Вулиця, яка за міжвоєнної Польщі називалась вулицею Елізи Ожешко, ймовірно, у 1966 стала вулицею Тараса Шевченка, а сьогодні демонструє можливості та втрати Калуша.

Про це пише Old Kalush у Facebook. 

Природно, що прогулянка, яка почалася вулицею Франка та Січинського, продовжується вулицею Тараса Шевченка. І хоч вулиця ця не надто більша за дві попередні, навіть короткий огляд будівель займає трохи часу.

Що ж, доля геніального художника і поета теж не була легкою, а оцінка його спадщини й досі, фактично, не є завершеною. Вже там про розуміння чи об’єктивні інтерпретації навіть згадувати гріх.

На розі Січинського і Шевченка бачимо не надто примітну, на перший погляд, будівлю, яка переходить зі стадії спустошення і закинутості в стадію активної руйнації. Приміщення, яке в народі називається "друкарня" - вул. Шевченка, 4. Тут і справді була міськрайонна друкарня, щонайменше з 50-х років ХХ ст. до початку 2000-х. Але історія приміщення давніша.

Один з небагатьох великих українських "бізнесів" у центрі Калуша, збудований ще за Австро-Угорщини як готель, казино і ресторан Михайла Коломийця. Варто зупинитись на хвилину, щоб оцінити мереживо кованих балконів. Якщо ризикнете потрапити в середину - зрозумієте, що простір у приміщенні поділений дуже гармонійно і пропорційно. Проєкт передбачав зручність і гостей закладу і персоналу. Можливо, подекуди є збережені двері - рівні, без деформацій, або ж фрагменти австрійських п’єців хоча б у вигляді окремих кахелин.

Місцями є фрагменти дубового паркету, який теж "тримається". Попри відсутні вікна і двері. Не менш цікавим є внутрішній двір, господарські споруди, тераса, яка виходить в бік сучасної вулиці Бандери.

Після друкарні повертаємо праворуч, адмінбудівля на вулиці Шевченка, 6 - типовий радянський проєкт, який можна зустріти від Ужгорода до Владивостока, таке собі "мічення території". Сьогодні тут теж різного роду адміністрації, а що в Україні активно йде процес адміністративних змін, то розібратися в тонкій різниці "район" і ОТГ - справа для фахівців. Словом, кому цікаво - йдете висооокими сходами та читаєте таблички, які там висять.

З тих же високих сходів відкривається чудова панорама краєзнавчого музею Калущини. Міжвоєнний модернізм з рисами функціоналізму. Рік побудови - невідомий. Споруда, яку часто помилково називають "синагогою". Розчаруємо прихильників цієї теорії. Синагога була на вул. Божничій, добрячий шмат вниз від площі Героїв. Зрештою, архітектура будівлі теж зовсім не відповідає потребам синагоги. А тут до 1941 року був єврейський культурно-просвітній і громадський центр - Кіхелла. Щось схоже до українських народних домів. Ймовірно, що під час німецької окупації там міг бути юденрат.

В радянські часи там були прокуратура, міський парткабінет, товариство "Знання". За часів Незалежності - міський відділ культури, телебачення, а з 1997 року - краєзнавчий музей Калущини

Але про музеї не говорять, туди треба ходити, якщо карантин не забороняє.

На іншому боці вулиці - районний будинок культури, або ж таки Народний дім. Центр української громади, збудований 1914 року. Про саму будівлю можна чимало доброго сказати. Це український продукт і в проєкті, і у своєрідній сецесійній стилістиці. На фасаді меморіальна дошка одному з головних ініціаторів і фундаторів будови - Івану Куровцю. Будівля зазнала значних руйнувань в роки Першої світової війни, але досить швидко була відновлена. Тут відбувались концерти українських виконавців, театральні постановки, багато різних подій з життя української громади.