний каталог назв усіх вулиць протягом їхнього існування. Сьогодні пропонуємо увазі читачів реконструкцію першого варіанта Станиславівської фортеці. Цього ще ніхто не робив!
Фортеця традиційної орієнтації Здавалося б, тема не нова. Достатньо зайти в інтернет, набрати у пошуку «станиславівська фортеця», як одразу вискочить ціла купа посилань із різноманітними реконструкціями. Добре, але ж усі вони відображають місто XVIII століття. А Станиславів заснований у 1660-х роках і тоді він мав дещо іншу форму. Взяти на себе ризиковану роль першопрохідця чи то «першореконструктора» взявся доцент кафедри архітектури та дизайну Університету права імені короля Данила Галицького Зеновій Соколовський. За фахом він архітектор-реставратор, займався відновленням багатьох об’єктів, серед яких барокова дзвіниця біля Музею мистецтв Прикарпаття та Хрестовоздвиженська церква у Манявському скиту. Одним словом, людина в темі. Що ж спонукало його зайнятись таким складним проектом? «Цьому кілька причин, – каже Соколовський. – По-перше, всі реконструктори вперто відтворюють нашу фортецю із вісьмома бастіонами. Але такою вона стала лишень у 1680-х роках, після добудови магнатської резиденції. Перший варіант Станиславова був шестикутний та втілював ідею ідеального міста (міста-зірки, міста-сонця) італійського архітектора Вінченцо Скамоцці. По-друге, всі ті реконструкції повернені будь-куди, лише не за сторонами світу. Наприклад Галицьку браму часто малюють орієнтованою на Захід, але вона була чітко спрямована на Північ. Таким чином «моя» фортеця має правильну орієнтацію». При роботі Зеновій Соколовський користувався книгою Марії Вуянко та Богдана Томенчука «Археологія середньовічного Івано-Франківська», краєзнавчим збірником «Станиславівська фортеця» та працями істориків ХІХ століття, що вийшли у серії «Моє місто». Дуже допомогла архітектор Світлана Кос, яка створила комп’ютерну графічну модель фортеці, а також начальник відділу охорони культурної спадщини міськвиконкому Ігор Панчишин – він виступив у ролі суворого критика.
Під захистом мурів У 1672 році до Станиславова завітав голландський мандрівник і, за сумісництвом, французький шпигун Ульріх фон Вердум. Він залишив перший опис щойно збудованого міста. Тому при реконструкції його свідченням відвели провідну роль. Та й хронологічні межі відтворення – саме 1670-ті роки. Батьком Станиславівської фортеці був Франсуа Корассіні з Авіньйона. Він йшов у ногу з часом і будував твердиню за найновішими фортифікаційними технологіями. У XVII столітті в Європі панувала бастіонна система. Від середньовічних башт давно відмовились, тепер міста прикривали бастіони – відкриті п’ятикутні споруди. На них можна було встановити багато гармат, до того ж спеціальне геометричне планування не залишало «мертвих зон» – простору, який не прострілювався. Ті перші бастіони ще не були одягнені у камінь та цеглу. Ульріх фон Вердум згадує, що «фортифікація складається із шести земляних бастіонів з палісадами внизу, зробленими із цілих дубів. Воєвода планував ще наказати викласти рови і забезпечити їх зовнішніми фортифікаційними спорудами». Таким чином у 1672 році бастіони були ще земляні, підперті для міцності дубовим частоколом. Цікаво, що при розкопках у районі пивзаводу у 2007 році археолог Василь Романець знайшов цілі поклади тирси, які утворились при обтісуванні колод частоколу. Товщина тирсового шару сягала 40-60 см. Фортецю оперізував рів. На різних ділянках його глибина сягала 3-4 м, а ширина 26-28 м. Аби заповнити його водою, рів сполучили каналом з Бистрицею-Солотвинською. Як потрапляли до фортеці? «Місто має три брами, збудовані із каменю; на одній із них височіє півмісяць», – свідчить Вердум. Північна брама звалась Галицькою, або Львівською. Південна – Тисменицькою або Кам’янецькою. Можливо, саме на ній красувався півмісяць, як натяк на близькість кордону з Туреччиною. У тому ж 1672 році турки здобудуть Кам’янець-Подільський і кордон стане ще ближчим. Третя брама скромно іменувалась Вірменською хвірткою, через те, що стояла позаду Вірменського костелу. Її ще називали Заболотівською, оскільки вела вона до сусіднього однойменного села, що пізніше стало передмістям.
Місто у пелюшках Одразу за Тисменицькою брамою по ліву руку бачимо невеличке укріплене подвір’я. Це є перша резиденція Андрія Потоцького. «Замок, у якому він сам зараз проживає, – згадує фон Вердум, – також зведений тільки з дерева, але вже завезено балки, цеглу та кам’яні плити для другого замку – кам’яного, який має постати у південно-східному кутку міста». У 1680-х Потоцькі вимурували собі кам’яний палац. Щоправда, у північно-східному напрямку. На місці колишньої дерев’яної резиденції у наступному столітті звели єзуїтський костел (теперішню катедру). Цікаво, що коли рили котлован, то знайшли скриньку із 14 тисячами золотих монет. У підніжжя північно-західного бастіону бачимо якусь сакральну споруду. За Вердумом це «папський костел, але тільки з дерева, у якому служби правитимуться так довго, аж доки не буде повністю закінчений красивий костел з каменю, будівництво якого вже досить просунулось». До речі, будували його доволі довго й завершили тільки у 1703 році. Тепер це Музей мистецтв Прикарпаття. Таким чином, західна частина Станиславова була елітною: тут мешкали власники, католицьке духівництво та, напевно, найзаможніші польські мешканці. «Вірмени і русини, тобто греки, також мають по одній церкві», – свідчить мандрівник. Обидва храми розташовувались у східній ділянці міста. Руська церква Святого Воскресіння була «дерев’яна, хрестова, о п’яти куполах, під ґонтами». При ній діяли невеличка школа і шпиталь. Про вигляд першого вірменського храму відомостей нема. Крім поляків, вірмен та українців, яких тоді називали русинами, у місті також мешкали євреї. Вони з’явились у Станиславові майже одразу і вже 17 вересня 1662 року отримали від Потоцького окремий локаційний привілей. В ньому «жидам талмудовим гебрайським» дозволялось селитись у дільниці попід валом та заснувати школу. Географічно це відповідало ділянці біля північно-східного бастіону. Незабаром євреї спорудили і дерев’яну синагогу. А ще у місті існували цілих три цвинтарі: польський, вірменський та український. Кожна громада ховала своїх мерців прямо під мурами власних храмів. Лишень євреї зазнали дискримінації – їхнє окописько винесли на самий кінець Тисменицького передмістя. Центром міста, як і нині, була площа Ринок, посередині якої стояла ратуша. «Вона збудована у формі вежі, із різними заглибленнями, частково з дерева, частково – із каменю», – занотував фон Вердум. Це була перша, тимчасова ратуша міста, яку замінять на капітальну у 1695 році. Але все це попереду. Поки що Станиславів – молоде місто, із дерев’яними будинками та земляними фортифікаціями. Під захистом міських мурів ще багато вільного місця, мешканці тримають тут городи, а вулицями бігають кури та поросята. Воно навіть не позначено на мапах, але його історія вже розпочала свій відлік. Незабаром Станиславів відіб’ється від багатотисячної турецької армії Ібрагіма-паші і прогримить на всю Річ Посполиту. ІВАН БОНДАРЕВ | 
