У вересні 1928 року в Станиславові гучно відсвяткували 200-річний ювілей Державної гімназії. З нагоди свята львівська газета «Діло» опублікувала спогади українського громадського діяча Миколи Парфановича, який отримав освіту в цьому навчальному закладі – пише “Західний кур’єр“.
Він згадував про особливості навчання у гімназії, «добрих» і «поганих» учителів, а також про кумедні випадки зі свого гімназійного життя.
Тож далі надаємо слово автору.
Директор із «захмареним» обличчям
Початок вересня 1880 року. З тремтячим серцем я переступаю пороги непривітних мурів колишньої єзуїтської колегії, на яких видніються знамена австрійської держави, великий двоголовий чорний орел і напис «Цісарсько-королівська гімназія», щоби по бажанню моєї покійної мами у латинській школі, як тоді загально називали гімназію, розпочати студії та стати колись священиком, цим ідеалом тодішньої української матері. В тих часах нашої світської інтелігенції було ще небагато, але і ця, яка тоді була, ставши на державну службу, розривала зв’язки з народними масами та звичайно ставала втраченою для нас. Лише поодинокий інтелігент-священик, що виходив з народної маси, залишався серед неї також і опісля, як її духовний провідник і народній керманич. Пробудителем Західної України був, як відомо, священик Маркіян Шашкевич і щойно після нього виступили на народному ґрунті світські українські письменники.
Завданням гімназії було постачати державі інтелігентних кадрів, потрібних до виконування її функцій, всякого роду урядовців, військових старшин, суддів, учителів, священиків і т. ін. До того докладно приноровлювався й характер та напрям самої науки. А характер її був схоластичний, по методам давніх єзуїтських шкіл, засмічений ще династичним сміттям, що мало вкорінювати державну ідеологію в уми підростаючої молоді. Всі шкільні підручники, як і саме ведення навчання, виявляли цей державний характер, не представляючи собою з боку критичної науки і її дослідження ніякої наукової вартості. Так молодь навчали повних вісім літ, а довершувано цю «освіту» такими самими методами ще й в університеті протягом дальших чотирьох літ, постачаючи відтак державі некритичних бюрократів, засліплених династичними потребами політиків, вульгарних економістів та всяких кар’єристів.
Станиславівською гімназією тоді керувала колоритна, володіюча нею всеціло особа директора Івана Керек’ярта. Був це тип старого австрійського бюрократа. Високий ростом, доволі товстий, з часто захмареним обличчям, недоступний та суворий, був він пострахом і для учнів, і для учителів. Кілька десятків літ стояв він на чолі цієї школи, надаючи їй характеру і слави однієї з найстрогіших у цілій Східній Галичині. Уродженець нашої нації, одначе нічим не маніфестував своєї приналежності до неї. Був тільки урядником-директором у значенні і по потребі своєї влади, поза тим не знав ні нації, ні громадянства. Можна його було поставити директором у кожній іншій державі й установі, приміром на чолі поліції, тюрми, суду і всюди би він сповняв «бездоганно» свій визначний чин в ім’я і для потреби своєї держави. Учительський колектив гімназії складався майже по половині з учителів української і польської народності.
Викладовою мовою була польська; українська мова була насправді необов’язковою, та нас, українську молодь, обов’язувала вона загально, а навіть дехто з польських товаришів слухав її викладів.
Україністом був тоді в нашій гімназії нині покійний Євген Желехівський, автор першого німецько-українського словника. Присвятивши свої сили цьому, як на тодішні часи, великому завданню, не мав він ні змоги, ні часу зайнятися ближче своєю молоддю та впливати на її духовий розвиток. Його фізичні вади, такі як невиразна вимова та зростаюча вже недуга, робили з нього людину непопулярну серед некритичних учнів, які, відома річ, цінять в учителеві те, що назовні, і в особистих відносинах з ним вони бачать саме це. Підійти до учителя критично, наслідувати його індивідуальність на ґрунті реальних переваг – таке ставлення було недосяжним для молодого ума учня, якого доля й успіх у школі залежні у великій мірі від учителя. Коли ще цей останній ставиться до учня неввічливо, слідкує за його працею з наміром підловити на невмінні, покарати двійкою і цим спинити його в переході до наступної кляси, а ця система входила саме в обов’язкову тодішню методу навчання, то між учителем і учнем виростала прірва двох окремих світів: перший – ворожий, а другий – жертвенний, гноблений.
Схоластична система тодішньої гімназії творила саме ці два табори – не учителів та вихованців, а переслідувачів і переслідуваних. Тому критична оцінка учителя з боку учня, до якого пристосовувано цю методу, є чисто індивідуальною, продиктованою особистими відносинами учителя до учня. Від такого індивідуалізму годі людині навіть у пізнішім, зрілім віці увільнитися. І коли сьогодні з перспективи півстоліття, я, вже як старець, розглядаю мої шкільні часи й відносини, мені годі позбутися теж цих особистих вражень, які я як учень колись переживав у школі, і глянути на них зрілим, критичним умом. Ось так і критика моїх учителів буде все-таки критикою давнього учня через майже 50 літ. З неї вийдуть світліше ті постаті, які мені і моїм друзям-товаришам заподіяли якнайменше шкоди, зате будуть змальовані чорними барвами ті учителі, від чиїх суворості, неввічливості й нерозуміння ми в школі потерпіли.
«Піп» і «собака»
Станиславівська гімназія, як усі інші гімназії того часу, була класичною школою. Латина і грецька, дві мертві мови давно минулих часів людства, відмежованих тисячами років від нашого часу, становили головні предмети навчання. Класичні філологи в гімназії були найважливішими учителями. Вони зі своїми предметами найчастіше входили в контакт з учнем, вони здебільшого були клясними господарями і мали вирішальний вплив на перехід учня до наступної кляси. В нашій гімназії більшість учителів була саме з цієї галузі. Для вищих кляс було призначено трьох старших філологів, а саме священика Лопушинського, доктора Нементовського і Свідерського. Перший з них – наша людина, світлий філолог, який, крім латини і грецької, вчив також деколи й німецької мови.
Людина лагідної вдачі, слабкої вимови та без сімейної опіки, він робив враження самітної, пригніченої особи. Це також виходило і з його занедбаної зовнішності. Духовна одіж, у яку Лопушинський тоді вдягався, виявляла таку недбалість з огляду на чистоту, що вона впадала нам, учням, добре у вічі й давала приводи до критики його родинного життя, при якій дружина цього учителя змальовувалася в поганому світлі. Як учитель він не шкодив учням, але також не виявляв до них якоїсь симпатії. Занурений у себе, він проводив весь вільний від школи час в усамітненій алеї в міському парку. Лише пізно ввечері вертав домів та перекладав лекції зі своїми двома синами, з яких молодший, мій шкільний товариш, був дуже спосібний та переходив кляси першим числом (локацією). Учитель Лопушинський перейшов з духовного на учительський стан через свою погану вимову та нестачу голосу для співу, такі принаймні ми, учні, що інколи, в рідкісних випадках слухали його під час відправлення богослужіння, робили висновки, забуваючи при тім, очевидно, про його виняткові філологічні спосібності.
Якщо наш «піп», як ми, гімназисти, без огляду на націю його називали, був добрим, лагідним вчителем, то зате д-р Нементовський був «собакою», яка давалася нам у вищих клясах дошкульно взнаки. Про його філологічні спосібності ходили різні, здебільшого негативні версії. Був він тоді єдиним доктором філософії в нашій гімназії, але докторат свій, як говорено, здобув по тяжких зусиллях, виявляючи при цьому поважні пробіли в опануванні свого предмету. Кульгавий на ногу, він ходив спираючись на палицю, а вдягався в польську міщанську одіж, чумарку та широкі штани, заправлені в чоботи з халявами. Навчав переважно грецької з приписаних на вищу гімназію класиків по своєму одноманітному шаблонові, запозиченому з не найкращого перекладача, і в цьому обсязі був непоступливий, надмірно вимогливий та безоглядний. Звичайно подавав на головну конференцію цілу клясу за винятком кількох перших чисел.
Коли траплялося таке нещастя, що до Нементовського приходили ще й деякі інші «добрі вчителі» в роді германіста, полоніста чи історика або й математика, тоді кляса з такими добродіями ставала для учнів просто нестерпним пеклом. Скільки енергії, нервів, здоров’я витрачала бідна молодь, щоб перейти таку клясу, зможе зрозуміти тільки той, кому судилося на собі самому досвідчити подібної педагогічної системи. В станиславівській гімназії ця система процвітала довгі роки, а патронував їй сам директор, який залюбки на кожній майже конференції, на якій педагоги «нементовські» нищили клясу, являвся особисто на неї з конференційним каталогом, щоб лайкою та докорами до бідних учнів, жертв скаженої схоластики, заохотити своїх учителів до дальшого нищення молодих умів.
«Заґаплений» учитель
Антиподом Нементовського був професор Свідерський. Людина спокійної вдачі, більш задумливий та кращий філолог, він вимагав помірковано знання свого спеціального предмету, грецької мови. У цього вчителя була одна особиста риса, яка робила його для нас, учнів, на його заняттях цінною особою, а також і комічною. Часто-густо потрапляв він у таку тяжку задуму, яка, здавалося, робила його мертвяком на кафедрі. В такому стані, коли чи то його розумові сили були зовсім виснажені, чи то спрямовані в одному виключному напрямі, він не бачив і не чув нічого, що в клясі серед нас діялося. Ми вели тоді нераз голосні дискусії на зовсім інші теми, жартували, а нерідко і глумилися зі свого «заґапленого» вчителя.
Одного разу трапився комічний інцидент на його занятті. Було це при Гомеровій «Іліаді», не пригадую собі вже, яку частину ми тоді саме перекладали. В одному моменті по довшому «ґапінню» пробуджується Свідерський спросоння та, викликаючи першого учня, який йому потрапив на очі, каже голосно: «Продекламуй же цей чудовий вірш!» Учень підводиться, заглядає безпорадно до розкритої «Іліади», але не знає, звідки почати. І ціла кляса дивиться з зачудуванням на вчителя і здається, ніби питає його, який вірш він має на увазі. Та Свідерський зривається з кафедри з «Іліадою» в руках і бігає втішений по клясі, декламуючи собі і нам вірші, де поет змальовує словесну сварку богині Гери з богом Зевсом, яка погрожувала своєму божественному чоловікові зовсім прозаїчними побоями.
У вільному перекладі Гера погрожувала вдарити горщиком по божественній голові Зевса, як пояснював нам наш розвеселений учитель.
Цей інцидент облетів цілу гімназію та був учнями «всебічно обговорюваний». Деякі з них, знаючи ближче родинне життя цього вчителя, шукали аналогій цієї божественної сутички в його власному родинному житті. Тут слід зауважити, що ми, учні, були добре поінформовані про родинне і неродинне життя наших учителів і їхні нерідко зовсім інтимні переживання і вже тоді могли оцінити вагу і значення доброї, дбайливої дружини для людини розумової праці. Ми мали нагоду бачити та й на собі відчувати, як через непутящу, ледачу дружину вчитель був у поганому настрої та зривав його нераз на нас, своїх учнях. Хто з нас у силі сказати, скільки двійок упало на наші голови з цієї причини?
(Далі буде)
Спогади відшукала Олена БУЧИК
|
