Вівторок, 28.05.2024, 13:53:27

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Вересень 2022  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
 
Архів новин
Головна » 2022 » Вересень » 29 » Слово як пам’ять. Музей культури і книги Покуття у Снятині готується зустріти своє 10-річчя
10:19:48
Слово як пам’ять. Музей культури і книги Покуття у Снятині готується зустріти своє 10-річчя

Десятилітній ювілей Музею культури і книги Покуття у Снятині наспіє у грудні цього року. Тож напередодні такої вагомої віхи ми відчинили двері редакційної «Літературної світлиці» для його директора (з 2019 р.) Івана ОРОБЦЯ – уродженця села Горішнього Залуччя, відомого освітянина, самобутнього поета, цікавого журналіста і краєзнавця-мандрівника, лауреата літературних і краєзнавчих премій імені Марка Черемшини, Марійки Підгірянки…

– Будівельник, учитель географії, краєзнавець, директор музею… Іване Юрійовичу, а що у Вашому житті було колискою любові до слова?

– Наше село на дев’ять кілометрів простягається уздовж Черемоша – неподалік від того місця, де він зливається з Прутом і де в с. Заваллі Кирило Трельовський заснував ще 1900 року спортивно-пожежне товариство «Січ». Більша частина мого життя пов’язана з рідним селом. Там я закінчив восьмирічку, далі навчався у Чернівецькому будівельному технікумі. Але завжди відчував потяг до освітянської праці. Тож згодом вступив до Чернівецького держуніверситету, названого відтак ім’ям Юрія Федьковича.

Переді мною тоді стояв складний вибір – філологія чи географія. Адже географія була моїм улюбленим предметом ще зі шкільних років, а до філології відчував потяг через великий вплив на мене вчителя української мови і літератури Миколи Чекалюка. Думаю, що завдяки йому в мені згодом визріла ота любов до слова. Та все ж я обрав географічний факультет. Від 1982-го й досі працюю на педагогічній ниві. Майже 12 років був директором школи в рідному селі. І тепер, опікуючись музеєм, маю ще кілька уроків у школі… А директором музею працюю тільки третій рік – з 2019-го, як і, до речі, очолюю «Просвіту» Снятинщини. А благословив мене на просвітянську царину Мирослав Попадюк, який тривалий час керував нею.

– Ви автор трьох поетичних збірок, і видали їх уже у зрілому віці…

– Перша збірка називається «Життя в мініатюрі» (2014), до другої – «Зустрічі» (2019) – ввійшли не лише поезії, а й присвяти та сценарії шкільних виховних заходів, а третя книжка – «Слово на долоні» (2021). Я розумію, що моя любов до слова пов’язана не лише з постаттю вчителя М. Чекалюка. Я з дитинства дуже любив читати. Ніколи замолоду і не мріяв видати свою книжку, але у всі роки писав, хоч і, як кажуть, в шухляду. Це все впливало на моє формування як поета, у якому велику роль відіграв і засновник та попередній директор музею Володимир Карий. Його видавничо-друкарська фірма «Прут-Принт» була дуже відома і популярна в області. А люди творчі дуже відчувають одне одного.

Саме він спонукав мене до поетичної праці і видання у Чернівцях першої збірочки поезій з передмовою М. Попадюка, до речі, члена НСПУ. Причому, думаю, В. Карий спеціально підготував книжку до видання так, аби її перший примірник вручити мені 17 листопада – у день мого народження. Бо книжка, її вигляд і навіть запах для мене – то є щось дуже велике. Та перша збірка і досі найрідніша і найближча, бо до неї увійшли твори, які довгий час чекали на вихід у світ…

– Як Ви очолили музей?

– Я часто заходив до музею, зокрема до В. Карого як його завідувача, котрий облаштував його у приміщенні міської ратуші, де колись було видавництво «Веселка» Яреми Гояна, лауреата Шевченківської премії й мого земляка із Залуччя. Ще за життя пан Володимир спрямовував мене на директорство музею, часто залишав у мене ключі від установи. І за три дні до смерті залишив – про всяк випадок, а я віддав їх потім до міськради. Через пів року міський голова Снятина Анатолій Шумко запропонував мені стати директором музею.

Музей десять років тому заснували як культурний осередок міста для проведення різних мистецьких заходів. У його приміщенні розташувався й офіс «Просвіти» Снятинщини, тут відбуваються творчі зустрічі літературного об’єднання «Калинове гроно», яке започаткував М. Попадюк. У музеї, на мою думку, найціннішими експонатами є 14 примірників журналу «Снятин», який у 60-х роках минулого століття у Детройті заснував, а відтак видавав наш земляк Михайло Бажанський. 2004 року в Снятині його справу продовжили і відновили вихід журналу. Вже побачив світ його 21-й номер, а цьогорічний примірник літературно-краєзнавчого видання через брак фінансування ще не вийшов. Колись редакційну колегію очолював Василь Харитон, а тепер – Ольга Слободян. У музеї є й цілі стелажі з подарованими книжками, адже семеро вихідців зі Снятинщини очолюють різні видавництва. Є тут й їхні світлини, а також фото та інформація про вихідців зі Снятинщини, які стали лауреатами Шевченківської премії, – Василя Касіяна, Ярему Гояна, Івана Остафійчука, Василя Пилип’юка, Анну Гаврилець та Богдану Фроляк. Представлено і галерею портретів членів НСПУ – уродженців Снятинщини: Мирослава Попадюка, Степана Григорчука, Володимира Хроновича, Івана Михайлюка, Василя Ткачука, Григорія Грешка, Григорія Філіпчука, Богдана Мельничука, Мирослава Аронця, Василя Клічака і Дмитра Мохорука.

Снятин має потужні і унікальні видавничі традиції минулого століття, пов’язані з довоєнною діяльністю австрійського єврея Леона Погорілеса. Його видавництво продукувало невеличкі книги, календарі, брошури польською, німецькою і українською мовами, деякі з них експонують у музеї. Кажуть, що, можливо, його вбили фашисти у Потічківській хащі разом з тисячами інших євреїв. Представлено в музеї й періодичні та книжкові видання Покуття, а також – про Снятинщину різних років. Пишаюся тим, що наша «Просвіта» долучилася до старань Василя Коссована і Романа Чабана – до творення навчально-краєзнавчого видання «Атласу Снятинщини». Коли робиш те, що любиш, то не відчуваєш тягарів. У Снятині є чимало музеїв, але ми не конкуруємо, а всебічно співпрацюємо заради відвідувачів і культурного розвою Покуття. Навіть у часі війни розуміємо, що потрібно йти до людей.

– Що для Вас у житті важить слово?

– Я відповім рядками свого вірша: «Слова для мене – всенький світ, слова – це Божі подарунки і думки власної політ, і пізнання чужої думки...». Усі Богом дані відчуття ми трансформуємо у слова – бачимо, чуємо, думаємо словами... У слові для мене – весь світ. Без слова навіть не можу себе уявити. Тепер, на жаль, ми пожинаємо плоди того, що роками, починаючи з перших днів Незалежності України, недопрацьовували. Нині на Снятинщині багато біженців. Є люди різні. Але загалом – хороші і позитивні, українці, які добре розуміють ситуацію в державі. Тож у тому, що їм інколи бракує українськості, на мій погляд, не потрібно звинувачувати тільки їх. Берімо частину вини і на себе за те, що не дуже активно працювали з тими людьми у всі роки Незалежності, а віддали культуру на поталу москалям. Я не кажу, що ми не працювали – працювали, але, очевидно, замало. Інакше не було б таких мовних проблем тепер. Тож навіть у часі війни ми зобов’язані активізувати свої зусилля на культурному фронті навколо української національної ідеї. Російську мову насаджували століттями, тож неможливо викоренити її за одне покоління. Але навіть краплі води, якщо падають одна за одною, залишають помітний слід. Такі невеличкі музеї, як наш, у таких невеличких містах, як Снятин, також повинні робити свої посильні внески у спільну працю відстоювання України і на фронтах війни, і на культурних барикадах. Адже маємо такі потужні мистецькі надбання, які ще й належно не поціновані у світі.

– Чи твориться Вам як поетові у часі війни?

– Звичайно, що важче, ніж до війни, і головно – домінує тематика воєнна. Дуже хочу, щоб праця не пропала, а згодом побачила світ і нова збірка. Перші дні після повномасштабного наступу російських загарбників були для мене дуже важкими. А відтак почали з’являтися поетичні твори. Дуже люблю писати громадянську, пейзажну і філософську лірику. Часто і багато мандрую рідним краєм – не менше пів сотні разів побував на Говерлі. Карпати для мене – то любов. Люблю провадити туристичні групи Чорногірським хребтом. Гори мене надихають до творчості. А першими моїми читачами й критиками є колеги з літературного об’єднання «Калинове гроно»: засновник творчого згромадження і член НСПУ Мирослав Попадюк, поет Іван Андрушко із села Джурова, член НСПУ Степан Григорчук, редакторка журналу «Снятин» Ольга Слободян, Іван Слободян із селища Заболотова. Я не підтримую категорично думку про непотрібність літературних згромаджень як пережитків минулого. Все залежить від того, який дух і атмосфера у тій чи іншій творчій спілці й навіщо її створено. І в освітніх закладах усе залежить від учителів. «Учителем школа стоїть...», – писав Іван Франко. Хто любить слово, того не потрібно спонукати до творчої праці. Та не в кожній школі є такі люди. Добре б наголошувати на таких речах, скеровувати людей, а не пускати все на самоплив. То хибна думка, що у маленьких сільських школах працюють гірші вчителі, ніж у міських. Подивімся на портрети у нашому музеї людей, якими ми тепер пишаємося. Фактично всі – вихідці із сіл.

– Чи не здається Вам, що спочатку через адміністративно-територіальну реформу, а тепер і через війну культурну сферу якось непомітно витиснули на суспільне узбіччя? Тобто місцева влада у деяких територіальних громадах Прикарпаття використовує війну для виправдання свої бездіяльності – мовляв, не на часі.

– Може, це й банально прозвучить, але нині основна проблема для розвою культури – фінансова. Та я закликаю тих, на кому тримається культурна сфера Прикарпаття, не нарікати і не плакати, а відстоювати свої інтереси, переконувати владу й боротися за збереження культурних установ. А головно – працювати та заохочувати відвідувачів своєю роботою, щоб мати підтримку людей у розв’язанні тих чи інших проблем. На жаль, не всі керівники громад усвідомлюють, яку роль відіграють культурні установи. Війна не вічна – переможемо, і всі знегоди минуть. Але якщо через керівну недолугість втратимо культурні осередки, то відновити їх буде дуже важко.

Мене тішить, що попри деякі скорочення посад працівників у бібліотечній сфері і штатів у музейних установах всі снятинські музеї працюють. Вірю і надіюся, що їх збережуть, адже є підтримка і є відвідувачі. Маємо розуміння і сприяння голови Снятинської міської ради територіальної громади Анатолія Шумка. До речі, він є шеф-редактором журналу «Снятин», а всі наші засідання редколегії відбуваються з його участю. Ми розуміємо, що владі нині нелегко, і не лише через війну, а й через реформування. Через урізання бюджетів щонайперше потерпають сфери культури й освіти. Але тепер справді не час для критики. Потрібно зберегти те, що маємо, а не зруйнувати. Книга для мене – то скарб. А все, що зібране в нашому музеї, можна назвати скарбницею пам’яті.

Часопис "Галичина"


Переглядів: 118 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024