Мешканки Станиславова на зламі ХІХ і ХХ століть користувалися такими аксесуарами і предметами гардеробу, які у наших сучасниць викликали би лише здивування. Хоча насправді ми не надто відрізняємося від тодішніх модниць. Ми, як і вони, намагаємося відповідати актуальним канонам краси, часто жертвуючи власним комфортом. І цілком імовірно, що наші правнучки будуть вважати сучасну моду такою ж химерною, якими нам видаються дамські туалети сторічної давності.
Операція «Негліже»
Жіноча білизна кінця ХІХ століття складалася з семи частин. Першим елементом були панталони, потім одягали бавовняну сорочку на бретелях. Третім предметом нижньої білизни був корсет, який завжди вдягали зверху на сорочку, адже його було важко прати, на відміну від тонкої сорочки.
У першій половині ХІХ століття корсет не мав застібки спереду, тому зашнурувати його самостійно було практично неможливо. В другій половині ХІХ століття місцеві крамниці продавали вироби не лише корсетних цехів, а й великих фабрик. Виробники пропонували нові моделі, конструкції та рішення, щоб привабити покупців.
У ті часи можна було придбати корсет із вшитими кісточками, з невеличкими дірочками, що утворювали ажурний візерунок. Такий корсет дозволяв тілу дихати, і жінки в ньому менше пітніли. До деяких корсетів спереду на рівні стегон кріпився гачок, який використовувався для того, щоб знімати і вдягати корсет самостійно, коли нікому було допомогти. Довгі шнурки не зав’язували ззаду, а просували вперед і прикріплювали до гачка. Лише у другій половині ХІХ століття корсети почали шити з додатковою застібкою спереду, що дуже спростило життя тодішнім модницям. Зверху на корсет одягали турнюр, який кріпився ззаду і служив для надання спідниці пишності. Нижню частину турнюра застібали на ґудзики, що дозволяло знімати його для прання. Потім на турнюр надягали під’юбник з воланами, завдяки чому сукня ззаду ставала ще пишнішою.
Ще одним елементом жіночої білизни були панчохи. Протягом перших років ХХ століття пані носили ажурні панчохи, а пізніше в моду ввійшли шовкові, які коштували досить дорого. Коли була винайдена віскоза – «штучний шовк» – такі панчішки стали доступними не лише багатим дамам. Крім того, на початку XX століття за допомогою спеціальної обробки бавовняної пряжі навчилися виготовляти фільдекос (шотландську нитку) і фільдеперс (перську нитку). Ці нитки мали шовковисту текстуру і теж використовувалися для виготовлення панчіх. У Станиславові початку ХХ століття діяла панчішна майстерня Кароліни Багінської, яка спочатку знаходилася на вул. Карпінського, 8 (тепер початок вул. Галицької), а потім переїхала на вул. Липову, 72. Тут можна було не лише замовити нові панчохи, а й відремонтувати ношені, на яких уже з’явилися дірки чи спущені петлі. У моді того часу були лише темні і білі панчохи. Взимку дами натягували на ноги шерстяні чи бавовняні панчохи чорного кольору, молоді дівчата носили моделі коричневих і тілесних тонів. Шовк, бавовна і віскоза були основними матеріалами у виробництві панчіх аж до 1938 року, коли на світовій виставці в Нью-Йорку вперше представили нейлон.
У ХІХ столітті жінки покращували форму та збільшували розмір грудей за допомогою різних хитрощів. Зокрема використовувалися маленькі м’які подушечки, пришиті до внутрішньої сторони ліфа сукні. Деякі корсети мали вбудовані чашечки, які візуально збільшували бюст. Елегантні дами носили також особливий тип бюстгальтера, який надягали поверх корсета. Він мав на меті не стільки збільшити бюст, скільки надати верхній частині тулуба гарної округлості. Такий бюстгальтер виготовляли з безліччю воланів, були й моделі з вшитими кісточками, які надійніше тримали форму. Деякі з цих бюстгальтерів можна було регулювати і пристосовувати до фігури.
Вдома і на людях
Жіноча мода ХІХ століття створювала надзвичайно ефектні образи, але була дуже незручною. Щоправда, жінки не носили постійно такі сукні, в яких ми їх бачимо на давніх світлинах. Вдома пані вдягали так звані домашні сукні, які були значно зручнішими і вільнішими, а крім того, під них не треба було вдягати корсет. Траплялося, що пані навмисне кілька днів не виходила з дому, щоб не вдягати незручний одяг. Тоді закупи та залагодження дрібних справ брали на себе слуги. Проте приймати гостей у домашньому одязі було не прийнято.
У ХІХ столітті для жінок із вищих кіл суспільства було прийнято жити у світі балів, квітів, театрів, поезії… Щоб краще вжитися в роль «жінки-ангела», багато пань і панянок намагалися не мати справ із грішми. Вони заходили в магазин, показували пальцем на те, що хотіли купити, і просили запакувати. Всі рахунки за покупки надсилалися чоловікові дами чи її батькові. У невеликому місті, де всі знали одне одного, брати товари в кредит було звичайною практикою. Зі спогадів деяких дам тієї епохи ми дізнаємося, що більшість із них не мала уявлення, скільки це – 200 корон, мало чи багато. Як зазначали авторки, «жінка поза домом не мала грошей, вона не знала – як ангел – про їхнє існування». З цієї причини на давніх світлинах чи картинах ми нечасто побачимо жінку на вулиці з сумочкою в руці.
Пані зберігали найнеобхідніші речі в кишенях або кріпили до пояска. Муфти, які використовувалися не тільки взимку, також мали кишеньки для дрібних речей. Жінки прикріплювали дрібні предмети до талії за допомогою аксесуара, який називався шателін. Це було щось на зразок підвіски, до якої кріпилися різні дрібні речі: блокнотик, коробка для голок, кишеньковий ножик, дзеркальце… Шателін прикрашався медальйоном із гачком, який чіпляли зверху спідниці. До пояска бальної сукні часто кріпилися кошики для маленьких букетів квітів. Спочатку квіти туго обв’язували ниткою, потім поперек проколювали букет голкою, щоб він не випав з металевого кошика.
На зламі ХІХ і ХХ століть справжній дамі не належало з’являтися на вулиці без капелюха. На початку минулого століття головні убори були завбільшки як колесо до воза і мали багатий декор у вигляді пір’я, квітів і фігурок птахів. «Вибачте, але ваш капелюх загороджує вхід», – таке зауваження могла почути пані, яка довго стояла біля входу до магазину. Носити величезні капелюхи було досить складно, адже це вимагало від жінки постійно бути випростаною. Нахилитися з таким капелюхом на голові було практично неможливо, а щоб химерна конструкція надійно трималася на голові, використовувалися довгі шпильки.
Дамське щастя
У романі французького письменника Еміля Золя була описана розкішна крамниця «Дамське щастя», де кожна жінка могла знайти собі щось до душі. В старому Станиславові теж був заклад, який цілком міг претендувати на таку назву. Це магазин-склад одягу та аксесуарів Владислава Лєвака, що був відкритий у 1907 році і знаходився за адресою вул. Сапєжинська, 9 (нині вул. Незалежності). З квітня 1913 року магазин розмістився у новозбудованій кам’яниці Хованців (нині вул. Незалежності, 4). За тодішнім звичаєм, власник нової крамниці мусив зробити пожертву на благодійні цілі в честь її відкриття або річниці роботи. Владислав Лєвак чесно дотримався цієї традиції й у першу річницю роботи свого закладу пожертвував 160 корон на потреби різних благодійних організацій.
Чого тільки не було в крамниці пана Лєвака! Накидки на сукні, боа, шалі, віяла, квіти, рукавички, оздоби для волосся й шиї, гребінці, шпильки, стрічки, панчохи, нижні спідниці, паски, сумочки. На жаль, у Станиславові початку ХХ ст. не було відомих виробників жіночих сумочок, але тодішні мешканки міста охоче користувалися авторськими виробами львівських майстрів Строменґера і Вальчкевича, а також краківських галантерейників Маковського і Прибильського. При крамниці був склад французьких корсетів. Сильна половина людства теж могла розжитися тут багатьма корисними дрібничками – білизною, хусточками, краватками, рукавичками. Користувалися популярністю й різноманітні кравецькі додатки – мереживо, комірці, декоративні елементи одягу.
Для охочих замовити білизну за індивідуальним фасоном у Станиславові початку ХХ століття діяла майстерня «Міра», яка спеціалізувалася саме на пошитті жіночої білизни. Реклама стверджує, що там можна було замовити найновіші моделі білизни за віденськими і паризькими зразками. Розміщувалася майстерня спочатку на вул. Матейка, 4, а в листопаді 1903 року переїхала на вул. Липову, 53 (тепер вул. Шевченка).
Взагалі в Станиславові початку ХХ ст. було досить багато люксових крамниць, як на невелике місто. Зокрема до таких належав магазин львівського торговця Антонія Увєри. В ньому для тодішніх модників і модниць відкривався безмежний простір для творчості, адже основним товаром закладу були тканини, з яких потім створювались розкішні сукні чи елегантні костюми. Філія львівського «Магазину блаватних товарів і полотна Антонія Увєри» відкрилась у Станиславові в 1911 році в пасажі Гартенберґів. Блаватом тоді називали шовкову тканину, найчастіше блакитного кольору. Серед розмаїття товарів у крамниці також продавалися, вуалі, батист, шифон, «зефір» – тонка бавовняна тканина і «гренадин» – легкий французький шовк.
У 1912 році асортимент закладу поповнила білизна. Оголошення в газеті «Кур’єр станиславівський» від 20 жовтня 1912 року повідомляє, що надійшов товар для осінньо-зимового сезону і впроваджено нову групу товарів – дамську і чоловічу білизну у величезному виборі. Станиславівська філія магазину Антонія Увєри була відома цікавими рекламними акціями. Наприклад, у 1912 році в крамниці пройшла акція «Білий липень» – упродовж місяця всі білі тканини і речі продавалися зі значними знижками. Перед Різдвом за зниженими цінами пропонували відрізи тканин на святкові сукні, шовкові нижні спідниці, шарфики, пледи і столовий текстиль. Після 1914 року магазин Антонія Увєри розмістився у кам’яниці Гаусвальда і набув майже такої ж популярності, як і материнський заклад у Львові.
Дамські й дитячі капелюшки можна було придбати у крамниці пані Целестини Смутнової, що діяла з 1893 року. Станом на 1907 рік вона знаходилася у будівлі Міщанського банку на вул. Сапєжинській, 15 (нині вул. Незалежності). Якщо вірити рекламі, тут пропонували великий вибір капелюшків на осінньо-зимовий сезон – від найдешевших до найбільш вишуканих. В асортименті крамниці були й оригінальні моделі з Відня і Парижа. Власниця обіцяла низькі і сталі ціни, адже магазин намагався продавати дешево, щоб мати хороший збут.
Олена БУЧИК |
