«Ще вчора ввечері ходив по селі разом з хлопцями і дівчатами, радів життю, готувався до вступу у Львівський університет на філологічний факультет. Та не судилося. Органи КДБ запроторили мене в інший «університет», де вивчається лише один предмет – предмет виживання» – рядки з автобіографічної книги політв’язня Миколи Якціва. У 1943 році, коли Миколі виповнилося лише 15, він вступив у нелегальну організацію ОУН. Каже, пішов по прикладу старшого брата. «Не міг стояти осторонь та дивитися на те, що відбувалося, – пригадує дідусь. – Кожний вечір йшов на розвідку чи на зв’язок з іншими членами підпільної організації. Нашим завданням було піднімати молодь, вдихати у них патріотизм». Розумів, що довго приховувати свою таємницю не вдасться. Так і сталося. Якось Микола виступив на похороні одного дев’ятикласника, Петра Онуфрика, якого чекісти з опергрупи розстріляли, коли той йшов на весілля сестри. Думали, йде на зв’язок з бандерівцями. Сім куль пустили. Тоді на похороні Микола лиш сказав: «Прийшли чужинці на землю нашу та й убивають!». А Пуківська школа, де навчався той хлопчина, була на особливому контролі в КДБ, тому донесли. Цих слів було достатньо, аби Миколу заарештували, якраз на свято Петра і Павла. Було це у 1948, Миколі тоді ще й 20 не було. Пригадує, що батько мовчав, мати не плакала, а лиш проклинала кагебістів, називаючи гіршими за татарів. «Але найстрашнішим для мене було пройти слідчий кабінет у Рогатині в КПЗ, – зітхає пан Микола. – Вимагали видати всіх друзів по організації. Саме тут були і біль, і приниженість. Тримали мене у Рогатині чи то у пивниці, чи то така тюремна камера була, де була тільки 30-сантиметрова дошка, яка служила за ліжко». Незважаючи ні на що, хлопець мовчав. Тоді слідчий пригрожував, що все одно багато повстанців заарештують, а селянам скажуть, що то Микола їх здав. У ту ніч Микола Яцків надумав попрощатися із життям. Але в камері не було нічого – навіть гака якогось. Зранку посадили його поряд з чекістами і повезли. Думав, знайти момент, щоб вискочити з машини. Втекти не сподівався, надіявся на те, що застрелять. Але везли його не в село, а в франківську тюрму. На душі стало легше. А далі були табори: Тайшетський ОЗРТ (особливо закритий режимний табір), а потім – Колимські. «З Колими ще ніхто не повертався, – каже дідусь. – Знаєте, у таборі навіть була спеціальна бригада. Людей з тієї бригади в’язні називали труповозами. Вони кожного ранку перевіряли бараки, виносили мертвих на фіру чи сани і привозили на вахту, де молотком розбивали череп кожному мертвому, щоб часом живого не вивезли». На запитання: «Що найстрашнішим було для вас у період ув’язнення?», пан Микола, опустивши голову, задумався. У таборах кожна прожита хвилина є тяжкою, а кожна наступна – є страшною від того, що не знаєш, що саме може трапитись з тобою. Надія на життя появилася у 1953 році, після смерті Йосифа Сталіна. Почалися повстання у таборах. З-за кордону почали вимагати звільнення політв’язнів. Створювалися комісії, які переглядали справи кожного ув’язненого. У 1957 році (на дев’ятий рік ув’язнення) пана Миколу зняли із спецпоселення, видали паспорт із записом, що він є політв’язнем, і відправили в Україну. Повернувшись додому, він побрався із дев’ятнадцятирічною дівчиною Катериною Чачунь. Після весілля вони вирушили в місто Бійськ, потім їх відрядили у місто Усопьє Сибірське, пізніше – молода сім’я з сином Геннадієм та дочкою Нелею переїжджають на будівництво Березовської ДРЕС у Білорусію, а ще згодом – на будівництво Кучурганської ДРЕС в Молдавію. Дізнавшись про будівництво Бурштинської ДРЕС, Микола Яцків з сім’єю повернулися на рідні землі. Зараз пану Миколі 84 роки. Він досі проживає у Бурштині разом із своєю дружиною Катериною. Є щасливим батьком та дідусем. У своїх віршах пише, що не шкодує, що саме так склалася його доля і він буде вірним їй до кінця. У 2009 році указом Президента Яцківа Миколу Максимовича нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. На останнє запитання, чи за таку Україну ви боролися, Микола Максимович лише опустив очі. «Не про таку незалежну Україну ми мріяли, не за таку боролися!». Юлія Отрохова |
