Історія українського повстанського руху 40—50-х років минулого століття багата на героїзм та самопосвяту, проте не всі загиблі в тому протистоянні окупаційній силі відомі та належно оцінені нині. Одним із незаперечних героїв є і сотенний «Бей». Ось коротка характеристика «Бея» та його сотні «Хорти» зі спогадів одного з організаторів збройної боротьби на Прикарпатті, справжнього імені якого донедавна не знали навіть науковці, підполковника УПА Степана Фрасуляка — «Хмеля», шефа штабу ВО–4 «Говерла» та члена Крайового військового штабу групи «УПА-Захід». Йому за розпорядженням керівництва підпілля було доручено в 1945—1949 роках на підставі документів писати книжки про УПА. «В полудневій Калущині (Болехівщина) квартирувала сотня «Хорти». Її сотенним був славний, майже легендарний «Бей». Військовий вишкіл він здобув у легіоні ОУНѕ За большевицької окупації «Бей» очолив відділ «Хорти». Влучна назва відділу, бо він зі своїми повстанцями-«хортами» все був в русі, все наскакував на ворога. Большевики не чулися безпечно навіть у таких районних центрах, як Калуш і Болехів, де було по кілька тисяч війська. Для «Бея» було нічим піти перебраним до районного міста та «намокро кропнути» якогось визначного партійця або енкаведиста. Або, довідавшися, що йде гастроля московського театру, в той вечір зробити скок на гарбарню або якусь іншу установу. Тоді в театрі на крики «Бей!» поставала страшна паніка. Жінки, партійці, військові кидалися до дверей. У стиску одні других душили. В місті була стрілянина і ракети, а «Бей» був уже далеко. Були бої, в яких большевики теребили ряди «Бея». Тоді «Бей» був страшний. За свойого загиблого стрільця клав десятками большевиків. «Бей» тримав військо залізною рукою. В його сотні не було боягузів та слабодухів. Де найнебезпечніше, де найслабше місце — там «Бей»ѕ «Бей» був у бою усе напереді. Він зі всіх командирів УПА був найбільше разів ранений. В узнанні великих заслуг у бойових акціях відзначений Золотим Хрестом бойової заслуги та найбільшою кількістю зірок за поранення». «Бей» зі своєю сотнею «Хорти» часто рейдував з Калущини в Карпати разом із сотнею «Опришки», якою командував «Довбуш». Дуже часто ці сотні потрапляли в засідки чекістів. Пізніше служба безпеки виявила, що санітарка «Оленка», в яку закохався «Довбуш», була більшовицьким агентом, котра постійно інформувала енкаведистів про діяльність сотень. У грудні 1945 року сотні «Бея» і «Довбуша» здійснили рейд на Долинщину (тепер Івано-Франківська обл.). На п’яти їм наступали загони НКВС, намагаючись оточити і знищити. Великий сніг не дозволяв повстанцям відірватися від чекістів. Пройшовши села Мізунь, Кальну, Розточки, сотні розійшлися: «Довбуш» пішов на Слободу Болехівську, а «Бей» — у Церківну, де 11 грудня його сотня розквартирувалася в горішньому кінці села. Після короткого відпочинку варта повідомила, що слідами сотні прямує велика військова колона. Сотенний «Бей» вирішив провчити, як він казав, «шміраків» і підготував для них пастку: сотня, заплутавши сліди на снігу, зайняла в лісі вигідні позиції для обстрілу відкритого поля. Упевнені в тому, що повстанці давно тут перейшли і намагаються відірватися від них, солдати вийшли на відкрите поле і зовсім безпечно продовжили переслідування. Тоді з лісу пролунала команда сотенного: «По ворогові — вогонь! Бий по торбі!». Це означало спочатку цілитися в офіцерів, котрі на облави виходили в таких самих куфайках, як рядові, і лише польові сумки вирізняли їх. Чотири рази близько 300 чекістів кидалися в атаку, щоб вирватися із засідки, але влучні черги повстанських кулеметів примушували їх лягати на сніг, багатьох — назавжди. Та чекісти не хотіли миритися з поразкою. За свідченням селян, з усіх боків кілька годин на підмогу їм сунули свіжі сили москалів: одна колона з південного напрямку, з Розточок через Перенизь, друга з північного — з Поляниць, третя з північно-західного — із Сукіля і Сколе, а Болехівський гарнізон — зі сходу. Сотню «Бея» було оточено з усіх боків, становище ставало критичним. Та повстанців рятувала вигідна позиція і воля до перемоги. Замаскувавшись між каменями в урочищі «Підцапова», «хорти» дружним вогнем не давали ворогові можливості підійти ні на крок. Кількагодинний бій був такий безпощадний, що повстанці не встигали перезаряджати зброю, а дула автоматів та кулеметів були червоними. Чекісти привезли із сусідніх сіл людей і використовували їх як живий щит. З настанням вечора «Бей» наказав «хортам» іти на прорив. Повстанці кинулися на ворога. Це було настільки несподівано, що чекісти не витримали атаки, незважаючи на свою майже 10-кратну кількісну перевагу. Кільце ворога було прорвано, і сотня «Бея» вирвалася з оточення та подалася в бік села Поляниці, а звідти горами — в Сколівщину. Ще один день чекісти переслідували сотню, але, вдало маневруючи, їй вдалося відірватись від ворога. Того дня більшовики мали великі втрати: 221 убитого, в т. ч. майор і два капітани, та 47 поранених. В цьому бою віддали свої молоді життя 18 повстанців, було поранено шістьох, серед них — і сотенного «Бея». Другого дня у Церківну наїхало багато машин із совітами. У господарів вони забрали всі сани з кіньми і два дні вивозили з лісу вбитих. Трупи вантажили на машини і вивозили в Болехів, Долину і Стрий., Цей бій увійшов у першу десятку 100 найбільш переможних битв УПА з радянськими каральними військами (НКВД, СМЕРШ). Хто ж такий «Бей»? Донедавна мало кому було відоме справжнє прізвище та ім’я цього надзвичайно сміливого воїна, який із своєю сотнею наводив панічний страх на «визволителів» та їхніх прихвоснів на Калущині, Болехівщині, Рожнятівщині, Долинщині (тепер Івано-Франківська обл.), Стрийщині та Сколівщині (тепер Львівська обл.). Слава про сотенного лунала по всьому Прикарпаттю. За довідником II. УПА. 1943—1949. Нью-Йорк, 1995: «Бей — Яворський Казімір, лицар ЗХБЗ, нар. (?) на Волині ? — заг. 31 (?) грудня 1948 р. к. с. Кадобна Калуського р-ну Івано-Франківської области. Ширший життєпис, особисті дані невідомі. Загинув за невідомих обставин». А з «Книги пам’яті України. Сокальщина. 1914-1990» Богдана Нечая дізнаємося таке: «Яворський Казимир-Ярослав Андрійович — «Бей», 1920 р. н., сотник УПА. В 1940 р. вступив в батальйон «Нахтігаль». В 1943 р. перейшов до УПА і разом з Макаром Василем відбув на Волинь. В 1947 р. командував сотнею «Хорти» в Чорному лісі на Прикарпатті. Того ж року був захоплений в бункері агентами НКВС. Під час допиту замордований у львівській тюрмі «Бригідки». Дата загибелі і місце поховання не відомі». На мій запит щодо наявної інформації про обставини загибелі, місце поховання «Бея» чи будь-якої іншої інформації про нього управління СБУ в Івано-Франківській області листом від 16.05.2012 р. №24/3782 повідомило, що «в архіві управління СБ України в Івано-Франківській області та Галузевому державному архіві СБ України відомості стосовно Яворського Казимира Андрійовича, сотника УПА за псевдонімом «Бей», відсутні». З допомогою друзів із Сокальщини — Якимець Ганни, Павлова Юрія та Бочика Віктора — вдалося встановити, що «Бей» — Яворський Казимир-Ярослав Андрійович народився в с. Вілька Поторицька (тепер — с. Велике) Сокальського району Львівської області. Завдяки цим друзям я побував у рідному селі «Бея», розташованому недалеко від траси, що веде на с. Бендюгу, біля мальовничого лісу, котрий простягається аж до Радехова, над річкою Західний Буг, яка відокремлює село від м. Червонограда. У 30-40-х роках у цьому селі було лишень 50 хат, але в кожній панував український дух. З цього села 19 юнаків поповнили лави УПА. Нині на місці спаленої хати, в якій народився й виріс «Бей», — грядки теперішніх жителів села. В селі майже нічого не знають про свого славного земляка, бо жителів переселено сюди із сіл Волиці та Комарова на місце всіх виселених із села Вілька Поторицька. «Бей» народився 1921 року в багатодітній селянській родині. Крім нього, були два брати — Стефан та Андрій і три сестри — Юзефа, Катерина та Софія. Маму «Бея», Марію, енкаведисти вбили в лісі неподалік с. Бендюг, коли вона поверталася додому. Відомостей про дитячі та юнацькі роки «Бея» знайти поки що не вдалося. З приходом «визволителів» у 1939 році 18-річний Казимир переходить кордон неподалік свого рідного села з допомогою земляка Василя Макара, котрий у 1939—1941 роках організовував перехід кордону національно свідомої української молоді в Краків, куди з Рима і Відня переїхали Провід Українських Націоналістів та Військовий Штаб ОУН і там здійснювали військовий вишкіл. Коли в квітні 1941 року було створено дружини українських націоналістів (ДУН), Казимир вступив і пройшов навчання в батальйоні «Нахтігаль» («Соловейко»), названий так тому, що в ньому діяв славетний хор під керівництвом Петра Гудзоватого («Очеретенка»). 21 жовтня 1941 року у Франкфурті-на-Одері «Нахтігаль» об’єднався з другим українським легіоном — «Роланд», і 650 молодих патріотів маршем пройшли вулицями міста до своїх казарм, співаючи українських пісень. Командиром реорганізованого легіону став майор Побігущий, а його заступником — Роман Шухевич. Саме в ті дні зроблено світлину, яку «Бей» підписав своєму братові Андрієві. «Бей» пройшов у ДУНі не лише добрий військовий вишкіл, а й здобув твердий гарт і військовий досвід. Він пізнав організацію, стратегію і тактику партизанської боротьби. Коли на Волині почала утворюватися УПА, «Бей» перейшов туди разом з Василем Макаром («Сіроманцем»), який був родом з Поториці, що недалеко міста Сокаля, організатором оунівських переходів через кордон, керівником першого повстанського бойового відділу «Вовки», утвореного на Сокальщині в 1937 році, та референтом (керівником) служби безпеки Крайового проводу при наборі до новостворюваних повстанських відділів УПА. До речі, брат Василя Макара — Володимир працював в Карпатах на підпільній радіостанції УПА «Вільна Україна» (кодова назва «Афродіта») разом з Ярославом Старухом («Стягом»), членом організаційної референтури проводу ОУН і бельгійцем Альбертом Газенбруксом. «Афродіта» передавала свої програми щоденно і безперервно з осені 1943-го до березня 1945-го на коротких хвилях 41-43 українською, російською (диктор Горбенко з Великої України), французькою та англійською (диктор А. Газенбрукс). Коли в Галичині було організовано перші відділи УНС (Української народної самооборони), «Бея» скерували як чотового-інструктора до сотні «Кривоносці», створеної у 1943 році біля с. Бряза (тепер Козаківка Долинського району) при вишкільному курені «Гайдамаки». Разом з цим куренем, яким командував згаданий «Хмель», він перейшов «на доли» і працював там як кущовий інструктор. (У січні—лютому 1944 року створено самооборонні кущі, на чолі яких стояв інструктор — повстанець з куреня «Гайдамаки»; кущі набиралися досвіду боротьби з німцями і після Великодня з них сформували повстанські відділи). Своє завдання інструктора «Бей» виконував більше практично, ніж теоретично, отож німці у своїх таємних повідомленнях наказували жандармерії та поліції: «Бея» знищити!». В одній акції з німцями його важко поранили. 9 вересня 1944 року провідник ОУН «Нечай» (Лаврів іван) провів реорганізацію повстанських відділів у Калуській окрузі та організував нові відділи (сотні) в Болохівських лісах. Командиром новоствореної сотні «Хорти» був призначений «Бей». Сотня входила в курінь «Заграва» під командуванням «Ромка» (Мончаківського Романа). «Ромко», як і «Бей», проходив вишкіл у складі ДУН. Повстанці любили і поважали «Бея». Він майстерно проводив засідки, в бою був завжди попереду. Головний військовий штаб УПА підвищив його до хорунжого з датою старшинства від 31 серпня 1945 р. та до сотника — 22 січня 1946 р. З усіх командирів УПА він найчастіше зазнавав поранень, у 1946 році отримав V Золоту зірку за 10-те поранення. В його тілі залишилися рештки від семи куль. Після закінчення Другої світової війни боротьба УПА за Українську самостійну соборну державу тривала. У травні 1945 року проведено низку змін у команднім складі УПА і реорганізовано повстанські відділи (сотні). На чолі Калуської округи або відтинка ТВ-23 «Магура», до якого входила сотня «Хорти» (сотенний «Бей»), став командир «Козак» (Косарчин Ярослав). До відтинка ТВ-23 «Магура» входили також сотні «Летуни» (сотенний «Середний»), «Вітрогони» (сотенний «Тютюнник»), «Круки» (сотенний «Моряк»), «Рисі» (сотенний «Гонта»), «Бистриця» (сотенний «Донський»), «Журавлі» (сотенний «Грізний»),«Опришки» (сотенний «Довбуш»). Після поранення «Бея» в бою в урочищі «Підцапова» біля с. Церківни Долинського району сотня «Хорти» зазнала великих втрат під час зимової блокади 1945—1946 рр., коли Москва кинула на терени Західної України 585 тисяч спеціально вимуштруваних і озброєних карателів. Одужавши, «Бей» зібрав рештки своєї сотні і 4 травня 1946 року почав діяти. 13 жовтня 1946 року сапери з його сотні висадили в повітря поїзд МВД на лінії Долина — Калуш, знищивши 100 чекістів, серед яких були й високі посадовці. Кремль був незадоволений, що рух опору в Західній Україні не знищено. У березні 1947 року на місце Хрущова, тодішнього першого секретаря ЦК КП(б) України, якого перемістили на нижчу посаду, був скерований Л. Каганович, один із організаторів Голодомору 1932—1933 рр. в Україні. Перед ним поставили завдання здійснити масову депортацію прихильників повстанського руху, тотальний набір молоді до піонерських і комсомольських організацій, а також розгорнути колективізацію, значно поліпшити агентурну роботу і за будь-яку ціну знищити УПА. У 2-му Головному управлінні МГБ СРСР, що курирував справи розвідки, було створено відділ «2-Н» як головний підрозділ боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Головними завданнями відділу «2-Н» було: агентурне проникнення в середовище ОУН і УПА; дискредитація його керівництва серед населення, його «оперативна» розробка, захоплення та знищення; моральне нищення підпілля за допомогою агентури та провокацій. За кожним відомим підпільником було закріплено по 7-10 оперативників МГБ, які здійснювали цілодобовий безперервний його пошук всіма доступними методами. Для ліквідації збройного підпілля на Станіславщину (тепер івано-Франківщина) було відряджено найдосвідченіші кадри. Начальником відділу боротьби з бандитизмом, а згодом начальником обласного управління МДБ призначено Арсена Костенка, який у 1920 році особисто брав участь у ліквідації на Харківщині збройного повстанського загону Пустовойта чисельністю 150 осіб шляхом проникнення в загін і підведення його під розгром чекістів. Він також особисто командував операцією в листопаді 1946 року з виявлення і захоплення керівника Карпатського крайового проводу ОУН Ярослава Мельника («Роберта») в с. Липі Долинського району. Вороги вдалися й до таких підступних засобів, як створення агентури з місцевих жителів та агентурно-бойових груп, що видавали себе за загони УПА. Ще в листопаді 1939 року (через два місяці після «золотого вересня») в доповідній записці під грифом «совершенно секретно» начальника оперативної групи НКВС УРСР Положинського заступникові наркома НКВС УРСР Горлинському про стан агентурно-оперативної роботи УНКВС по Тернопільській області зазначено, що в м. Тернополі агентурна мережа вже налічує «32 агента и 141 осведомителя». В червні 1945 року на обліку органів НКВС західних областей України було 175 резидентів, 1 906 агентів і 9 843 інформатори. Ще більше число агентури було на обліку в органах МДБ. Керівник служби безпеки ОУН Микола Арсенич («Михайло») писав, що «в кожному селі є не менше п’яти інформаторів». Агенти та інформатори часто скеровувалися в села на посади вчителів, лікарів та ін. Болісною причиною багатьох невдач і втрат була зрада. У таких надзвичайно складних умовах повстанці для проживання, відпочинку та сну використовували криївки, які будували в хатах, на полі та в лісі, як правило, біля річок та потоків. «Бей» також переховувався в них. У селі Кадобні (тепер Калуського району), де я мав можливість спілкуватися з багатьма свідками й учасниками подій 40—50-х років, довгий час квартирувала сотня «Бея». Сотенний перебував у криївках, три місця яких показав мені житель цього села Григорій Романів 1934 р. н. Одна криївка була в їхній коморі під підлогою, друга — за 30-50 м від неї, а третя — за 120 м, у полі над потоком, біля урочища «Монастирець». Всі ці криївки були за 300-400 м від гарнізону, що перебував у селі до середини 1947 року. Зі слів Григорія Григоровича,«Бей» довго переховувався також у криївці в с. Великій Тур’ї Долинського району. Г. Романів розповів, як узимку 1946—1947 рр. наскочила облава енкаведистів на їхню хату, де в коморі під підлогою в той час перебував «Бей» і шестеро повстанців. Він, 12-річний хлопець, встиг попередити про це «Бея», котрий зразу ж дав команду повстанцям підготувати кожному набій і для себе, щоб не постраждали діти. А їх, дітей, семеро залишилося без тата і мами під опікою старшої сестри. Та коли енкаведисти зайшли в хату і побачили стільки дітей, то не стали досконало проводити обшук, забрали із печі 9 спечених хлібин і вийшли. За ними вибіг Гриць і почав просити віддати хліб. За наказом офіцера весь хліб повернули, а хлопець підбіг до вентиляційної трубки криївки і крикнув: «Не стріляйтеся! Москалі пішли!». Після цього він більше спілкувався з повстанцями, приносив до криївок їжу, попереджав про небезпеку. Найбільше бажання Гриця було мати свою зброю. Він розумів, що йому зброї не дадуть, і викрав з криївки карабін та закопав на городі. За втрату зброї повстанцеві грозила смертна кара, тому почалися активні пошуки її. «Бей» спочатку просив хлопця повернути добровільно карабін, а потім відшмагав його різкою. Та хлопець не зізнавався. Потім «Тур» (іван Паньків), охоронець сотника, пообіцяв, що коли хлопець поверне карабін, то отримає від нього пістолет. Гриць повернув карабін, але пістолета, звісно, не дістав. Настуня Паньків 1928 р. н. розповіла, що «Бей» часто бував у них вдома, тому що її сестра Анна 1926 р. н. була помічницею сотника, його доброю і надійною подругою. Одного разу, коли «Бей» вмивався в їхній хаті, Настуня почула, що в селі облава і попередила його. Роздягнений «Бей» заховався у пивниці, просидів там довго і замерз, бо дівчина забула його попередити про закінчення облави. «Бей» спочатку добре насварив її, а потім перепрошував. Настуню, молоду дівчину, викликали в НКВС в м. Долину, де два тижні били та допитували, щоб дізнатися, де її сестра Анна. Через Анну хотіли вийти на її родича «Тура», а через того — на самого сотника. Дівчина твердила весь час, що давно не бачила сестри, не знає, чи вона жива, і її відпустили. Органи держбезпеки, використовуючи свою агентуру, дедалі ближче підбиралися до «Бея» та інших керівників підпілля. В с. Кадобну, де часто бували «Бей» та референт (керівник) СБ Калуського надрайонного проводу ОУН «Аркас» (Мельник Роман), прибула вчителька зі сходу України та лікар Матросян (вірменин), який розмістився в одній із хат села разом із 4-річним сином та куховаркою. На прохання «Бея» селяни по черзі приносили їм необхідні продукти. У спеціальній інструкції УПА від літа 1944 року було зазначено: «У відношенні до т. зв. «східняків» — стояти на становищі приєднання їх, причому бути дуже обережним. Треба: а) ставитися до «східняків» приязно, вияснювати їм політику Сталіна. Не допускати, щоб вони багато знали про зв’язки, командирів і т. п. Не вільно: а) стріляти «східняків» по селах, коли немає на них виразного підозріння в пробольшевицькій роботі...» А вчителька викликала таку підозру: після допиту повстанцями із сотні «Бея» вона зізналася в співпраці з МГБ і була розстріляна. Зі слів Квятковської Євдокії 1931 р. н., котра часто приносила їжу, останні новини та спілкувалася з «Беєм», «Аркасом» та іншими, лікар Матросян — це колишній військовий лікар, який лікував «як одних, так і других». Провід ОУН Калуського району здійснював нагляд за ним через жінку, яка «переховувалася» в с. Кадобні. Та чекісти також не спали. Вони запропонували Квятковській Є., 16-річній дівчині, поїздку в Київ, просили закохати в себе «Аркаса» та підсипати йому снодійне. «Так ти врятуєш йому життя», — переконували її, в той же час проводячи «зачистки» в середовищі патріотично налаштованих українців. Крім того, через свою агентуру МДБ розпускало різні брудні чутки про «Бея», щоб дискредитувати його. Аби люди боялися спілкуватися з ним, не пускали до хат, не ділилися їжею, було поширено чутку, що «Бей» нібито хворий небезпечною заразною хворобою, венеричною та ін. А основна дезінформація, абсурдність якої показали подальші події, полягала в тому, що «Бей» нібито — агент чекістів, тому він безстрашний, тому в бою завжди попереду, тому живий, хоч 17 разів був поранений! Та, напевно, початком кінця для підпілля на Калущині стало те, що 5 листопада 1947 року до рук МДБ потрапив провідник ОУН Калуського району «Полтавець», «Остапенко» — Михайло Магас із с. Підгірок біля м. Калуша, про що не знав ніхто з підпілля. Він погодився на співпрацю з ворогом і став надзвичайно діяльним агентом. Під агентурною кличкою «Сергій» М. Магас очолив агентурно-бойову групу Станіславського обласного управління МДБ та жорстоко винищував своїх колишніх друзів — підпільників. Найімовірніше (документальних доказів поки що не знайдено), саме «завдяки» М. Магасу (через півтора місяця після його захоплення групою працівників органів держбезпеки) загинув 26-річний сотник Української Повстанської Армії, безстрашний та непохитний воїн за Українську самостійну соборну державу, великий український патріот, лицар Золотого Хреста бойової заслуги «Бей» — Яворський Казимир-Ярослав Андрійович. Зі слів Є. Квятковської, перед тим жінка, котра «переховувалася в селі», повідомила «Бея», що лікар Матросян працює на чекістів, і той вирішив це перевірити. Ось як цю трагічну подію згадує Анна Федун (Лазоришин) 1928 р. н., яка мешкала у сусідстві: «Був гарний морозний грудневий день 1947 року. Лежав неглибокий сніг. «Бей» із «Туром» чекали в хаті ілька Лазоришина з вузькоколійки лікаря. Вже вечоріло. Поверталися робітники з роботи від колії центральною вулицею села, з ними йшов і лікар. Хата Лазоришиних була дуже близько від дороги, за 4-5 метрів. Коли лікар зайшов до хати, на вулицю вийшла дочка сусідів Марія, щоб пильнувати, чи не йдуть москалі. «Тур» затулив вікно подушкою, щоб не було видно світла на дорогу. Коли дівчина побачила боївку москалів, побігла до хати. Побачивши це та світло, яке пробивалося крізь щілину, москалі обскочили хату. А звідти вибігли «Бей» з «Туром» і не давали москалям рушити з місця, бо били по них з автоматів. «Тур» перескочив через перелаз на наше подвір’я, вбив москаля, що біг по містку до нашої хати з дороги і міг втекти. «Бей» через поранену ногу не міг швидко бігти і на перелазі його застрелили енкаведисти. Кажуть, що в нього ще заїв автомат «папашка». «Тур» від наших воріт побіг йому на допомогу, та його також вбили коло нашої криниці. Це сталося за два дні до Миколая 47-го року, близько 6-ї години вечора». Тіла вбитих повстанців, як згадує Н. Паньків, чекісти кинули на автомашину, завезли в Долину і оперли до паркана НКВД, що був у Старій Долині. Там я їх бачила». Після вбивства «Бея» і «Тура» лікар Матросян тієї ж ночі терміново виїхав із села. За підтримку УПА село Кадобну було повністю виселено в Миколаївську область. Всі будинки за наказом нової окупаційної влади було зруйновано учнями Брошнівського ПТУ, а коли людям дозволили повернутися додому, треба було все їм починати з нуля. Тепер Кадобна — дуже гарне відбудоване село серед чудової природи, недалеко від автотраси на Івано-Франківськ. В ньому є 414 дворів, 1 340 жителів, побудовано школу на 200 учнів, Народний дім, ФАП. В пам’яті людей «Бей» залишився як надзвичайно сміливий, рішучий, винахідливий, витривалий воїн, український патріот, сильний духом і тілом. Людина слова і дії. До підлеглих дуже вимогливий, жорсткий, в сотні тримав залізну дисципліну та піклувався про кожного підлеглого зокрема, в бою не ховався за їхніми спинами — був завжди попереду. Це був гарний молодий хлопець, середнього зросту, русявий. Любив співати, жартувати, веселитися. Одягом не виділявся, носив стрій з петлюрівкою, який пошив для нього та його повстанців кадобнянський кравець Лилак Василь. Ось як згадує свого командира розвідниця сотенного та дуже близька йому людина Парасковія Сікора 1929 р. н. (мешкає в м. Калуші) на той час вчителька в с. Болохові: «Був командир «Бей» товариський. Мав гарний, милозвучний голос і тому звертав на себе увагу. Улюбленою його піснею, яку він часто наспівував, була «Подай, дівчино, руку на прощання». Кожна зустріч зі Славком для мене була святом. Про що би не говорили ми, нам завжди було цікаво. «Бей» був чудовим оповідачем. Говорив жваво і весь час сипав жартами. Військову справу командир любив натхненно. Мабуть, це було його покликання. Його сотня «Хорти» виходила переможцем у багатьох боях із чекістами. Він був цілковито певний, що Україна буде вільною, такою часто бачив її в снах. Вважав за честь віддати своє життя за неї. Був дуже щирою людиною: повстанцеві чи селянинові міг віддати останню сорочку. Наша дружба з часом переросла в кохання, і ми вирішили одружитися. Та не судилося...» До сьогодні невідомо, де поховано тіло «Бея». Пошуками його могили довго займалася його рідна сестра Катерина Яворська (Шмирко) 1926 р. н., яка мешкала в Соснівці біля Червонограда. Мені вдалося знайти та поспілкуватися з її дочками Марією та Лесею, які надали важливу інформацію, свої світлини . У 90-х роках дочка Марії (племінниці «Бея») вийшла заміж і живе в рідному селі чоловіка Станківцях Долинського району, в якому часто бував славний сотник (в тому числі в хаті моїх батьків), недалеко від урочища «Підцапова», де відбувся героїчний бій його сотні. Московська орда жорстоко знищувала все українське, але дух український — незнищенний! Ось що записав в своєму щоденнику видатний український кінорежисер Олександр Довженко: «Колишній член радянських спеціальних військ на Західній Україні хвалився серед товаришів вищої партійної школи в Москві влітку 1945 р.: «Я повісив одного націоналіста вверх ногами і підсмажував його на малому вогні; я відрізав куски м’яса від ньогоѕ і він, цей сучий син, помер викрикуючи: «Слава Україні!». Вічна слава молодим хлопцям і дівчатам, які хотіли жити і кохати, але поклали свої молоді життя на вівтар України, захищаючи рідну землю від ворожої навали! Слава Україні! Ігор ДЗЕСА. м. Львів P. S. Буду вдячний за будь-яку інформацію, що стосується «Бея» та його сотні «Хорти». Тел. 097-227-15-75, ел. адреса: ihor.dzesa@gmail.com |
