На жаль, так склалася історія українського народу, що протягом більше трьох століть ми не мали своєї держави. Хто тільки не приходив на нашу землю: і турки, і татари, угорці, поляки, німці... Кожен окупант намагався підкорити наш народ, перетворити на послушних рабів, але він не скорився і протягом століть вів нерівну боротьбу. Так було за часів Козаччини під проводом Богдана Хмельницького, Петра Сагайдачного, Івана Мазепи і інших козацьких гетьманів. Так було у ХХ столітті під час визвольної боротьби українських Січових Стрільців під проводом Української Центральної ради. Так було і в 40-50рр., коли чаша терпіння переповнилась, а наш народ переконався, що сподіватись на те, що хтось нам подарує волю або допоможе у боротьбі за неї, нема сенсу. Саме тому без жодної допомоги збройно виступав проти всіх окупантів, які приходили на нашу землю. Особливо український народ протягом століть зазнав різних репресій, принижень, злочинів від північного сусіда – Росії, яка (не залежно від політичного устрою) не могла погодитися і досі не погоджується, що Україна – окрема європейська держава, а не її колонія. І це основна причина, що так довго Україна була в неволі. Пригадаймо деякі події в нашій історії. Росія знищила нашу козацьку державу. Цар Петро І на козацьких кістках побудував Петроград, а Катерина ІІ знищила Запорізьку Січ. Пригадаймо Батурин, Крути, Базар, Биківню, Дем’янів Лаз, мільйони розстріляних, замордованих в комуно-більшовицьких катівнях, тюрмах, таборах. Здавалося, що ось-ось народ наш не витримає цих репресій, зламається. Але він не тільки вистояв, а й спромігся створити таку Українську Повстанську Армію, про яку заговорив світ. Історія не знає такої боротьби, щоб армія без своєї держави більше 10 років воювала з таким сильним окупантом. Це була важка боротьба. Ворог-окупант намагався якнайшвидше придушити нашу визвольну боротьбу, вдавався до різноманітних злодіянь і провокацій. Українська Повстанська Армія в основному дислокувалася в лісах. Часто проводила рейди, міняючи місце постою. Але в районах, в селах залишалися теренові боївки, основне завдання яких – забезпечення регулярної армії харчами, одягом; викривати провокаторів; вести роз’яснюючу роботу серед населення; нести правду, за що бореться УПА. Каральні органи НДБ і НКВД дізнавалися про такі боївки, намагалися їх знищити. Для цього влаштовували на села облави, обступали їх кругом із скорострілами, нікого не випускали із села, а інша частина карателів ішла в село, де хата в хату шукали повстанців, перевертаючи все в будівлях, на подвір’ї. Інколи знаходили криївки, в яких були повстанці (в більшості через зраду агента). Так трапилося 19 лютого 1946 р. в селі Бовшів. Карательні війська МГБ обступили село і розпочали свою чорну справу. Вони залякували селян, вимагаючи вказати криївки, де переховуються бандерівці. Та, мабуть, знайшовся негідник, який зрадив друзів і вказав місце криївки. В ній перебувало 3 повстанці (Богдан Ворончук, Петро Вільчин, Степан Хотинецький). Щоб не здатися катам в руки, вони підірвалися гранатами. Катам було замало цих жертв, вони продовжували тероризувати жителів села. На другий день група чекістів попрямувала в ліс на Косовій Горі. Мабуть, і тут сказав своє зрадницьке слово таємний агент (є думка, що то той же). Криївка була оточена. Вимога – здатися. Повстанці не прийняли пропозицію, спалили усі документи, звіти і підірвалися гранатами. Ось так ще три герої віддали своє життя в ім’я волі України. Це Іван Волошин ("Шульц”) із с. Дем’янів, Степан Слободян ("Чупринка”) із с. Демя’нів та Степан Панько ("Махно”) із с. Юнашків. Чекісти зробили свою чорну справу. Шістьох мертвих понівечиних повстанців залишили серед села на страх мирному населенню. Облава продовжувалась ще 3 дні, після чого нелюди пішли в інші села для продовження своїх нових злочинних діянь. У 2007 р. криївку реконструйовано, встановлено пам’ятний хрест. Пам’ятаймо про тих, хто поліг за волю України. Слава Україні! Героям слава! Микола Яцків, голова Галицької районної станиці братства вояків ОУН-УПА |
