В’язнів концтабору Аушвіц-Біркенау визволили 27 січня 1945 року. Нині у світі це Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, пише “Репортер“.
До Другої світової війни євреї становили майже половину населення Станиславова, тепер їх обмаль. Як живеться у Франківську тим, хто в місті майже став історією?
Кілька хвиль еміграції
Зараз центр єврейського життя Івано-Франківська зосереджений у синагозі. Велика будівля переважно стоїть тихою, одне з приміщень здають під комісійний магазин. Саме там зустрічаємось із рабином Мойше Лейб Колесником. Кімната в нього невелика. З вікон – вид на філармонію і парк Міцкевича. Рабин курить і посміхається, говорить не дуже голосно, але чітко, часто жартує.
«Зараз у синагогу приходять переважно дуже старенькі люди. Молоді менше, – розводить руками Мойше Лейб Колесник. – Євреїв у Франківську майже не залишилося, десь 150-160 людей, якщо рахувати по мамі, як у нас заведено. Якщо й по татові, то десь може ще 100 набереться. У Коломиї мешкає десь 30 євреїв, є синагога. У Калуші – не більше 20. Років 15 тому наші були й у Надвірній, тепер – нікого».
За його словами, з тих, хто пережив війну, багато емігрували в часи СРСР. До 1959 року мали право виїхати колишні польські громадяни. Але тоді ще багато хто залишився. Потім кілька сотень виїхали після 1967 року, як совіти розірвали дипломатичні відносини з Ізраїлем. У середині 1970-х теж була невелика хвиля еміграції. А потім понад 90 % тих, хто ще був, емігрували вже в часи незалежності.
Мойше Лейб Колесник народився у Франківську вже після війни. Закінчив школу, інститут, працював у Києві, Москві, Одесі. Потім почав підпільно проводити служби.
«Спочатку зняли у Львові халупку. Потім у Франківську по приватних хатах робили служби, – розповідає рабин. – Останній наліт кадебістів був у 1987 році, на юдейський новий рік. Та не питання – люди на роботі, такою була політика партії. Потім стало легше. У 1987 році у мене вдома були курси з вивчення івриту, зібралися 26 чи 27 людей. Потім ми облаштували халупку у дворі біля синагоги. У 1991 році нам дали папірець, що ми – офіційно зареєстровані. Потім отримали це приміщення – одну з 56 синагог, що були у Станиславові до війни».
Розмову перебивають – хтось прийшов. Чоловіки говорять між собою на івриті.
«Я вивчив іврит за кілька місяців, на початку вісімдесятих, за власним бажанням. Колись вдома мама говорила з подругами на ідиші – щоб діти не розуміли про що, – посміхається пан Мойше. – Ідиш я розумію, можу говорити, але важко. Іврит зараз розуміють далеко не всі євреї у Франківську. Але служба завжди проходила і проходить на івриті».
Точний календар
Раніше при синагозі була школа, де дітей навчали юдаїзму. Але вже два роки як її припинили – зараз у Франківську лишилося десь п’ятеро малих євреїв. Втім, служби проводять, навіть якщо людей небагато. Рабин знову посміхається – аби не гірше.
«День розпочинається з вечірньої молитви, коли заходить сонце. Але переважно в нашій синагозі збираються у суботу, а не щодня, бо мало людей залишилося. Жінки моляться окремо від чоловіків – щоб від молитви нічого не відволікало, – розповідає Мойше Лейб Колесник. – Звичайно, завжди люди приходять у перший день свят, наприклад Песаха чи Хануки, а от у наступні дні – вже менше».
Юдейський календар – інший, ніж християнський. Новий рік (Рош га-Шана) наступає першого дня місяця тішрею, що припадає на вересень-жовтень. У 2020 році Рош га-Шана розпочнеться 18 вересня. Тоді юдеї відзначатимуть 5781 рік.
«Ми ведемо літочислення від створення людини, – говорить рабин. – Наш календар максимально точний, і сонячний, і місячний разом, щороку вирівнюється. Він збою не дає, на відміну від громадянського календаря, сонячного – там новий стиль, старий стиль. Мусульманський календар місячний, там узагалі все не чітко. Ми ж свого календаря дотримуємося по максимуму».
На десятий день після Рош га-Шана наступає Йом Кіпур – Судний день. Наприкінці Йом Кіпура зачиняються небесні ворота. У цей день юдеї постять і моляться. Серед важливих свят також Песах (згадка про вихід євреїв з Єгипту, святкується сім днів навесні), Суккот (нагадує про кочування євреїв пустелею, відзначають сім днів восени) і Ханука (свято перемоги святого над нечистю, святкують вісім днів переважно у грудні, щодня запалюють одну із свічок підсвічника – менори).
Крім того, юдеї можуть їсти лише кошерну (дозволену) їжу. В основному готують самі, допомагають також євреї з інших країн.
«Я не ходжу в ресторани, користуюся лише домашньою кухнею й тією, що в синагозі. Кілька років тому був заклад з кошерною їжею, але закрили, – говорить пан Мойше. – Тепер це не проблема – можна все замовити. З Відня нам уже 15 років надсилають трохи кошерного м’яса, просто так. Світ маленький, ми всі спілкуємося, люди приїжджають. Тут, на Галичині, немає містечка, щоб якийсь наш святий не був похований. Дуже багато людей приїжджає на могили до своїх духовних наставників».
Найдавнішу синагогу знищили німці
За словами краєзнавця Івана Бондарева, за останнім переписом польської влади у 1939 році у Станиславові налічувалося приблизно 70 тисяч мешканців, з них єврейського населення – 34 тисячі.
«Синагог було багато, більше 40 однозначно, – розповідає Бондарев. – Але синагога – не лише окрема будівля. Це могла бути кімнатка в будинку, де відбувалися ритуали. Були й більші синагоги, деякі збереглися, просто використовуються по-іншому. Наприклад, на початку вулиці Короля Данила є дерматовенерологічний диспансер. Там на подвір’ї є один будинок з ребристим оздобленням – то була синагога. Будинок культури глухих на Січових стрільців – теж колишня синагога. А найдавнішу знищили німці – вона стояла на місці скверу Руської трійці».
Синагогу Темпель, яка зараз діє, збудували у 1899 році. Це була синагога прогресивістів – реформаторської гілки юдаїзму. Саме до прогресивістів належала більшість тодішньої єврейської інтелігенції.
«Цю синагогу проєктував Вільгельм Штясни, один із найкращих архітекторів Австро-Угорської імперії, він був особистим будівничим банківського клану Ротшильдів, – говорить Іван Бондарев. – Синагога – єдиний об’єкт, який він збудував у нашому місті. Колись вона виглядала значно цікавіше: по кутах були великі вежі, які нагадували арабські мінарети. На жаль, їх розібрали у п’ятдесяті через аварійність. Всередині теж усе змінилося, бо під час німецької окупації там була пожежа. Тоді будівля була одноповерховою з великим залом, а зараз поділена на два поверхи».
Крім синагог, важливими об’єктами історії єврейського Станиславова є кладовища і, на жаль, гетто. Цвинтарів було два: старий не зберігся, зараз там кінотеатр «Космос», а новий, заснований у 1920 роках, розташований за міським озером, серед дачних масивів.
«Гетто у Станиславові було окреслене такими вулицями: справа – вулиця Галицька, зліва – Короля Данила. Центр гетто – Бельведерська, дальня межа – Набережна, Мазепи і Новгородська, – каже Іван Бондарев. – Але зараз там про єврейську присутність нічого не нагадує».
***
У серпні Марина Сєдова – родом із Росії, а тепер франківчанка, – провела першу екскурсію єврейським Станиславовом – прийшло десь 20 людей. Тож історія потроху відроджується.
Ольга Романська |
