Продовжуємо знайомство з фондами київської Державної науково-будівельної бібліотеки імені Заболотного. (Перша подача тут) В ній зберігаються цікаві світлини нашого міста періоду 1970-1980-х років. Їх зробили працівники науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури та містобудування під час відряджень до Івано-Франківська.
Науковців цікавили будинки дорадянського періоду. Справжній фурор в них викликали кам’яниці австрійської доби, пише Репортер.
Втім, перше фото демонструє типову радянську коробку. Автор зйомки – М. Сопацька, рік – 1979. В архівній карточці помилка, адже світлина підписана як «головпоштамт». Ймовірно, відряджені товариші прийняли будинок на вулиці Незалежності, 53 за міжвоєнну пошту та включили його у звіт.
Насправді це будинок обласної організації Національної спілки художників, який звели на початку 1970-х років. Торцеву стіну прикрашають народні майстри зі своїми виробами. Цікавим є молодик посередині, що в одній руці тримає молоток, а в іншій – різьблену тарілку.
Друзі дорікали скульптору Валентину Данилюку, що інструмент у хлопця якісь невідповідний – більше б пасував різець чи пензлик. Але той лише хитро посміхався і нічого не казав. Лише згодом стало відомо, що митець виклав посередині тарілки червону п’ятикутну зірочку, яку вписав у синю шестикутну. І ото по них молотком…
Також на світлині є ще кілька цікавих моментів. Насамперед, зверніть увагу, що вулиця Радянська (теперішня Незалежності), забрукована ще австрійським базальтом. Дорогу переходить сільська бабця у чорній безрукавці. У сімдесятих-вісімдесятих роках це був модний тренд серед літніх жінок з навколишніх сіл, що приїжджали торгувати на базар. Ці теплі камізельки бабусі вперто носили навіть у липневу спеку.
Ліворуч до будинку художників примикає споруда теперішнього «Діпроміста». Раніше вона була двоповерхова, але наприкінці 1970-х добудували третій поверх і на світлині добре видно, що його навіть не встигли поштукатурити.
У вересні 1981 року до Франківська відрядили чергову експедицію з сектору науково-технічної проблематики архітектури. Фіксацію об’єктів робив фотограф А. Пермінов. Його світлин у фондах бібліотеки Заболотного збереглося найбільше.
Цього разу науковці підготувались до відрядження ретельніше і споруди вже не плутали. Принаймні, наступне фото підписане як «вірменський собор». Тоді ніхто не називав будівлю «Голубою церквою», адже вона мала бруднувато-жовтий колір та ще й храмом не була.
Від 1971 році тут діяв Музей історії релігії та атеїзму, через що на світлині не бачимо жодного хреста. Хоча, з одного боку, добре, що там розмістили музей, а не склад склотари чи спортзал. Завдяки цьому збереглися розписи й дерев’яні скульптури святих XVIII століття.
Розвернувшись на 180 градусів, фотограф Пермінов отримав ще один цікавий ракурс. Перед ним у всій своїй красі предстала міська ратуша – символ Івано-Франківська. Вона мало змінилась, чого не скажеш про простір між нею та вірменським костелом.
Тоді це фактично був міні-скверик з деревами, лавочками, клумбами та якимись дивними ліхтарями «а-ля грибочок». Нині від нього залишився невеличкий прохід, наглухо застелений бруківкою. Більша частина зеленої зони назавжди похована під торговим центром «Арс-Дім», який добряче спаскудив ансамбль ринкової площі.
А ще перед музеєм стояв великий залізний муляж космічної ракети – мовляв, космонавти літали у космос, але Бога там не побачили. Втім, Пермінов вирішив, що залізяка не пасуватиме до старовинної архітектури, тож ракета до кадру не потрапила.
Більшість франківців знають цю споруду як інститут лісництва, що на вулиці Грушевського, 31. Однак, за совітів там були міськком тої партії та міськвиконком. Старожили пам’ятають, що зала для засідань мала скляний дах, тому на пленумах було дуже світло.
Кам’яницю спорудили у 1912 році для станиславівської фінансової дирекції – аналогу теперішньої податкової. Проєкт виконав архітектор Францішек Сковрон – той самий, що є «батьком» будівлі нинішнього управління МВС / СБУ на Сахарова, 15.
Перед будинком бачимо ще один скверик з лавочками та підстриженими кущами. Колись там стояли австрійські особняки, але на початку 1980-х їх знесли, аби встановити монументальну міську дошку пошани з елементами озеленення. Зараз на цьому місці головний офіс франківської філії Нацбанку.
Біля лавочок видно молодого чоловіка у темній куртці з фотоапаратом. Цікаво, хто це – випадковий перехожий чи хтось зі складу інститутської експедиції?
Подальші пошуки цікавих кам’яниць завели дослідників на вулицю Панфіловців. Тепер вона називається Василіянок – від жіночого монастиря, який тут спорудили на початку ХХ століття. Але радянський Франківськ і монастирі були речами несумісними. Тому в колишній чернечій обителі розмістили сільськогосподарський технікум.
Зовні споруда майже не змінилась, хіба що тоді не було хрестів, а в круглих фасадних розетках з’явились п’ятикутні зірки. На тротуарі лежить довгий бетонний слуп. Відомо, що в грудні 1983 року вулицями Івано-Франківська запустили перші тролейбуси. Можливо, комунальні служби вже почали протягувати лінію…
А цю локацію вгадаєш не одразу. Ніби й щось знайоме, але біс його знає де саме. Підпис на архівній картці допоможе розібратись. Отже, це «житловий будинок на вулиці Пушкіна, 49». Якщо згадати, що колишня Пушкіна це теперішня Чорновола, усе одразу стає на свої місця.
Нині на будинку висить меморіальна дошка, яка повідомляє, що тут жив художник Ярослав Лукавецький. Але архітектор Зеновій Соколовський, який особисто знав митця, стверджує, що той ніколи там не мешкав. Насправді Лукавецький жив у сусідній кам’яниці, фрагмент якої видно на фото. Згодом, при будівництві обласного пологового будинку, її знесуть, тому дошку повісять на особняк, що зберігся.
А це вулиця Комарова – нинішня Шашкевича. Вона мала одну цікаву відмінність – нумерація непарних будинків починалась не з лівого боку, як на решті вулиць, а з правого. На світлині зображена кам’яниця № 4. Досить чітко видно табличку при вході, тому навіть без архівної картки можна визначити, що це був Івано-Франківський обласний комітет профспілки.
З правого боку, на розі з Карла Маркса (Грушевського), працював лікеро-горілчаний магазин, потім сувенірна крамниця, нині там банк. А ось ліворуч від брами діяв популярний бар «Троянда», який у дев’яностих змінив ресторан «Слован», а той, у свою чергу, поглинула «Десятка».
Кам’яниця і зараз доволі доглянута, єдина втрата – безслідно зник виноград, що вився по фасаду.
У попередній статті ми писали про фотографа Григорія Логвина, який був у нас у 1978 році й детально відзняв місто. Через шість років він повернувся і ледве впізнав центральну вулицю. Весь початок тодішньої Радянської (майбутньої Незалежності), був перекопаний. Мінялись усі комунікації, зняли залишки старої бруківки, але зверху поклали не асфальт, а тротуарну плитку. Проїжджа частина перетворювалась на пішохідну вулицю – фактично фотограф застав народження знаменитої франківської стометрівки.
Її остаточно завершать у 1986 році, архітектори отримають Державну премію УРСР, а мешканці міста – чудову зону для прогулянок та атракцій.
Іван Бондарев | 
