У спілкуванні мешканців старого Станиславова були певні вирази, які кожен із них розумів з пів слова. Ці вирази зустрічаються у давній пресі, спогадах сучасників та інших джерелах і відображують реалії життя тогочасного міста. Зараз вони вже забулися й витіснилися іншими виразами і приказками, адже мова – це живий організм, який постійно росте і розвивається. Але вивчати давні вирази все одно дуже цікаво, бо так можна відчути дух історії і ритм життя старого міста.

Пити як драгун

У 1898 році військове міністерство спорудило у районі вулиці Військової (тепер вул. Національної Гвардії) двадцять будівель для трьох ескадронів кавалерії та штабу. Саме у цих будівлях квартирував 14 полк драгунів «Князь цу Віндішґретц», який вів свою історію від 1725 року. Браві драгуни були відомі не лише своєю відвагою, а й любов’ю до бурхливих розваг. Вільний від служби час вони нерідко проводили у рестораціях та кав’ярнях або у «салонах» інтимних послуг на Зосиній Волі. Врешті-решт коменданту дивізії кавалерії барону Герману Геммінґену так набридли скандальні витівки драгунів, що він видав наказ про домашній арешт усього полку, від простих солдатів і до сержанта включно. Драгуни мали право покидати казарми лише у справах служби. Вахмістри мусили прослідкувати, щоб о дев’ятій вечора всі драгуни полку вже знаходились у казармах. Цей арешт протривав аж до кінця перебування полку в Станиславові.

Через те, що драгуни у свій вільний час нерідко зловживали спиртним, у вжиток мешканців міста ввійшли фрази «пити як драгун» або «п’яний як драгун». Зокрема у місцевій пресі можна знайти такі рядки: «Крім того, ця пані пила як драгун, переважно коньяк. І коли вона відкривала рота, мені аж млосно ставало, неначе я проходив мимо шинку і вдихав його випари».

Ляльки Балтера

Так у Станиславові на зламі ХІХ і ХХ століть називали гарненьких і нарядно вбраних дівчат. Походить цей вираз від прізвища власника відомої у тодішньому місті крамниці «Лувр». Крамниця, яку ще називали склад новинок «Лувр», знаходилась на вул. Сапєжинській, 5 і славилася своєю атмосферою, адже тут було стільки незвичайних речей! Декор для дому, музичні інструменти, шкіргалантерея, іграшки, ляльки – англійські, французькі й навіть японські. Історія крамниці розпочалася ще у 1857 році, коли чернівецький підприємець Якуб Люттінґер заснував фірму з продажу музичних інструментів та іграшок. У 1894 році власником цього іграшково-музичного царства став Іґнацій Балтер. «На вулиці Сапєжинській походжають панночки, неначе ляльки Балтера. Блондинки з чорними очима і брюнетки зі світлими, блондинко-брюнетки, високі, низькі й середні, стрункі, худі й дуже товсті, під 300 фунтів (близько 150 кг. – Авт.), молоді й гарні семінаристки, декадентки й емансипантки», – зазначав один із дописувачів «Кур’єра станиславівського».

Щербатий посуд, як у Холдера

У 1905 році журналіст «Кур’єра станиславівського» Ясь Недопитальський описав шинок «У Холдера», який був популярним серед не надто вишуканої станиславівської публіки: «Хто не знає того шинку, розташованого на площі Міцкевича, по лівій стороні, як іти до театру, де стільки різної наволочі та покидьків суспільства постійно перебувають? Де пиво по 6 центів гальба, де найкраща печінка з часником? Утримує той шинок пан Холдер – у цілому порядна людина, якій нічим не можна дорікнути. Збираються тут люди з різних верств суспільства, часто без конкретних занять, проводячи тут цілий день. Переважно це люди, яких лиха доля закинула сюди, аби в горілці шукати втіхи. То є постійні клієнти, з якими господар зовсім не церемониться. Коли в клієнтів непоганий заробіток, то по колу йде пляшка, потім розв’язуються язики, і якщо б ти послухав, дорогий читачу, ті розповіді, то волосся тобі на голові стало б дибки. Помічником пана Холдера є індивід на прізвисько Деркач. Коли його тлумлять, він лише верещить і обзиває всіх табакою. Серед завсідників шинків було багато й деградованих інтелігентів – юристів, чиновників, збанкрутілих поміщиків. Усіх їх погубила горілка, чи, як її ще називають, бранда».

Ще шинок Холдера був відомий тим, що там завжди був потрісканий і вищерблений посуд. Тож на старі, потріскані полумиски і горнятка станиславівські ґаздині казали, що їх давно пора викинути, бо вони – «як у Холдера».

В 1907 році одна з дописувачок газети «Кур’єр станиславівський» нарікала на невдалу бальну вечірку в міському казино: «Мене лише дивує організаційний комітет цієї забави в казино. Такий там був буфет, що дівка «від коромисла», невимита і брудними руками обслуговувала гостей. А публіка, вбрана у шовкові сукні і фраки, навіть не протестувала. Прошу також глянути на виделки, склянки і тарілки у ресторації в казино. Навіть у Холдера вони й то кращі».

Судячи з усього, щербатого і потрісканого посуду в закладах міста взагалі було багато. Газетярі навіть пропонували ввести в Станиславові нову посаду – «інспектора посуду». У тогочасному Львові був спеціальний чиновник, який відвідував місцеві заклади харчування й перевіряв, чи посуд у них не був щербатим або тріснутим. Якщо ж він знаходив тарілку чи горня з дефектом, то накладав на власника закладу штраф.

Піти до Спузяка

Краєзнавець Іван Бондарев зазначає, що такий вираз був поширений у міжвоєнному Станиславові. «Піти до Спузяка» означало померти. Тоді християн ховали на двох міських цвинтарях – старому, за нинішнім готелем «Надія», та новому, на вулиці Київській. Багатших містян ховали ближче до центру, а бідніші знаходили останній спочинок на південній околиці Станиславова. Той цвинтар місцеві мешканці називали «На Спузяка». У 1920-х роках відставний офіцер австро-угорської армії Костянтин Спузяк придбав земельну ділянку у Княгинин-Колонії. Пізніше її викупило місто та приєднало до сусіднього цвинтаря. Сам Спузяк мешкав у будинку, що стояв на території кладовища. Пізніше його заарештувала радянська влада, і він помер дорогою до Казахстану.

Табакерка для носа, а не ніс для табакерки

Цей вираз уживався в основному в писемній, зокрема в газетній мові. Він означав, що певна людина чи предмет призначені для чогось, а не навпаки. Так, у 1905 році «Кур’єр станиславівський» опублікував статтю про місцевих різників, які не лише часто обманювали покупців, а й поводилися з ними неґречно: «Якщо кожна особа, яку такий пан (тобто різник. – Авт.) образить, поскаржиться до магістрату, а там з ним вчинять згідно з приписами, то різники за короткий час відчують наслідки цього на своїй кишені і змінять свою поведінку стосовно до клієнтів. Якщо ми їх навчимо у такий спосіб ґречності, то вони будуть знати, що табакерка для носа, а не ніс для табакерки». Тобто часопис мав на увазі, що саме різники мусять догоджати клієнтам, а не клієнти їм.

Говорив дід до образу, а образ до діда – ані разу

Цей вираз означав, що людина зверталася до когось, хто ніяк не реагував на її прохання чи заклики. Так, жителі міста часто зверталися до міської влади з різноманітними проханнями у вигляді листів чи петицій у міській пресі. Наприклад, у березні 1900 року до магістрату звернулися мешканці вулиці Бельведерської. «Починаючи з аптеки пана Аміровича, тут болото по коліна, а ця вулиця знаходиться в середмісті, й тут багато гарних кам’яниць, а отже, вона могла би бути окрасою міста, якби тут упорядкували тротуари і встановили належне освітлення», – говорилося в петиції. Проте звернення до тодішньої влади нерідко залишалися без відповіді. З цього приводу містяни жартували, що магістрат відповідає на петиції за принципом відомої приказки: «Говорив дід до образу, а образ до діда – ані разу».

Про нього чути як про коминяра

Так говорили про особу, яка була дуже обговорюваною, про яку багато пліткували. Справа в тому, що коминярі завжди були замурзаними, а їхні обличчя – чорними від сажі. Вони лякали своїм виглядом собак, які голосно гавкали. Тож про те, що коминяр ішов вулицею, було чути здалеку. І якщо про когось у місті знав кожен собака, то мешканці так і говорили: про нього чути, як про коминяра. До речі, в Станиславові початку ХХ століття професія коминяра була дуже шанованою. Ян Твардовський, один із місцевих коминярів, навіть був присяжним засідателем у станиславівському суді.

А ще, побачивши коминяра, тоді було прийнято хапатися за ґудзика в себе на одязі. За повір’ям, це мало принести щастя. Пояснювалася ця прикмета просто. В давні часи люди дуже боялися пожеж, які часто спричинялися засміченими коминами. Крім того, непорядок із комином міг спричинити отруєння чадним газом, що нерідко призводило до загибелі. Через це, як тільки коминяр з’являвся на вулицях міста чи села, його кожен намагався затягти до себе в хату, аби почистив комин і врятував від біди. А тягнули переважно за ґудзика, бо це була єдина чиста частина його одягу.

Неморальна піч

У 1868 р. все місто було заклеєне великими плакатами, які рекламували бал-маскарад у театральній залі готелю «Європейського» (будівля до наших днів не збереглася). Забава розпочалася близько дев’ятої години вечора, залою кружляли пари, вбрані в елегантні маскарадні костюми. Аж раптом вишукана публіка завмерла, розмови стихли: до зали зайшла… жива піч. То був один із гостей в оригінальному маскарадному костюмі, що представляв собою піч, із якої зверху стирчала голова в масці. Костюм був справді незвичайним, тому вишукана публіка радісно привітала нового гостя оплесками. Аж тут якась кокетлива панянка заговорила до прибулого: «Чи горить у цій печі вогонь?» На те «чоловік-піч» відповів: «А ви відкрийте дверцята і перевірте самі». Зацікавлена дівчина й справді відкрила «дверцята», що знаходились у нижній частині «печі», й виявила, що, крім костюму печі, ніякого іншого одягу на новому гостеві не було! Дами ахнули, хтось загукав, що треба викликати поліцію. Жартівнику довелося чимдуж утікати з бальної зали. З тих пір у Станиславові з’явився вираз – «неморальна піч». Так називали любителів непристойних жартів.

Від Скрута до Ґутта

Так у міжвоєнному Станиславові описували типовий «маршрут» любовного роману. Тоді в місті була кондитерська Володимира Скрута, яку дуже полюбляли закохані. Практично жоден «цукерково-букетний період» станиславівських парочок не обходився без відвідин цього закладу. Кондитерська знаходилася на вул. Казимирівській, 4 (нині вул. Мазепи). Роман, який успішно розвивався завдяки відвідинам кондитерської Скрута, знаходив своє логічне продовження в «пологовому санаторії», що розміщався у приватній клініці доктора Яна Ґутта на вул. Камінського (нині вул. Франка).

Олена БУЧИК