У Рогатині про свою землячку знають усі. Ще б пак, адже тут усе про неї нагадує: площа Роксолани, церква-музей, де відправляв її батько-священик, міжнародний тенісний турнір її імені тощо. Навіть ім’я Настуся, яке рогатинці часто дають новонародженим дівчаткам, трохи нагадує про неї — Настю Лісовську. Але сьогодні більше не про саму Роксолану, а про Оксану Панчишин, яка вже 14 років на всіх урочистостях у Рогатині виходить в образі знаменитої землячки.
Можу бути султаншею Центр Рогатина. Похмуро та прохолодно. Велика площа, навколо опале жовте листя, порожні лавочки, багато голубів. На площі височіє пам’ятник Насті Лісовській — простій українській дівчині, яку викрали татари та продали туркам. Пізніше вона закохала у себе султана Османської імперії Сулеймана І Пишного, стала Роксоланою, його улюбленою дружиною. А в рогатинській школі № 1 працює Оксана Панчишин — завуч, вчитель музики, акторка. Дуже енергійна, красива та привітна жінка. Більшість рогатинців знають її як свою місцеву Роксолану. Почалося все 14 років тому, коли режисер народного аматорського колективу, який, звісно, також називався «Роксолана», шукав для однойменної вистави головну героїню. Побачив на сцені молоденьку невпевнену Оксану та сказав: «Я бачу в тобі Роксолану». З того часу будь-яка урочиста подія у Рогатині не обходиться без участі цієї жінки. В образі Роксолани вона затребувана всюди. «Їдуть велосипедисти, біжать бігуни, приїздять іноземці, чиновники, священики — всіх зустрічаю, — сміється Оксана Панчишин. — Уже казала, що не буду більше Роксоланою, аби брали когось молодшого, бо її ж у 16 років викрали! Не хочуть. Кажуть, з іншими не та Роксолана». Жінка іронізує, що, певно, доведеться грати, поки буде влазити в сукню. А костюм, до речі, дуже красивий. Оксана Панчишин запевняє, що шили його за історичними ескізами. «Коли я його одягаю, то повністю стаю Роксоланою, — розповідає вона. — Відчуваю, що також можу бути султаншею. У нас є щось спільне. Я також цілеспрямована, гордо йду до мети, і практично завжди її досягаю. Але найбільше, що мене з нею поєднує, — любов до сина. Я за нього віддала б життя і перегризла б ворогам горлянку. Але так би зробила кожна українська матір. Коли син Роксолани почав спиватися, вона його не осуджувала, а підтримувала». До речі, заповітною мрією Оксани Панчишин є відвідання Туреччини та всіх тих місць, які пов’язані з Роксоланою.
Не те кіно Оксана каже, що дуже багато читала про Настю Лісовську, аби легше увійти в образ. «Коли я в ролі, то відчуваю гордість за свій край і за те, що проста дівчина змогла завоювати любов і повагу такого великого султана, — говорить вона. — Саме тоді припинилися напади на Україну». Оксана навіть ображена за образ Роксолани у турецькому серіалі, який нині транслюють на телебаченні. Каже, інколи страшно дивитися. «Там Роксолану показали якоюсь неадекватною жінкою, — обурюється акторка. — Ну не могла так себе поводити донька священика, і взагалі, українська жінка в ті часи! Правильно, вона була цілеспрямована та знала, чого хоче. Можливо, якби була занадто м’яка, її б змішали з болотом. Але у фільмі — перебір. Я розумію, що їх це пече — як це чужинка та ще й християнка спокусила та завоювала такого великого правителя. Але якби вона спокушала таким криком, як у цьому кіно, він би не піддався. Вона не була красунею, звісно, мала свою жіночу вроду: руде волосся, круглі форми. Вона була дуже мудрою, а не такою істеричкою, як показують турки». Цікаво, що під час зйомок української версії з Ольгою Сумською автори фільму оминули Рогатин. Не показали навіть тої церкви, де служив її батько, де вона ходила на відправу. Ольга Сумська вперше побувала у Рогатині лише у 1999 році, коли відкривали пам’ятник Роксолані.
Ворота часу «Щодо прізвища Лісовських, то в Рогатині таких не знаю, — каже Оксана Панчишин. — Ім’я Роксолана також зараз рідкість. Зате Настусь лише в одному 4А класі десь вісім». До речі, в місті Ірпінь Київської області, у школі № 12, створили окремий гурток — «Країна Роксоланія». Тут діти поглиблено вивчають історію цієї величної жінки. «Наша співпраця триває вже 13 років, — розповідає Оксана. — А почалося все з Ольги Сумської. Вона розповіла тамтешнім дітям, що була у Рогатині на батьківщині Роксолани. Після цього до нас приїхала делегація з Ірпіня. Провели їм екскурсію, всім сподобалося. Відтоді щороку робимо такі обміни між нашими й їхніми учнями та вчителями». Слід українки-султанші веде й до спорту. Виявляється, у школі № 1 була команда «Роксолана» з настільного тенісу. У 1990-х її учасники п’ять разів ставали чемпіонами України та брали участь у Кубку Європи. Зараз команди вже нема, але щороку, на початку березня, при школі проводять міжнародний тенісний турнір, присвячений Роксолані. На три дні приїздять спортсмени з Польщі, Росії, Білорусі, Словаччини та інших країн. Але прямуємо далі, до тої славнозвісної церкви Святого Духа ХV століття, куди свого часу ходила на відправу Настя Лісовська. Храм дерев’яний, автентичний, нині претендує на внесення до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Дістатися туди дуже просто. Та й узагалі Рогатин — дуже затишне та компактне місто. Від пам’ятника спускаємося коротенькою вуличкою вниз, впираємось у почорнілі дерев’яні ворота. А за ними, на горі, серед старого кладовища та старенька церковця. Зачинено. На жаль, не вдалося побачили той старий іконостас, перед яким, кажуть місцеві, Настя Лісовська мала брати шлюб та перед яким служив її батько-священик. Але церква вражає й зовні. Не масштабами — духом і відчуттям. Світлана Лелик |
