Сто років тому, як і сьогодні, відпустка була довгоочікуваною, але досить затратною справою. Зате й літніх вражень вистачало на цілий рік.
Газета ”Кур’єр станиславівський” у серпні 1909 р. писала, що з кожним роком усе більше мешканців Станиславова прагнули виїхати з міста на літні вакації. “Залишатися в спекотному місті стало чимось на зразок ганьби, – пише газета. – В цьому не прийнято зізнаватися у вишуканому товаристві. Одружена пані, яку чоловік не відправляє на курорт “для покращення здоров’я”, захворіла би насправді. Якщо у неї є вибір між найдорожчим капелюшком і виїздом на літній відпочинок, вона без вагань обере … і те, й інше. Ну, бо одне без другого влітку не має жодного сенсу. Ярмарок пихи, що панує на всіх відомих курортах, перевершує всяке уявлення. А потім надходить час розплачуватися з боргами. Кожен сезон має свої борги: взимку – карнавальні, а влітку – курортні…”
Крім Яремчі, улюбленими місцями для відпочинку мешканців Станиславова були Микуличин, Ворохта і Татарів. Ось як описувала відпочинок у Татарові міська преса в 1904 р. ”Гарні вілли для відпочинку, а тут їх є більше десятка, розташовані дуже зручно. Вони далеко від дороги, а тому немає куряви, зате близько ріка, що сприяє літнім купанням. Всюди простір, розшаленіла дітвора ганяє зеленими луками, а молодь грає в крокет чи теніс. Народ тут відпочиває весело і почуває себе як удома. Один турист зі Станиславова їхав місцевою дорогою, над якою гуляли хмари пилу, бо дощів давно не було. І вилаявся: “А бодай того Німгіна, що не каже дороги кропити!”. І лише потім згадав, що знаходиться в місцевості, до якої станиславівський бургомістр не має жодного стосунку. Умови перебування тут не гірші, ніж в інших курортних містечках, маємо дуже пристойний готель у “Віллі Даше”, де можна недорого харчуватися і пити добре експортове пиво. Тут є також більярд і бувають навіть виступи мандрівних драматичних артистів”.
Газета ”Кур’єр станиславівський” від 22 вересня 1912 р. повідомляє, що ліси в околицях Татарова і Ворохти протягом 20 років орендував князь Ліхтенштейну Йоганн ІІ. До цих лісів князь приїздив на полювання, а щоб компенсувати місцевим жителям незручності, він вибудував у Татарові церкву.
Поширеними типажами серед відпочивальників були так звані “дамські улюбленці” або курортні донжуани. “Цьогорічна погода сприяє дамським улюбленцям, – писала преса в 1896 р. – Літо дуже тепле, небо чисте, ночі чудові. Відпочивальники і відпочивальниці взагалі відвикли від дому і від даху над головою, пані і панни цілий день ходять заквітчані ромашками і волошками, а кавалери, неначе соловейки, виводять свої трелі. Дамський улюбленець часто перебуває біля води, як та водна тварина, що ніжиться на пісочку. Він бреше навіть тоді, коли говорить правду. Тому що правда, яку він говорить, є чужою, вкраденою в когось і озвученою ним без вказання джерела. Він говорить з натхненням і замилуванням, але це лише гра. Вона призначена для тих чи для тієї, кого він хоче вразити. Ніде чоловічий егоїзм і чоловіче “я” не є таким помітним і явним, як на лавочках під деревами на літніх курортах.
Дамський улюбленець має всі дані для того, щоб стати героєм легкого флірту чи роману. Чи він виходить з дому, чи фліртує під вікном, чи гуляє в лісі – він усюди усвідомлює свою роль в літньому спектаклі. Форма і колір капелюха, відтінок краватки, фасон черевиків та рукавичок – усе продумане до дрібниць. Найбільше дивує, як дамський улюбленець пристосовується до всіх жіночих характерів і темпераментів. З дамами начитаними і розумними він удає філософа, повного скептицизму і парадоксів. Кожної хвилини висловлює думки і зауваження, які підкреслюють, що він мислить самостійно й оригінально. З меланхолійними й відлюдними дівчатами дамський улюбленець поводить себе цілком інакше. Він постійно дає їм зрозуміти, що тільки віра, надія і любов є сенсом життя. Час від часу він театрально зітхає, неначе готовий віддати півжиття за усмішку чи потиск руки. З веселими паннами, які люблять поговорити, він сипле чужими дотепами, перескакує з одного предмета розмови на інший, як горобець з гілки на гілку, і робить кокетливі компліменти”.
І лише у вересні, коли донжуани, панянки та всі інші відпочивальники поверталися додому, вилюднілий Станиславів знову наповнювався життям. “В місті закипіло, неначе в котлі – така маса нових облич! – писав ”Кур’єр станиславівський” в 1900 р. – Панянки виглядають чудово, кожна років на десять молодше, а школярі ще краще – кожен років на 5 старше. Дами поважного віку здаються помітно товстішими. В ці дні продавці паперу роблять шалені продажі, бо ж кожному кортить написати листи й поділитися з усіма враженнями про відпочинок. Літній сезон утік, неначе крадій-службовець від банківської перевірки. Але ми не повідомляємо про це поліції й не посилаємо за ним пошукові листи, бо добре розуміємо: від усе одно вже ніколи не повернеться. Залишається тільки чекати наступного року…”
Олена БУЧИК |
