Наші пращури облаштовували культові місця, орієнтуючись на небесні знаки «Карпатський ісход» — історичну розвідку під такою назвою запропонував для публікації в «Галичині» відомий її читачам історик-краєзнавець та письменник з Кіровоградщини Сергій Піддубний. У її вигляді він надіслав, по суті, лише уривок зі своєї майбутньої нової книжки «Перечитуючи джерела». Але вже з самого того заголовка довідуємося, що в ньому йдеться про таку старовину нашого краю, як «мандри» руських племен, котрі переселилися з Пенджаба (індія) до Карпат у X столітті до н. е. Як відомо з Велесової книги (ВК), тоді й постала було Карпатська держава — об’єднання русичів, котрі хоч і називалися по-різному, та мали одну родову основу. Вони проживали «спокійно та заможно», як стверджує ВК, на доволі обширній території. Про це судимо з таких уривків з неї: «Коли мали ми храми карпатські.., на Волині храми дулібські» та «храми в Суренжі на морі сонячному»... До речі, про такі штрихи з далекої минувшини попередників нинішніх галичан дізнаємося і з вельми цікавої книжки відомого прикарпатця, кандидата сільськогосподарських наук, етнолога і старшого наукового співробітника Карпатського національного парку Юрія Боберського «Сліди на плаях», виданої в Коломиї 2007-го. Як вважає автор, осередком Карпатської держави, очевидно, були басейни рік Тиси та Дністра, де на Львівщині досі аж два села називаються Дулібиѕ А потім «рід Щека, котрий був з аріїв», вийшов із Карпат, що автор ВК і назвав «Карпатським ісходом», й оселився на Дніпрі. Та у V столітті вже нашої ери значна частина «ніпрян» знову повернулася в гори... С. Піддубний, вивчаючи ці «входи й виходи» наших пращурів через дослідження численних святилищ, розташованих на «святих дорогах» у різних регіонах України, дійшов цікавих висновків. У тому числі він пропонує й інший погляд на деякі визначні місця Івано-Франківщини. Ширше про те й читайте в цьому матеріалі, який доповнює цикл наших публікацій про наскельні знаки на давніх культових пам’ятках Карпат.
Ольвія — Львів? До недавнього часу серед загадок, що не давали мені спокою, були й такі три, як на мене, пов’язані між собою. По-перше, якось задумався було над спорідненістю назв двох українських міст — давньої Ольвії (нині с. Парутине Миколаївської області) та нинішнього Львова. Бо якщо відкинути від «Ольвія» сонячну (бо це місто розташоване на півдні) літеру «О», то отримаємо майже «Львів». І навпаки, якщо те «О» додати до слова «Львів», то вийде майже «Ольвія». Однак через віддалене географічне розташування цих міст та твердження істориків, що Львів значно молодший за Ольвію, я відкидав імовірність якогось зв’язку між ними. Та минав час, база досліджень накопичувалася і деякі артефакти змусили мене знову повернутися до теми «Ольвія—Львів». Другу загадку «підказав» досліджений мною цивілізаційний шлях культу праматері Лади від Вільховського святилища-обсерваторії (Кіровоградщина) до Бушівського міжскельного святилища (Вінниччина) і Терношорської Лади (Івано-Франківщина). Він вразив мене тією небесно-божественною суттю, за якою жили і творили ті дива наші предки. Однак мало б бути й логічне завершення цього шляху. Бо дороги пролягають не лише до святих місць, а й до людей, столиць, земель та родів... Третя загадка таїться в таких текстах ВК: «А тоді болярин Гордин розбив готів у літо тисяча сто третє від Карпатського ісходу», «Даємо її (пожертву. — С. П.) на спомин про гори Карпатські, коли рід наш називався карпени». «Ця перша Права, заповідана Отцям нашим Праотцями, допомагає в битві великій і сили дає відбити ворогів, як ми йшли з боями до гір Карпатських і впорядкували там з п’ятьма князями на чолі міста, села огнищанські і торги великі». Отже, що ж означає «Карпатський ісход»? Коли нас звали карпени? Де лежали міста, села та торги карпатські? і чи не пов’язані вони якось з уже згаданими святими дорогами?..
Від Терношорів до Знесіння Але повернімося до Вільховської обсерваторії, зокрема до зображення на одному з гранітів цієї культової споруди. Раніше ми припускали, що тут викарбувано схему руху Сонця, а також вказано його зворотний шлях. Та зваживши на те, що святилище розташоване в місцині, яке, за «батьком історії» Геродотом, колись називалося Ексампей (Святі дороги), вирішили, що схема вказує на зворотний шлях до святині, який треба пройти іншим маршрутом. Те, що святилище Терношорська Лада було кінцевим пунктом на тому маршруті, не викликає сумніву. На це зокрема вказує хрест (що означає завершення чогось), викарбуваний на скелі поряд із монументом Лади. Звідси ж і далі на захід гори стають чимраз вищими. і це теж знайшло своє відображення у ВК: «Сонце зайде за гори небесні і візок свій золотий залишить», — зауважено в книжці. Тобто Сонце тут припиняє свій рух на візку, залишає його і за горами лягає на спочинок. Чи не про той візок ідеться, що на небі, — сузір’я Віз (Велика Ведмедиця), яке, до речі, голоблею теж вказує шлях на захід? Під ранок цей Віз якраз і зависає десь над Карпатами, потім зникає, а на сході знову появляється сонце і, звісно, знову на візку. Немає сумніву, що наші предки мали унікальні знання, які на письмі й зображеннях передавали символами. Нам нелегко зрозуміти їх. Та маючи підказки на святилищах і в найдавнішій історико-літературній пам’ятці українського народу — Велесовій Книзі, гріх не спробувати розшифрувати їх. Отож попростуємо за схемою з Вільховської обсерваторії. Повернемо від Терношорів на північ. Львівський краєзнавець Зоряна іванків, котра дуже цікавиться давньою Україною, наполегливо запрошувала мене відвідати Львів і зокрема ландшафтний парк Знесіння, вбачаючи в ньому якісь таємниці. Гадаю, не випадково потрапили до неї мої книжкиѕ Я послухався й побував на екскурсії в парку з такою цікавою назвою. Він, до речі, розташований в центрі міста поряд із парком «Високий (княжий) замок». імовірно, що колись ця височина мала одну назву. Пізніше ж її поділили на дві частини: світську — Високий замок, де височів княжий палац, та священну — Знесіння. Знесіння — це, звичайно, східна частина — таємнича й навіть містична територія. Попри те, що на цій землі віддавна панує християнство, людська пам’ять зберегла й язичницькі назви тутешніх гір і потічків. Правда, є в тих найменуваннях і деякі розбіжності. Наприклад, краєзнавець Олег Заячківський Лису гору вказує в парку Високий замок, а Вікіпедія називає так гору Лева на території Знесіння. А гора (швидше, плато) Баби також називається Род-гора, хоча, зрозуміло, спочатку могла називатися і горою першоматері Лади, яка пізніше стала Бабою. Очевидно, плато було місцем зібрання для старійшин роду-племені, що сповідували сонячну віру. Бо воно найсхідніше (найближче до сонця) і найнижче, тобто на нього було легше зійти людям похилого віку. Є підстави вважати, що до появи Львова гора Лева мала іншу назву. Яку? Можливо, Велеса, бо основа «Вел» у зворотному напрямі читається як «Лев» (аналогічно, наприклад, створювалося ім’я Артеміда — від Деметри). А ще в парку є гора Перуна, яку більше знають як гора Стефана чи Вовча гора, є Змійова гора — точніше, хребет, що пролягає від Лева до Баби. Є гора, як і потічок, із загадковою назвою Хомець, що перегукується з найменуванням гори Хом’як у Карпатах. Є також потічок Кривчицький, назва якого нагадує, що в північних слов’ян — литовців — найстарший жрець мав ім’я Криве-Кривейте. Це ще одне свідчення давньої святенності львівської землі.
Земне віддзеркалення небесного А нову сенсацію на підтвердження того отримав від ще однієї львів’янки — Зоряни Дорош. Вона надіслала мені світлину скульптури, вмурованої в стіну одного з будинків на вулиці Харківській, що прилягає до парку Знесіння. Вона має три обличчя, два з яких, що дивляться врізнобіч, належать жінці, а одне — чоловікові. Найімовірніше, було в скульптури і четверте обличчя — теж чоловіче, але його вмурували в стіну. Як на мене, це «вдосконалений» і, очевидно, персоніфікований Світовид — чотириликий покровитель наших пращурів. і він підтверджує наші здогади, зроблені в книжці «Найдавніші пам’ятки України», що на Світовидові з гори Богит над Збручем (оригінал якого зберігається в Краківському музеї) зображено жіноче і чоловіче обличчя, як уособлення двох начал Всесвіту — активного й пасивного. Чи є якийсь зв’язок між богитським і знесінським Світовидами? Є. І не тільки між ними. Склавши карту досліджених святих місць з урахуванням поки що не згадуваних тут Бубнища (Прикарпаття) й Тустані (Львівщина), я виявив неймовірне. Читачі мають змогу самі переконатися, глянувши на ілюстрацію до цієї кореспонденції. Якщо уявно сполучити розглянуті святі місця по периметру, то отримаємо зображення того самого Воза, на якому «їде Сонце», — схему сузір’я Великої Ведмедиці. Правда, це мовби дзеркальне відображення на Землі згадуваного вище «золотого візка» з ВК, бо воно, на відміну від небесного, повернуте голоблею на схід... Чи не орієнтувався в цьому разі автор Велесової Книги саме на ці святилища, коли описував мандри сонця небесами, за яким намагалися жити наші попередники? Найперше, як бачимо, гора Богит розташована на південний схід (схід сонця в період зимового сонцестояння) від Знесіння, на одній прямій з Бушівським святилищем, причому посередині між ними. Більше того, можна провести лінію далі на південний схід і потрапити в Ольвію, тобто у згадуване Парутине на Миколаївщині. Ось чому мучило мене питання спорідненості назв Ольвія — Львів: небезпідставним може бути припущення про походження назви Львова від Ольвії, а не від Лева. У всякому разі святині Знесіння вказують на значно давніше існування тут поселення, ніж тоді, коли його нібито заснував Данило Галицький. А якщо провести лінію від Львова у протилежний бік — на північний захід, то вона проляже аж до святих місць прибалтійських слов’ян. імовірно, що був якийсь зв’язок між відомими слов’янськими святилищами — південним Оракулом на священному острові Березань (у Чорному морі за вісім кілометрів від м. Очакова) і північним Арконою (та сама основа — «ор-ар») на острові Ругія (нині Рюген) у Балтійському морі — духовному центрі західних слов’ян. і що цей зв’язок підтримували через святилища на Богиті та Знесінні. До речі, статуя Світовида, яка стояла в Арконі, збереглася й донині, але її вважають уже зображенням християнського Святого Віта.
Бубнище — давня фортеця Втім, хоч як, а ми можемо з великою вірогідністю стверджувати, що Знесіння — це справді святі гори наших пращурів. Тепер перейдемо до пошуку місць, куди спершу селилися люди і звідки відтак виходили. Таких місць було чимало, бо, як уже мовилося, нагадаємо: «ѕМи йшли з боями до гір Карпатських і впорядкували там з п’ятьма князями на чолі міста, села огнищанські і торги великі». Розглянути всі не вдасться, але до найвизначніших привернемо увагу. Серед них — Бубнище на Болехівщині. Це унікальна фортеця сивої давнини, що її називають Скелями Довбуша. Одразу варто зазначити, що знаменитий опришок має стосунок до цієї фортеці хіба тим, що міг використовувати її під свій тимчасовий табір. Все у ній і навколо свідчить про те, що до її облаштування доклали рук ті, хто поклонявся Сонцю, що сходить, а отже, це діялося за десятки віків до Олекси Довбуша. Можна, звичайно, наполягати й на тому, що то творіння природи, але згадаймо слова автора Велесової Книги Ілара Хоругина про наших предків: «і народ великий звитяжив по світу та потоптав роди інші. істягнувши сили з каменя, чудесне творили, без коней возячи, і всякі дива робили, мов чарівники». Прикладів цього є чимало в уже згадуваних Вільховському, Бушівському й Терношорському святилищах. У Бубнищі — теж. Вже при підході до укріплення височенна скеля, яку називають «Одинець», вражає своєю подібністю до паруса човна, що рветься в північно-східному напрямі, звідки літньої пори піднімається сонце. Це, очевидно, східна сторожова вежа. Майже посередині між нею і самою фортецею лежить овальний камінь завширшки до чотирьох метрів, який чомусь не має назви. Можливо, він символізував саме Сонце й біля нього проводили головну частину релігійних обрядів. Далі — могутні глиби фортеці, які язик не повертається назвати скелями, бо це більш монолітні утворення. Над головною (першою) височить щось на зразок камінної птахи. Її голова також повернута не на північ, не на захід, а в бік сонця. Чи не та це Мати-Птиця Слава, яку згадує ВК? А може, це Батько-Птах Сокіл, що міг бути символом тамтешніх жителів і котрий дав назву річці у підніжжі вершини, на якій розташована фортеця, — Сукіль (Сокіл)?.. З трьох боків моноліти прикривають собою майдан (від півночі його захищав вал). із західного боку в них видовбано три печери, причому одна (середня) більше нагадує сцену (в туристичних путівниках її чомусь називають конюшнею). Вони дивляться на майдан. і тут на згадку приходить ще один фрагмент із ВК: «Потім була велика війна за посіви — лютувала вона по обох берегах Дунаю на горе русичам, і відійшли ми до схилів Карпатських. і там сказали: утворимо коло. І були захищені ним. Там ворогам опір чинили, розбили їх і відкинули від себе. Звернулися до всіх родів, Віче скликали єдине, утворивши Землю нашу. І так стояла та Земля п’ятсот літ». Ці слова ніби списано з бубнищанського кола (міста), що, здається, спеціально було створене для проведення Віча. На порозі першої печери у кріслі, мабуть, сидів господар міста, на сцені (друга печера) засідала рада старійшин, третя печера, можливо, належала духівникам. А оскільки на Вічі «судити всякі відносини належало чесно — всяк міг сказати слово, і те було благом», для охочих висловитися між першою печерою і сценою й нині лежить плаский камінь, що його, мабуть, використовували як трибунуѕ
«Істягнувши сили з каменя...» Фортеця була житлом князя з військом, а довкіл проживали прості люди. У низинах вони вирощували й виробляли необхідну продукцію і постачали князеві та війську. В разі наближення ворога перебиралися до фортеці і разом боронилися. Найзахіднішою ж фортецею Карпатської землі, схоже, була Тустань, до якої від Бубнища якихось кілометрів 30 навпростець. Якщо в Бубнищі знакові скелі і пам’ятки зорієнтовані на схід і південь, то тут — переважно на захід. Зокрема, коло на південній стіні скелі навпроти входу видовбане так, ніби воно котиться на захід. Окрім того, одна зі стін фортеці має нахил саме в західний бік, а на ній розміщені один за одним камені круглої форми, що могли вказувати на зниження Сонця до землі. Думаю, що й це результат праці тих, хто «істягнувши сили з каменя, чудесне творилиѕ» Насамкінець спробуймо з’ясувати, коли ж відбувся «Карпатський ісход», тобто вихід наших предків карпенів на велику Україну. Автор ВК вів відлік часу, однак визначати точний рік не брався. Він старанно записує почуте від старих людей: «А тоді болярин Гордин розбив готів у літо тисяча сто третє від Карпатського ісходу». Як відомо, готів наші предки били наприкінці IV ст. н. е., а якщо відмінусувати 1 100 років, то ісход мав би припадати на VII ст. до н. е. Але в іншому місці читаємо, що «то було літ за тисячу триста до Єрманріха». Та готський цар Германаріх загинув у тому ж таки IV ст. н. е. і якщо від того відкинути 1 300, то «Карпатський ісход» припадає на IХ ст. до н. е. Але таке зауваження на одній із дощечок, як «через тисячу триста літ од ісходу Карпатського Аскольд злий прийшов нашу землю загарбати», диктує інше. Якщо Аскольд прийшов на Русь всередині IХ ст. н. е., то мінус 1 300 дає нам VI ст. до н. е. А ось що говорить ВК про князя Діра: «ѕПриблизно розкажемо із пережитого, що було за тисячу п’ятсот літ до Діра. Пішли прадіди до гір Карпатських і там оселилися і жили в ладу, бо родами правили отці рідні, а старійшиною роду був Щек — од оріян». Нагадаємо, що Щек, Хор і Кий — сини Орія. А згідно з ВК Кий царював у VII ст. до н. е. З текстів Геродота ми навіть вирахували точний період царювання Кияксара, тобто Кия-царя — 653—613 рр. до н. е. Отож вихід карпенів із Карпатської землі припадає на ці роки. Сергій ПІДДУБНИЙ. історик-краєзнавець, член Національної спілки письменників України |
