Тривале співжиття українців зі степовими тюркськими народами навчило бачити у них не так чужинців, як союзників. Про давні зв’язки жителів Галичини зі степовиками свідчить навіть топоніміка — з переселенцями зі степів пов’язують, зокрема, села Печеніжин і Татарів на Івано-Франківщині. Ще більше на Прикарпатті є поселень, які хоч і не містять у своїй назві вказівок на чужинське походження, однак мають славу «татарських». Скажімо, до таких зараховують села Княжолуку — в Долинському районі, Пасічну — в Надвірнянському районі, Серафинці — на Городенківщині тощо. А в селі Тисові Болехівської міськради жителів присілка Пирчова віддавна називають «тисівськими татарами»: багато з них справді мають азіатські риси і на таке прізвисько  зовсім не ображаються.
Дослідники вважають, що татари на Галичину прибували в різний час і в різний спосіб. За часів Київської Русі та Речі Посполитої серед переселенців переважали ті, що шукали тут притулку через внутрішні заворушення в Орді. Особливо активно татари оселялись у Великому князівстві Литовському починаючи з кінця ХIV століття. У той час таким політичним утікачем став відомий хан Тохтамиш, син якого на чолі татарського загону був учасником Грюнвальдської битви з Тевтонським орденом на боці польсько-русько-литовського війська.
Значна частина татар опинилася на галицьких землях у ХVI ст., коли під час невдалих набігів на Річ Посполиту татарські вояки опинялися в полоні. Зокрема, про згаданих тисівчан на присілку Пирчів кажуть, що їхні предки були оселені в цій місцевості після поразки татар у битві з військом польського короля Яна Собєського у 1672 році під Журавном. Тоді багато полонених татар розселилися в галицьких селах, у тому числі і в Тисові. Місцева дослідниця вчителька Тисівської школи ірина Пилипів стверджує, що сама назва Пирчів, як і прізвища тутешніх жителів (Пукас, Турмис, Кайлик, Булюк, Буджерин, Риндзак) мають  тюркське походження.
За багато століть нащадки татар в Галичині асимілювалися, перейнявши місцеві традиції та звичаї. Лише на території північно-східної Польщі дотепер залишилися окремі татарські громади, які сповідують іслам та плекають свою традиційну культуру. Найбільше польських татар проживає у селах Богоніках та Крушинянах, в останньому навіть діє центр мусульманської культури. 
На Прикарпатті донедавна також існувала громада кримських поселенців, які впродовж багатьох століть дотримувалися власних традицій, проживаючи компактно та відокремлено. Мова йде про галицьких караїмів — тюркський народ, який, на відміну від татар, сповідує віру, близьку до юдаїзму.
Ще 100 років тому їхня громада в місті Галичі була доволі численною. Сьогодні ж про її існування нагадують тільки старий цвинтар у приміському селі Залукві та Музей караїмської культури, який був створений десять років тому, але тепер часто стоїть зачинений, очевидно, не викликаючи особливого інтересу ні у місцевих, ні у приїжджих.  
Відомо, що караїми вважають себе послідовниками вчення Мойсея в такому вигляді, як його у VIII ст. проповідував такий собі Анан із Багдада, котрий у печері біля Єрусалима заклав перший храм, який у караїмській традиції називається кенасою. Під тиском мусульман караїми змушені були переселитися до Хазарського каганату. А коли держава хазарів упала під ударами київського князя Святослава, послідовники караїмізму осіли в кримському місті Чуфут-Кале.

За версією місцевих дослідників, перше караїмське поселення в Галичі виникло ще у ХIII ст., коли за домовленістю Данила Галицького з ханом Батиєм до княжого міста переселилося 80 сімей караїмів. За іншими даними, переселення караїмів до Галича відбулось у ХIV ст. через Велике князівство Литовське, де у той час знаходили собі притулок переселенці з Криму.
Хай там як, але ще сотню років тому осідок галицьких караїмів був таким же потужним, як громади у Тракаї й Вільнюсі (Литва), Варшаві (Польша), кількісно поступаючись тільки осередку караїмів у Криму. А в середині ХIX ст., за даними істориків, у Галичі компактно проживало близько 250 представників цього народу, які заселяли цілу вулицю — з огляду на заможність караїмів, котрі здебільшого займалися торгівлею,  її називали Золотою. Тепер вулиця, яка пролягає вздовж правого берега Дністра, зветься Караїмською. 
Саме в одній зі старих караїмських хат функціонує Музей історії караїмів, де зберігаються найважливіші речі, які впродовж віків супроводжували галицьких караїмів, — пергаментний сувій священної книги Тори, семисвічники, молитовний шарф священика-газана, пам’ятні книги та печатки храму-кенаси. Ще 50 років тому це були предмети живої культури, тепер вони — тільки пам’ять про минуле.
із 1959-го відправи у галицькій кенасі, спорудженій на тій же вулиці, що й житлові будинки караїмів, заборонили. У приміщенні храму, як було заведено в радянські часи, розмістили склади та майстерні. А 1986 року кенасу знесли, бо поряд зводили єдину в Галичі дев’ятиповерхівку. Священні реліквії вдалося зберегти лише тому, що караїмів завчасно попередив, щоб рятували майно, тодішній голова райвиконкому.
Про місце, де стояла галицька кенаса, міг би нагадувати пам’ятний знак, проект якого розробив найбільший дослідник історії галицьких караїмів іван Юрченко. Проте макет пам’ятника стоїть за склом вітрини в музеї — на його спорудження, очевидно, ніколи не знайдеться коштів.
Одним великим пам’ятником галицьким караїмам став давній цвинтар на крутому березі Днiстра. У 1997—2000 роках науковці заповідника «Давній Галич» провели ррунтовні дослідження караїмського кладовища, відчистили епітафії на стелах, перемалювали і переклали написи та видали унікальний каталог. Загалом у ньому описано понад 100 із 220 зафіксованих тут поховань. Однак щодо благоустрою, то, окрім нової огорожі, на цвинтарі досі нічого не зроблено. Як завжди, бракує коштів. 

Богдан Скаврон