Українці не втрачають почуття гумору навіть у найскладніших ситуаціях. Про це красномовно свідчить величезна кількість смішних «фотожаб» у соцмережах, які створюються у відповідь на злободенні події. Може, саме завдяки цій рисі ми все ще якось тримаємося? Мешканці старого Станиславова теж уміли посміятися над собою й помічати кумедне у повсякденному житті. Докази цього – численні публікації про курйозні випадки у давній місцевій пресі.

Оголена комісія

У лютому 1900 р. стало відомо, що стеля у римській лазні Станиславова (знаходилася на вул. Третього Мая, 9, нині вул. Грушевського) перебуває у вкрай незадовільному стані й от-от завалиться просто на голови розслаблених парою відвідувачів. Було призначено спеціальну комісію, яка повинна була оглянути стелю й провести об’єктивну оцінку її стану. Власника лазні було заздалегідь попереджено, щоб він наступної суботи не заповнював приміщення парою й не пускав туди відвідувачів, аби комісія могла працювати без перешкод. Проте він не прислухався до цієї настанови. Як завжди, суботнього дня лазня парувала, а в ній приймали водні процедури мешканці міста. Комісія, котра прибула на місце, опинилася в дуже скрутній ситуації. Власник навідріз відмовився очистити лазню від пари й попросити гостей вийти. Стеля загрожувала впасти, а перенести її огляд на другий день члени комісії не могли. Тож вони прийняли єдиноможливе, хоча й дещо несподіване рішення – здійснити огляд стелі в оголеному вигляді, який і є найбільш доречним у лазні. Огляд пройшов успішно, а та комісія стала, певно, єдиною в історії нашого міста, яка виконувала службові обов’язки «в костюмі Адама».

У римській лазні Станиславова працювала, певно, єдина в історії міста оголена комісія.

Рибний «Майдан»

Станиславів мав репутацію дорогого міста, тож у 1900-х роках тут було засновано комітет для боротьби з ростом цін. Періодично члени комітету влаштовували зібрання, де обговорювали можливі запобіжні заходи проти дорожнечі. Зокрема було вирішено бойкотувати продавців риби, які безбожно «накручували» ціни на свій товар.

Чи то внаслідок діяльності комітету, чи то за власною ініціативою 29 липня 1910 р. біля рибних рядів зібралася юрба людей, що складалася приблизно з двохсот осіб. Серед  учасників «рибного Майдану» особливо відзначилася шинкарка пані Ґрюнберґ, яка емоційно вигукувала звинувачення на адресу продавців риби та закликала покупців не купувати їхній товар. Оскільки вона ще й погрожувала продавцям знищити товар та фізичною розправою їм та їхнім покупцям, діяльністю «активістки» зацікавилася поліція. Тож і самій «рибній революціонерці», і ще десятьом її товаришам довелося спілкуватися на «рибну» тему з представниками закону. Багато наших сучасників, мабуть, подумають: як це схоже на нашу реальність! Адже в сучасному Івано-Франківську стрімким ростом цін, причому не тільки на рибу, вже нікого не здивуєш.

Злодій під ліжком

У лютому 1900 р. служниця в одному з будинків на вул. Липовій (нині вул. Шевченка) ввійшла до абсолютно порожньої кімнати й почула… голосне хропіння. Налякана жінка зразу ж викликала поліцію. Та швидко виявила причину цього «містичного» явища, а саме злодія, схованого під ліжком. Молодий грабіжник Кирило Ґолдик вліз до будинку й узявся до «роботи», але був дуже стомлений і змерзлий, тож у теплій кімнаті його швидко зморило. Він заліз під ліжко й заснув, але його зрадило богатирське хропіння. Поліціянти навіть не зразу його заарештували, лише після того, як досхочу насміялися.

На вулиці Липовій (нині Шевченка) поліція спіймала злодія під ліжком.

Безкоштовний нічліг

У січні 1900 р. до Станиславова на пошуки роботи прибув мешканець села Ягільниця (нині Тернопільська обл.) Войцех Волошовський. Грошей на нічліг у бідолахи не було, тож він вирішив підійти до справи, як тепер би сказали, креативно. Підбігав до перехожих на вулиці й галасливо просив їх пустити до себе на нічліг безкоштовно. Таку ж «виставу» Волошовський влаштовував і у місцевих готелях. Його зусилля таки увінчалися успіхом – він справді отримав безкоштовний нічліг. Щоправда, не у приватній садибі чи в готелі, а… у місцевому поліційному відділку.

Хоч за злодія, але заміж

У серпні 1910 р. власник цигаркової крамнички на вул. Газовій (нині вул. Дністровська) віддавав заміж доньку. Наречений – 24-річний торговий агент зі Львова Адольф Вайншток. Зібралися гості, й молода пара вже приготувалася до шлюбного обряду. Аж раптом двері відчинилися і до покою ввійшло двоє поліцейських. Зі Львова прийшла телеграма, що пан Вайншток розшукується за шахрайство, тож поліцейські прибули, щоб арештувати підозрюваного. В святково прикрашеній вітальні запанувала німа сцена. Першими оговталися батьки нареченої, які рішуче запротестували проти того, щоб поліцейські втручалися у життя їхньої доньки. Спочатку нехай закінчиться шлюбна церемонія, а далі робіть, як знаєте – зажадали вони. Проте принцип «Хоч за злодія, але заміж» зовсім не припав до смаку нареченій. Вона рішуче відмовилася продовжувати шлюбну церемонію, тож Вайншток вирушив до в’язниці просто з-під вінця, але неодруженим.

Донжуан-невдаха

У жовтні 1910 р. в станиславівського пана, чиє ім’я газета милосердно не вказала, виникла ідея спробувати «забороненого кохання». Пізнього вечора він постукав у вікно одруженої жінки, знаючи, що її чоловіка не було вдома. Постукав і, ніжно всміхаючись, попросив його впустити. Пані, однак, гостя не впустила. Ба більше, не розгубилася і наступного дня подала на хтивого відвідувача скаргу за образу її гідності. Штраф складав 100 корон – фактично тогочасну місячну зарплату. Тож нічний візит обійшовся донжуану-невдасі трохи дорогувато. Пані, щоправда, пожертвувала отриману суму на благодійні цілі.

Хитрий гуцул

У 1899 р. державна управа закупила великі площі лісу й побудувала колію з Надвірної, щоб його перевозити. Частина колії перетинала приватні землі, що належали гуцульському селянинові з-під Надвірної Грицеві Максимку. З Максимком було укладено угоду, згідно з якою він уступав шмат своєї землі для колії, а за те йому надавалася вдвічі більша площа в іншому місці. Проте наданий ґрунт гуцулові чимось не сподобався, і він почав протестувати. Протести виглядали досить оригінально. Гриць Максимко час від часу навалював просто на колію гору каміння, а потім щодуху біг за потягом, який проходив по «його землі», так ніби то був запряжений кіньми віз. Ще й голосно кричав при цьому: «Не їдь, бо не пущу!» Врешті-решт зупинявся перед купою каміння, тримаючи в руках заступ, неначе поліцейський жезл. Машиніста ці «показові виступи» трохи нервували, тим більше, що одного разу йому вдалося зупинити потяг лише кроків за тридцять від купи каміння й таким чином уберегтися від неминучої аварії.  Він повідомив про темпераментного гуцула «куди треба», й почався довгий судовий розгляд. Гуцул божився, що зовсім не хотів знищити потяг, а лише скасувати невигідну для нього угоду. Проте все ж був звинувачений у порушенні правопорядку й ув’язнений на шість місяців.

Поганому воякові зброя заважає?

Станиславівський кадет, що проживав на вул. Третього Мая, сонячного липневого дня 1900 р. сидів біля відчиненого вікна й читав газету. Повіяв вітерець і видер часопис із рук бравого вояки. Солдат вискочив із вікна, щоб підібрати газету, але перечепився об власну шаблю, впав і зламав ногу. Залишається незрозумілим, чи то кадет так любив свою зброю, що ніколи з нею не розлучався, чи то поганому воякові й зброя заважає?

Підманула-підвела

Пан Герш Гельфман, власник однієї з міських кав’ярень, вирішив потішити око відвідувачів свого закладу й запросити на роботу привабливу касирку. В 1902 р. він «виписав» зі Львова нову працівницю – високу блондинку з привабливим круглим личком. Красуня узгодила зі своїм новим роботодавцем день її приїзду до Станиславова, і пан Гельфман вручив їй 30 корон завдатку. У визначений день власник кав’ярні стояв на вокзальному пероні й терпляче чекав на приїзд майбутньої окраси закладу. Зі львівського потяга виринула юрба прибулих, проте красуні-білявки серед них не було. Так і не дочекався пан Гельфман нової працівниці, а 30 корон завдатку розтанули, мов дим. Ось такими непостійними й вітряними бувають красуні.

Не втрачайте оптимізму й почуття гумору в будь-яких життєвих ситуаціях!

Олена БУЧИК, з архіву «ЗК»