В сучасному Івано-Франківську немало мешканців винаймають житло, а сто років тому взагалі більшість родин жила у “чужих” помешканнях.
Так звані чиншові кам’яниці – то був фактично найпоширеніший бізнес у Станиславові. Заробивши певний капітал, підприємці зводили будинки, заздалегідь призначені для здавання в найм. Нижні поверхи такі здавали під магазини, а верхні – під житло та контори.
Угоди про оренду житла в місті завжди укладалися на рік – з 1 травня, рідше з 1 листопада. Отже, половина міста в той самий час гарячково шукала помешкання. Тисячі знервованих людей оббігали кам’яниці, в яких здавалося житло. Відповідно, власники будників користувалися таким напливом клієнтів і піднімали ціни до небес.
Ось як відгукувалася преса в 1906 році про це "велике переселення": “Розпочався сезон переселень. Люб’язні власники кам’яниць, з одного боку, роблять що можуть, аби заохотити старих квартирантів звільнити житло й використовують для цього випробуваний метод – значне підвищення оплати, а з іншого боку, високими цінами стимулюють нових мешканців до поселення… на вулиці, під чудовим, хоч зараз і хмарним, травневим небом. Тому багато мешканців міста висить зараз “між небом і землею”, бо з дорожчого житла повинні виїхати, а дешевшого ще не знайшли. І, здається, в Станиславові не дуже й знайдуть. Ще трохи – і наше місто поступово переселиться на свіже повітря”.
Нерідко траплялося, що попередній квартирант мусив чекати, поки звільниться житло, в яке він планував переїхати. В той же час новий жилець не міг чекати і вселявся попередньому квартирантові “на голову”, взявши з собою лише найважливіші речі. Таким чином, дві сім`ї мешкали разом, дві пані тихенько обмовляли між собою спільних колєжанок, дві кухарки сварилися на одній кухні, де були нагромаджені два комплекти кухонного посуду й начиння.
Через складнощі з переїздом дві родини часом мешкали в одній квартирі.
Газета ”Кур’єр станиславівський” в 1901 р. з гумором описувала таку ситуацію. ”Мішанина, біганина, галас… якесь непорозуміння, якийсь скандальчик, хай маленький, але він завжди є. Кухарка нового жильця випадково, а радше з помсти, розбила дві тарілки старого локатора. Лакей старого квартиранта шалено закохався в покоївку нового жильця, за що наречена розбила лакеєві глечик на голові. Новий квартирант трохи затримався в місті, повертався пізно, помилково прийшов до старого помешкання і поцілував чужу пані, думаючи, що то його дружина. А отже, знову образа, ґвалт і скандал…”
Давня преса рясніє оголошеннями про винаймання житла. “Кур’єр станиславівський” від 28 січня 1906 року містить аж дві пропозиції. В першому оголошенні йдеться про винаймання будинку для великої сім’ї по вул. Камінського, 27 (тепер вул. Франка) з шістьма кімнатами, кухнею та садом. Друге пропонує окремі квартири по вул. Казимирівській (тепер вул. Мазепи), а також віллу зі стайнею і возовнею. За подальшою інформацією належало звертатися до власника.
Оголошення в газеті ”Кур’єр станиславівський” від 13 серпня 1905 року пропонує винайняти дві гарні кавалерські кімнати по вул. Заболотівський, 2 (тепер вул. Василіянок) з окремими сходами й за досить помірною ціною – 16 і 24 корони в місяць. “Кавалерськими” тоді називали дуже маленькі кімнатки чи квартири, придатні для проживання однієї особи. Пропозиція була вигідною тим, що ці кімнати можна було винайняти одразу, не чекаючи 1 травня – дня масового переселення. Однак з винайманням цих кавалерських покоїв були певні труднощі, можна сказати, дискримінація.
В 1903 році самотня станиславівська пані Адамія Трайчковська вирушила на пошуки однокімнатного помешкання. Але куди б вона не зверталася, щоб його винайняти, всюди однокімнатна квартира називалася ”покоєм кавалерським”. Тож сором’язлива пані не наважувалась навіть оглянути житло, бо ж назавтра пів-Станиславова знало би, що вона, така скромна і самотня, була в кавалерському покої! У відчаї пані написала листа до газети, в якій просила власників нерухомості не називати однокімнатні квартири кавалерськими покоями. "Бійтеся ж Бога, шановні власники покоїв, хіба жінка не може мешкати в одній кімнаті? Чи немає в цілому місті хоч одного покою дамського? Може, власник помешкання якраз удома, може, він не цілком убраний, а бідна жінка опиниться віч-на-віч з кавалером у його власному помешканні! Її репутація буде навіки похована, бо приятельки, не з заздрості, а від обурення, розкажуть за кілька годин половині міста, що панна Н. відвідала пана С."
Цікаво, що цей лист газета надрукувала на першій сторінці, а отже, проблема була справді актуальною для самотніх дам міста. На жаль, преса не повідомляє, чи власники нерухомості почули цей крик душі.
Олена БУЧИК |
