Станиславів у першій декаді березня 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski, Богдана Скаврона й порталу Збруч. 

Через нездоланне гобі ледь не позбувся добре оплачуваної роботи на залізниці машиніст товарного потяга пан Пошмурний. І якби тільки це! Він мало не зіпсував собі політичну кар’єру. Так, так, машиніст ще й балотувався до парламенту! Його кандидатуру на початку березня 1907 року підтримали мешканці приміського села Княгинина (тепер частина міста Івано-Франківська. – Z). Це гобі було – пристрасть до полювання.

Як зауважила у числі за 10 березня того року місцева газета Kurjer Stanisławowski, «не відомо, які посольські таланти має цей залізничник, але є безперечні докази того, що він вправний мисливець».

«Їдучи по службі товарним потягом зі Станиславова до Гусятина, уздрів він під лісом, що належить графу Голуховському (ймовірно, в околицях Скали-Подільської. – Z), прегарну козулю. Зупинив потяг посеред поля, вийшов з кабіни і прицільним пострілом поклав тварину на місці», – описував курйозний трафунок Kurjer Stanisławowski.

За даними газети, через такий вибрик пана Пошмурного на якийсь час відсторонили від роботи. Тільки завдяки втручанню неназваних впливових осіб йому вдалося поновитися на службі.

Можливо, цю неприємну для машиніста Пошмурного історію Kurjer Stanisławowski розповів невипадково, адже часопис неприховано підтримував на виборах іншого кандидата – чинного посла до парламенту Павла Ствертню, теж, до речі, вихідця зі середовища залізничників. Прибрати ймовірного політичного конкурента за допомогою «чорного піару» у ті часи, як і тепер, вважалося цілком прийнятним. Мабуть, саме тому, «оцінюючи» шанси Пошмурного на виборчу перемогу, газета вирішила «добити» його іронічною фразою: «Таких кандидатів, як він, у Княгинині набереться добрий десяток».

І це, мабуть, було несправедливо з боку газети. Адже в той час належність до кола майстрів полювання означала причетність до вершків суспільства. Скажімо, Станиславівське товариство мисливців, утворене ще 1880 року, тоді очолювали старший судовий радник Володимир Мандичевський і власник пивоварні Тадеуш Пертак, а серед його членів були ледь не всі вищі офіцери тутешнього гарнізону.

Ця мисливська громада була добре здружена, чому сприяли спільні вечері для членів товариства, які відбувались у першу та третю неділю кожного місяця. На його з’їзді 1906 року запровадили неухильне правило: під час полювання показувати один одному спеціальні посвідчення, які були зобов’язані мати всі члени товариства та мисливські охоронці. Ймовірно, саме хтось із високопоставлених друзів машиніста Пошмурного й посприяв його поверненню на колію після скандалу з полюванням у графських лісах.

До слова, тогочасні закони значно обмежуваали коло осіб, які мали право постріляти дичину. Таке могли собі дозволити або великі землевласники, або багаті орендарі мисливських угідь. Зокрема, Ловецький закон 1871 року забороняв полювати не лише на чужому, але й на своєму ґрунті, якщо він був меншим за 200 моргів. Тож Галичина у той час приваблювала найзнаменитіших і найбагатших мисливців.

Серед європейських багатіїв, які приїздили на галицьке сафарі, був князь Ян Ліхтенштейн, який орендував право полювання та рибальства у Східних Бескидах. Його мисливський палац з господарськими приміщеннями для худоби, коней і собак був розташований поблизу залізниці Делятин–Ясіня, на відстані 4 км від станції Татарів.

Кузен цісаря Франца Йосифа архикнязь Леопольд Сальватор полюбляв полювати у Сколівських Бескидах, зокрема, у Мізуні. Під час однієї з таких мисливських виправ (тривалістю у два тижні) він зі своїми друзями-аристократами добув аж 23 олені, зокрема, від влучних пострілів самого архикнязя полягло 7 рогатих красенів. Не дивно, що в околицях Болехова саме тоді створили відомий на цілу Європу музей мисливських трофеїв (на жаль, розграбований під час Першої світової війни).

Хоч, як уже зазначено, мисливцем у той час міг стати далеко не кожен, придбати мисливську зброю було зовсім не проблематично. Як свідчить оголошення у тому ж числі газети Kurjer Stanisławowski, вибір дробовиків і дубельтівок був досить великий, причому на старіші моделі надавалися суттєві знижки. Реклама в газеті закликала всього за 50 сотиків придбати каталог зброї чеського виробництва, яка «у зв’язку з випуском нових моделей буде продаватися за зниженими цінами» і за 80 сотиків – великий ілюстрований каталог.

Окрім згаданих передвиборчих пристрастей, тогочасну активну громаду Станиславова ворохобили також події довкола арешту українських студентів Львівського університету, яких поляки звинувачували у спробі захопити свою alma mater. Вимогу «руських академіків» викладати деякі предмети та складати присягу українською мовою було розцінено як замах на «польський» університет. У відповідь на таку зневагу українці вдалися до радикальних дій, здійснивши, як писали польські газети, «гайдамацький напад» на навчальний заклад.

Як результат, відбулися масові арешти українських студентів, яких замкнули на час слідства в судовому ізоляторі на вулиці Баторія (тепер вулиця Князя Романа) у Львові. Щойно під тиском клопотань до столичної влади «академіків» почали відпускати з-під варти. Звільнених студентів українці зустрічали на вулиці оваціями.

«Українська молодь влаштувала овації кільком руським академікам, які за участь у нападі на університет були ув’язнені в слідчому ізоляторі і, звільнені під натиском Відня, поверталися домів», – інформував Kurjer Stanisławowski.

Тим часом у Станиславові польська громада збиралася на віче, щоб обговорити події у Львівському університеті та виробити подальшу тактику своїх дій.

«Треба нам твердо стати плечем до плеча, без різниці у політичних переконаннях і показати, що ми здатні боронити своє. Закликаємо вас, земляки, долучитися до польського віча, яке відбудеться 10 березня пополудню в залі «Сокола», – звернулися через газету до польської громади міста представники Польської Національної Організації. Як повідомляв Kurjer Stanisławowski, вхід на це зібрання був обмежений – тільки для запрошених.

А поза бурхливими подіями політичного життя австрійська влада розвивала у Східних Карпатах туристичну галузь, дбаючи про розвиток відповідної інфраструктури в Яремчі, Делятині, Микуличині та Ворохті.

«Найближчими днями до нашого міста прибуде делегація крайового відділу Туристичної спілки на чолі з її секретарем Зигмунтом Рознером (автором виданого у 1915 році «Путівника Галичиною». – Z) з метою відкриття місцевого бюро. Поважна кількість осіб з нашого міста й околиць, які записалися членами Спілки, дає підстави сподіватися, що діяльність Спілки, яку вони підтримуватимуть, буде успішно розвиватися», – зауважив Kurjer Stanisławowski.

Поки ж туристичні досягнення Станиславівського повіту були щойно в планах, тутешні поліціянти вже отримували заслужені нагороди за успішну діяльність. Вдала операція, завершена затриманням міжнародної банди «ведмежатників», стала приводом не лише для похвали, але й для вручення чималих грошових премій від намісника Галичини агентам і поліцаям, особливо відзначеним у роботі.

«Агент міської поліції Маврицій Ратнер, капрал поліції Ян Лабуда і поліціянт Микола Гнатюк виявили незвичайну притомність розуму й енергію», – зазначив у дописі Kurjer Stanisławowski.

Зваживши на подання станиславівського старости Юліуша Прокопчиця, намісник Галичини розпорядився винагородити правоохоронців за їхню віддану службу. Агент Ратнер отримав премію у 100 корон (на той час – місячна платня чиновника магістрату), інші двоє поліцейських – по 50 корон.