Історики люблять наголошувати, що наше місто було фортецею. Але не дуже афішують, що ця фортеця лише двічі спромоглася на гідну відсіч ворогові. І то – один раз відігнали від стін невеликий загін російських козаків. А переважно місто без проблем займали росіяни, саксонці, шведи чи наймані магнатські угруповання. Козаки отамана Барабаша нагоняли страх як на ворогів, так і на мешканців Тисмениці Правда, всі ці захоплення відбувались на тлі громадянських війн у Речі Посполитій, коли іноземні інтервенти підтримували ту чи іншу сторону. А справжню звитягу наша фортеця здобула в 1676 році, коли Покуття об’єдналось у боротьбі з турками.
Велика політика Андрій Потоцький приділяв безпеці новозаснованого міста величезну увагу. Його оперізував глибокий рів, прикривали потужні бастіони, земляні вали й дубовий частокіл. На фортифікацію магнат витрачав велетенські суми. Як показали подальші події – не дарма. Часи, коли будувався Станиславів, були не спокійні. Галичина тоді входила до складу Речі Посполитої, кордони якої простягались від Балтики до Дніпра. На Правобережжі правив гетьман Дорошенко. Номінально він підкорявся польському королю, але мав сильні амбіції та провадив самостійну політику. У 1669 році Дорошенко раптом присягає на вірність турецькому султану, виторгувавши право на довічне гетьманство. Зрозуміло, що разом із гетьманом під протекторат Оттоманської Порти переходила і вся Правобережна Україна. Поляки не захотіли так просто втрачати свою територію, почались бойові дії. Спочатку коронному війську протистояли лише козаки та кримські татари. Сильного опору вони чинити не могли і їх поступово відтісняли на схід. І тут у справу вступила «важка артилерія». Мотивуючи це захистом свого васала Дорошенка, у січні 1672 року в війну вступила Османська імперія. Влітку почалося масове вторгнення турків, яке завершилося падінням Кам’янця та окупацією Поділля. Восени татарські чамбули (мобільні загони кінноти) вже штурмували Львів і грабували Галичину. Історик Алоїз Шарловський у «Географічному словнику Королівства Польського» зазначає, що «Дорошенка разом з Халіль-пашею тривожив околиці Станиславова у вересні 1672 року, а перед нападом Хуссейн-паші Андрій Потоцький взагалі був змушений залишити своє дідичне місто». Шкода, що інші літописці про ці події взагалі не згадують. 18 жовтня польські дипломати підписали принизливий Бучацький мир. За ним Річ Посполита відмовлялася від Брацлавщини та Поділля ще й змушена була щороку платити Порті 22 000 злотих данини. Відтепер державний кордон посунувся аж до Бучача, що був поділений річкою Стрипою на польську й турецьку частини. Ця угода більше нагадувала капітуляцію, тому польський сейм відмовився її ратифікувати. Наступного року війна спалахнула з новою силою. Бойові дії велися із перемінним успіхом, втім чаша терезів потрохи схилялась на користь поляків. Завдяки військовому таланту гетьмана, а пізніше короля Яна Собеського, турки зазнали кількох болючих поразок. Але в 1676 році османи поперли знов.
Ворог наближається У червні 1676-го величезна турецька армія перейшла Дунай і через Молдавію рушила до кордонів Речі Посполитої. Її очолював губернатор Кандії Ібрагім-паша, якого за жорстокість прозвали Шайтаном (Дияволом). Офіційно заявлялось, що цей Ібрагім наділений дипломатичними повноваженнями і йде ратифікувати мирний договір. Втім у липні розвідка донесла, що союзник турків, волоський господар Дука, наполегливо радив ченцям Манявського скиту «перебратися до безпечного міста». А турецька армія наближалась. У серпні османи розбили табір під Хотином і почали наводити великий міст через Дністер. Поляки не були готові до вторгнення. Покуття прикривали лишень кілька легких хоругв, що ганялися за татарами. Тим не менш коронний обозний Зброжек, що командував охороною прикордоння, вирішив нанести удар на випередження. 19 серпня він зненацька атакував переправу та спалив міст. Схоже, турки цього й чекали. За кілька днів вони все відновили та переправились на польський берег. Одна за одною до ніг завойовників падали фортеці: Чортків, Язловець, Бучач. Спочатку польське командування вважало, що головною ціллю походу Ібрагіма-паші є Львів і саме там почало згромаджувати війська. Але коли османське військо різко повернуло на південний захід, здобувши Золотий Потік і Раковець, стало зрозуміло – турки йдуть на Станиславів. Тепер чітко окреслилась головна мета кампанії. Війна добігає кінця, у випадку падіння Станиславова до османських трофеїв додасться ще й Покуття.
Міцний горішок для Шайтана 10 вересня головний оборонець краю Зброжек відбув з військами до Львова. Але наше місто не залишилось беззахисним. Польський історик Чеслав Хованець у розвідці «Станиславів у 1676 році» наводить чисельність гарнізону. Отже, залогу становили: п’ять піхотних і драгунських полків (єпископа Краківського, воєвод Серадзького і Київського, підканцлера і гетьмана великого литовського); два полки запорізьких козаків Барабаша; ополченці воєводства Руського; дві легкі хоругви Токаржевського і Петричайки; приватна залога Потоцького; озброєні мешканці. Враховуючи те, що чисельність полку становила 300 осіб, хоругви – 100-200, козаків десь 1000, Хованець робить висновок, що захисників Станиславова мало бути близько 4000. Що ж до турків з татарами, то різні джерела називають цифри від 50 до 150 тис. 11 вересня поляки евакуювали церковне майно з Тисмениці, при чому козаки під шумок пограбували місто. Наступного дня тут уже хазяйнували турки. Паралельно татарські чамбули розсипались по всьому Покуттю, спалили Єзупіль, Коломию, Солотвино, Манявський скит. Рішучий опір загарбникам чинив лише Петро Куропатва, який з купкою прибічників зачинився у родинному Пнівському замку. 12 вересня турецький парламентар запропонував станиславівському гарнізону капітулювати. Отримавши відмову, османи почали облогу. З трьох боків Станиславівська фортеця була оточена озерами та багнами. Найуразливішим був південний напрямок. Турки зосередились на штурмі Тисменицької брами та Вірменської фіртки. Головний табір османи розбили за Дібровою – дерева добре приховували пересування військ. Кілька батарей постійно обстрілювали місто. За переказами, одна з них стояла в районі цвинтаря, що за готелем «Надія». Керував містом підстароста Ян Камінський. Але він був людиною цивільною, тому оборону очолив кадровий військовий – полковник Ян Данненмарк. Гарнізон не лише відбивав напади, але й контратакував. Під час однієї з вилазок поляки захопили чотири гармати та вбили двох пашей (генералів). (До речі, за чутками, десь у 2000-х, під час будівництва на вулиці Мазепи знайшли поховання турецького воєначальника. Тоді нібито відкопали багато прикрашену шаблю та різьблений надмогильний камінь і продали їх у Київ якомусь високопосадовцю). А поки гарнізон мужньо боронився, польський король Ян Собеський зібрав військо під Львовом і рушив на виручку Станиславову. 24 вересня захисники почули відголоски далекої битви. Це під Войниловим король громив татарський авангард. Ібрагім-паша негайно зняв облогу й рушив на північ. Під Журавном (Жидачівський район, Львівщина) армії зустрілись. Поляків було менше, тому вони розбили укріплений табір і 20 днів відбивали атаки ворога. Тим часом Станиславів підраховував збитки. Турки спалили обидва передмістя, пограбували навколишні села й завдали значних втрат гарнізону. Втім, на початку жовтня з міста вирушив загін Яна Данненмарка, що складався із п’яти хоругв польської кавалерії та двох козацьких полків. Згідно з наказом короля, він робив диверсії на флангах та в тилу турецького війська. 17 жовтня 1676 року був підписаний Журавненський мирний договір. Туркам відходило Поділля, але Покуття лишалося за поляками. Наступного року польський сейм подякував мешканцям Станиславова за героїзм і на 12 років звільнив їх від податків. Іван Бондарев | 
