Як відпочивали й оздоровлювалися станиславівські діти й дорослі сто років тому? На час літніх канікул дітей та молодь запрошували у різноманітні заміські табори. Наприклад, Комісія виховних осель і мандрівок молоді при Українськім краєвім товаристві охорони дітей і опіки над молоддю пропонувала в 1937 році такі групи літніх таборів: для дітей 7- 9 років - у селах Старуні та Космачі; для дітей 10-13 років - на Остодорі біля села Підлютого; для молоді 13-18 років - на Соколі біля Підлютого; для молоді 16-20 років - у селі Брустурах; для працюючої молоді, старшої 14 років, - на Соколі біля Підлютого; для молоді, старшої 18 років, - на Гуцульщині. Відпочинок тривав 21 день, а оплата була невисока, розрахована на різні статки і становила від 14 до 45 злотих. Хлопчачий та дівчачий табори проводилися окремо. Таборування й туристичні походи влітку були чи не найголовнішим напрямом діяльності української скаутської організації «Пласт». Перший мандрівний пластовий табір організував Іван Чмола в 1913 pоці, а постійний - Петро Франко в 1914 році. Великим другом та опікуном «Пласту» був митрополит Андрей Шептицький. Він подарував українській скаутській організації велику площу на горі Соколі біля Підлютого поблизу Осмолоди, де було побудовано табір для юнацтва, освячений у 1926 році. В Остодорі був організований табір для молодших дітей - «новаків». У розпорядок дня пластунів входили одноденні походи на вершини гір Грофа, Висока, Ігровище, Сивуля та ін. Поряд з одноденними, широко практикувалися багатоденні походи Ґорґанами. Проводилися також подорожі-зустрічі, що давали змогу пластунам обмінюватися похідним досвідом. Зокрема, популярними були зустрічі старших пластунів з Львівщини і Станиславівщини із закарпатськими пластунами на верхівці гори Говерли. З проголошенням незалежності України діяльність «Пласту» та, зокрема, пластове таборування були відновлені. І сьогодні чинний пластовий табір-музей «Сокіл» є найдавнішою і найславнішою оселею «Пласту». У 2009 році «Сокіл» визнано пам'яткою культурної спадщини України. Станиславівські вчителі також любили відпочивати у Карпатах. У Ворохті на кошти вчителів-членів організації «Взаїмна поміч українського вчительства» у 1926 році була побудована «Кліматична оселя», яка вже у липні зустріла перших відпочивальників. Будівля Оселі мала площу понад 500 квадратних метрів. Будинок складався з 39 кімнат, мав велику вітальню, кухню, а також підвал, який використовувався як склад продуктів. Ціна за проживання в Оселі становила 50% від ціни за помешкання у Ворохті, а харчування було якісніше і набагато дешевше, ніж у приватних їдальнях. Оселя приймала відвідувачів також у зимовий період. Цікавим і різноманітним було дозвілля тих, хто відпочиває. Педагоги проводили екскурсії до Яремча, Татарова, Вороненки, походи на гори Ребровач, Кукул, Середняк, Костричу, Хом'як та Говерлу. Вечорниці, танці, співи, вистави, що відбувалися в Оселі, приваблювали й місцеве населення та відпочивальників з інших санаторіїв. Вчителі подбали про те, щоб Оселя стала осередком просвіти та культури у Ворохті. У місцевій «Просвіті» щонеділі проводилися виступи педагогів, цікавими були фестини, кошти з яких йшли у фонд читальні. Педагоги не тільки відпочивали, але й підвищували свою професійну майстерність. Часто проводилися наукові дискусії, наприклад, влітку 1926 року обговорювали проблеми укладання "Букваря", методику викладання історії та географії, ручної праці, використання на уроках елементів народознавства. Постійними стали методичні курси. Так, з 5 липня до 15 серпня 1926 року проводився методичний курс навчання співу. Свої санаторії мали вчителі-поляки. У 1924 році «Зв'язок польських вчителів шкіл народних» приступив до побудови вже другого «Дому здоров'я» в Закопанім і мав санаторії на берегах Балтики. Мешканці Станиславова любили літні екскурсії у гори чи понад річкою Бистрицею, в інші міста. Великий внесок у розвиток мандрівництва зробили спортивні товариства міста. У 1910 році у Станиславові було створене туристичне товариство «Чорногора», діяльність якого перервала Перша світова війна, але в травні 1922 року вона відновилася. Товариство влаштовувало збори, конференції, спільні туристичні мандрівки, теоретичні та практичні заняття з молоддю, утримувало фахову бібліотеку зі спеціальною літературою туристично-краєзнавчої тематики, картами, схемами, науковими статтями та описами туристичних маршрутів. «Чорногора» будувала туристичні притулки та домівки, зокрема на полонині Плісце, біля гір Грофи, Довбушанки, Сивулі та на перевалах, встановлювала дороговкази, маркувала маршрути з Осмолоди через Ґорґани до Татарова, утримувала штатних працівників, в обов'язки яких входило приймання і розміщення мандрівників, догляд і ремонт притулків. Міщани могли чудово провести час і у межах Станиславова. Любили дефілювати в центрі міста - біля Ратуші. У 1928 році, після того, як побудували новий ринок, ярмарки біля Ратуші уже не проводилися і Ринкова площа стала для станиславівців місцем відпочинку. У літні дні, свята та вихідні на майданчику над входом до Ратуші грали духові оркестри, а в самій Ратуші працювали крамниці й недорогі ресторани. Улюбленим місцем відпочинку міщан був також міський парк «Діброва», заснований ще в 1895 року. На початку століття парк реконструювали, побудували музичний павільйон та ресторан. Парк поділявся на дві частини: міський парк ім. Цесарівни Елизавети та приватний парк барона Ромашкана, який знаходився в глибині насаджень. Станиславівці традиційно часто відвідували театри, концертні зали, кінотеатри. У ресторанах та кав'ярнях міщани не тільки відпочивали, але й проводили різні тематичні зібрання й дискусії. Наталія ХРАБАТИН |
