Відома приказка каже, що важко шукати чорну кішку у темній кімнаті, особливо, якщо її там нема. Так само важко описувати будинки, яких мало того що нема, та ще й знищені вони бозна коли. На існуючі споруди є якісь папери у БТІ, історичні довідки в архівах. А ось на будинки-привиди нема нічого. Втім, спробуємо відтворити історію одного з них.
У 1930-х перемишльське видавництво «Współczesna sztuka» (Сучасне мистецтво), випустило поштівку «Станиславів. Загальний вид». Знімали з кам’яниці Гаусвальда, у правому кутку видно краєчок будинку Грушевського, 1. Локація відповідає скверу Руської трійці, але раніше ця дільниця була щільно забудована. Об’єкт нашого дослідження – біла кам’яниця на високому цоколі у центрі фото. Величезні вертикальні вікна вказують на те, що це не житло, а якась громадська споруда. Раніше там містилась головна синагога Станиславова, збудована ще у 1770-х. Вона досить відома, історик Леон Штрайт навіть присвятив їй ґрунтовне дослідження. Але не все так просто! На старих картах поруч є ще одна єврейська божниця. То яка з них головна?
Аби знайти відповідь, довелося переглянути купу старих мап. Центральна божниця перебувала у повній самотності на планах кінця XVIII – початку ХІХ століть. Але на кадастральній мапі Станиславова 1848 року вперше нанесена інша синагога. Вона стояла дещо південніше, належала до середмістя та мала реєстраційний номер 162.
Майже половину населення міста тоді становили юдеї, тож немає нічого дивного, що в одній божниці їм було тісно. В обласному архіві зберігається цікавий документ, складений польською поліцією у 1930-х роках – «Перелік жидівських молитовних домів, що знаходяться у Станиславові». Там є 49 синагог і молитовних будинків, із зазначенням адрес, дозволів на проведення відправ, форми власності.
Отже, лише у цьому кварталі містилось чотири (!) єврейських культових об’єкти. Це молитовне управління «Візнітцер Клаус», що розташовувалось у будинку єврейської релігійної ґміни при вулиці Майзельса. Також поруч були Будинок молитви «Велика синагога», молитовня «Бет Гамідраш Гаяшан» та якесь згромадження молодих кравців. Усі вони теж розташовувались у будинку ґміни, але вже за іншою адресою – Потоцького, 4. Читачеві ці назви нічого не скажуть, тож проведемо невеличкий лікнеп.
За Австрії та Польщі теперішня вулиця Лесі Українки називалась Майзельса, але доходила вона лише до перехрестя з Івана Труша. А та була Божничою, адже виходила прямо на головну синагогу. Вулиця Потоцького починалась від Галицької, йшла попри ліву торцеву стіну Дирекції залізниць і завертала в бік нинішньої Сотника Мартинця. Будинок єврейської релігійної ґміни, або кагал, стояв правіше від обох синагог, слугував ніби перемичкою між ними і тягнувся уздовж теперішньої вулиці Вітовського. Таким чином кагал простягався на цілий квартал, що включав обидві божниці.
Але євреї використовували нову синагогу не лише для релігійних потреб. Схоже, вони молились у кількох залах, а решту приміщень здавали в оренду. Відомо, що після Мармулядової пожежі тут розташовувались… «казарми стражі огньової», тобто пожежна частина. Хоча вона була не єдиним орендарем.
У своїх спогадах бургомістр Ігнацій Камінський пише, що в 1869 році в нижніх приміщеннях міської пожежної служби відкрилась єдина у Станиславові християнська м’ясна крамниця. Однак заклад не витримав жорсткої конкуренції з єврейськими різниками і через кілька місяців збанкротував. Пізніше пожежні переїхали на вулицю Франка, споруда простояла до 1940-х років, а потім нацисти знищили її разом з усім єврейським кварталом.
Михайло Головатий |
