На зламі ХІХ і ХХ ст. Станиславів за обсягами будівництва на душу перевершував деякі європейські столиці, але його жителів це зовсім не тішило. Адже мова йшла про надзвичайно високі ціни на житло.
В 1912 р. газета "Кур’єр станиславівський" навела ціни на винаймання житла в Берліні й довела, що в Станиславові вони були вищими. Місто швидко зростало, кількість населення постійно збільшувалась. Це пояснювалося високою народжуваністю, до міста також активно переселялися мешканці навколишніх сіл. Крім того, в Станиславові було багато військових, чиї родини були змушені винаймати житло.

Всі ці фактори спричинили справжній будівельний бум, тому попит на цеглу був стабільно високим. В місті діяла картель (об’єднання) цегельників, учасники якої уклали між собою угоду й підтримували високі ціни на цеглу. Щоб якось боротися зі змовою цегельників, міська рада Станиславова у березні 1912 р. навіть обговорювала питання побудови муніципального підприємства, яке б виробляло дешевшу цеглу.

Одним з ключових гравців цегельного бізнесу була династія Касвінерів, яка запам’яталася своїм зневажливим ставленням до наявних правил. В серпні 1905 р. у Княгинин-Колонії спалахнув скандал. Начальника тамтешньої ґміни засудили до грошового штрафу за те, що він не перешкодив будівництву цегельного цеху підприємцем Маєром Касвінером без отримання концесії.

В лютому 1907 р. ще один представник родини цегельних магнатів Герш Касвінер кинув виклик громадськості. Як бачимо з повідомлення в газеті "Кур’єр станиславівський" від 10 лютого 1907 р., цей підприємець купив велику ділянку ґрунту у землевласника Фоєрштайна неподалік від міського парку і збирався збудувати на ній цехи з виробництва цегли і вичинки шкір. Газета закликала місцеву владу не допустити будівництво промислових цехів біля зеленої зони, адже це перешкоджатиме відпочинку містян і становитиме загрозу для їхнього здоров’я.

Незважаючи на всі ці конфлікти, родина Касвінерів набула позитивної репутації завдяки високій якості своєї продукції. Кожна цеглина містила на собі фірмовий знак із прізвищем фабриканта. З цегли Касвінерів побудовано багато важливих міських споруд, зокрема нині розібрану кам’яницю Реґенштрайфа по вул. Січових Стрільців, 18.

На підприємстві Касвінерів траплялися й неприємності з робітниками. В червні 1906 р. преса повідомила про масштабний страйк робітників цегельні, у якому взяли участь близько 250 чоловік. Приводом для нього стало підвищення платні на інших цегельнях у регіоні. Робітники підприємства Касвінерів вимагали, щоб їм теж підняли оплату. Незважаючи на згоду власників, роботи відновилися не одразу через затяжні дощі, які зважали виробничому процесу.

В липні того ж року на цегельні знову прогримів скандал через одного з працівників. Робітник Матвій Бабінчук, який ремонтував стрих на підприємстві, випадково впав у яму, наповнену водою, яка була на території цегельні, і втопився. Міська преса дорікала власникам цегельні, що вони так легковажно ставляться до безпеки, адже навіть не обгородили ту яму. В міжвоєнний період власниками підприємства були брати Йозеф і Давид Касвінери, які поставляли свою продукцію на численні будови тодішньої Польщі.

Головним конкурентом династії Касвінерів була цегельня Урмана, запущена в експлуатацію у грудні 1897 р. Як писала преса, цегельня була обладнана піччю з обертовим механізмом, який забезпечував рівномірне і якісне випалювання цегли. Першим власником був Якуб Урман (1837-1910), його справу продовжив Йозеф Урман, можливо, син попереднього власника. В 1910 р. він став жертвою прикрого непорозуміння. Якийсь Йозеф Бляйман, чистильник каналів, почав називати себе його іменем, через що пану Урману висували претензії різноманітні інстанції, що він начебто займається стороннім бізнесом і не сплачує податки. Той Бляйман ще й мешкав на вул. Зосина Воля, де й цегельний магнат. Йозеф Урман мусив дати офіційне спростування в пресі про те, що він і Бляйман – дві різні особи.

Цегельня Урмана працювала на місці сучасного стадіону школи № 21, а поруч і донині знаходиться невеличке озеро. Ще за існування цегельні поруч з нею копали глину, з часом утворилося кілька кар’єрів, які заповнилися дощовими та ґрунтовими водами. Як згадують старожили, бували випадки, коли в цьому озері тонули люди. Нещасливий випадок тут трапився ще в липні 1910 р. – потонув один з робітників, 32-річний Францішек Б.

За другої Речі Посполитої залишки цегельні Урмана перетворилися на злодійську "малину". Тут скупники краденого переховували свій товар певний час, аж поки вляжеться шум навколо крадіжки. До нашого часу не збереглися навіть руїни цього важливого промислового підприємства.

Олена БУЧИК