У селі Пійло Калуської громади на Івано-Франківщині зараз є три церкви. А до 1965 року тут була старовинна дерев’яна, яка згоріла за невідомих обставин. Позаду церкви були дві сповідальниці. На празник багато бричок приїжджали, аж до могили "паркувалися". На місці, де поховали залишки згорілої святині, хочуть встановити пам’ятний знак.

На подвір’ї церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці, що освячена 1997 року в селі Пійло, колись була мала дерев’яна, котрій на час пожежі було понад 300 років. Поруч збереглася каплиця, а біля воріт — стара дзвіниця. На новій встановили один із шести старовинних дзвонів.

2-річна Ольга Павлишин розповідає, що у 1964 році, коли церква згоріла, їй було 11 років. У святині було багато  надзвичайних малюнків на полотні. Їй мама розповідала, що дружина священника, можливо, і малювала сама на крижмах від новонароджених, які раніше залишали в церкві після хрещення дітей (крижма — спеціальна біла тканина, рушник або пелюшка, в яку загортають людину одразу після занурення у купіль під час обряду хрещення. — Авт.).

«На цілих хорах зображено: воду, кошик плетений, дитину маленьку і дівчачі голови, які зазирають. Це якраз відображало історію, коли підкинули Мойсея. Тоді нищили ізраїльський народ, зокрема, всіх хлопчиків. Мойсеєва мама пустила його на воду, а сестра заглядала з-за тростини, де він дінеться. Фараонова жінка забрала до себе, а мама стала його нянькою та годувала», — переповідає релігійну історію.

За словами пані Ольги, на хресті у храмі був викарбуваний 1643 рік, тобто на час, коли вона згоріла, їй був 321 рік.

«Церква була за цю менша, дерев’яна, перекрита гонтою ще за Польщі (у 1939 році. — Авт.) — тоді мій дід збирав гроші на матеріал. Моя подруга дізналась з львівських архівних документів, що вона спершу була православна, потім — греко-католицька, а у 1946 — знову православна. Я захоплювалась цими малюнками: Ілля їхав на колісниці, три пари коней, блискавки, хмари, він дощ викликав. Як Іванові голову відтяли й вона була на підносі. «Пекло» — голова на пеньку, язик виставлений та ковадло, що б’є. Тато лякав, що як буду язикувати, то потраплю в пекло. Інший — голова, а з неї летять ткацькі клубки, тобто покарання для злодіїв-ткачів, які обкрадали людей», — пригадує Ольга Павлишин.

Позаду церкви були дві сповідальниці. Колись люди лишались після служби поговорити, порадитись, то там старші сиділи. Казальниця — для проповіді. На празник багато бричок приїжджали, аж до могили «паркувалися». Горіла церква в липні 1964 року, в ніч з неділі на понеділок. Ольга Павлишин пригадує, що мама шепталась із сусідкою — подумала, що йдуть щось в колгосп жати, щоб прогодувати корову. Через якийсь почула, що плачуть, бо горить церква.

«Під час вечірньої відправи була гроза, гриміло та вдарила блискавка. І якраз перед тим світло провели у храмі, то чоловіки бігали по церкві дивились, чи десь проводка не перегоріла. Тато був впевнений, що в цьому причина. Вночі молодь йшла з клубу і побачила пожежу. Все село бігло гасити, але дерев’яна святиня швидко згоріла», — каже пійлівчанка.

Капличку Петра і Павла, що була поруч, вдалося вберегти. За словами пійлівчанки, туди звозили матеріал і вже восени того ж року почали зводити прибудову, навіть ялинку на дах уже поставили, а вночі її розвалили. Люди їздили до церкви у Калуш, бо в Довгому-Калуському була зачинена церква, а потім «вибили» дозвіл правити у сусідньому селі. Щодо дзвонів, то на старій дзвіниці їх було шість. Тоді німці дали наказ всі дзвони зняти для переплавлення.

Як ішлося в публікації краєзнавця Олексія Оніщука та кандидата історичних наук Ігоря Ільницького, на потреби оборони Австро-Угорщина реквізувала з храмів Калущини 355 дзвонів. З церкви у Пійлі зняли 5 дзвонів діаметром 86, 60, 54, 38, 35, вагою 377, 104, 63, 21, 16 кг, які були виготовлені у 1880, 1745, 1704, 1745, 1746 роках.

«Мій дід Кіндрат Перегуда і батько Надії Сербін спершу востаннє віддзвонили і зняли їх. Найбільший дід вирішили сховати, біля теперішнього вчительського будинку. Священнику сказав, що він старий і бере все на себе. З часом дочці показав, коли тростину туди кинув, бо вголос такі речі не озвучувались. Зараз дзвін «працює» на новій дзвіниці. До тодішнього Станіслава повезли з війтом п’ять. Там фір з цілої області наз’їжджалось і всі сміялись, що дідо найбільше привіз. Тоді найменший він закрутив у баламут і під сіно.  Коли ввечері повернувся, то поставив у шопі на дрова. Згодом у вікно постукав односелець, котрий забрав той дзвін», — згадує Ольга Павлишин.

Настоятель церкви Введення у храм Пресвятої Богородиці, протоієрей Роман Чоловський міркує, що в шістдесяті роки лютував комунізм та атеїзм, то комуністична влада спалювала 99,9% церков.

«У 1989 році парафіяни поїхали в Москву, щоб отримати дозвіл на будівництво у нашому селі храму. Цього ж року була збудована тимчасова каплиця, а через рік — освячений камінь і розпочалась побудова нового храму. Освятили церкву у 1997 році. Зараз на свята тут молиться до півтори тисячі людей. Коли ми копали котлован для залиття фундаменту, нарили багато кісток, бо колись на території церкви був цвинтар. Від згорілого храму залишився замок. Можливо, райські ворота були перенесені у цю капличку. Хочемо зробити маленький музей при вході в храм з тих дріб’язкових речей та фотографій, що віднайшли», — поділився священник.

На думку Віри Кохан, райські двері старої церкви не могли перенести до каплиці. На них було зображено 12 апостолів

Віра Кохан знайшла книжку, в якій архітектор Петро Макогін, який мав у Пійлі брата, описував про їхню церкву 1634-1964 років, а етнограф Павло Желтовський у книзі «Образотворче мистецтво XVII-XVIIІ століття» розмістив свої роботи, зокрема, портрети Василя та Анни Кульчицьких (священника та його дружини. — Авт.), копії яких знаходяться у місцевій каплиці.

«Мені було 12-13 років, як церква згоріла. Я дивилась на те згарище, де діти рились та шукали копійки. У журналі «Жінка» (показує його сторінки. — Авт.) є портрет Анни Кульчицької як жінки-меценатки — фундаторки цієї церкви. Чотирирічною я приїхала з Сибіру і хрестилась тут. Це була перша церква, яку в житті побачила. Потім ми приїхали через два роки, то вона згоріла. Пригадую, в 6 класі, коли виграла у конкурсі й поїхала в Київ, то потрапила у Софіївський собор, де образ Матері Божої порівнювала з тим, що бачила у пійлівській святині. Наші малюнки були досконалі й дуже красиві», — пригадує Віра Кохан.

Церква, в якій хори розписані в стилі рококо, збудував дід настоятеля Василя Кульчицького, також священник, Гавриїл і Панкович (у Пійлі є жителі з таким прізвищем. — Авт.).

87-річна Надія Сербін пригадує, якою красивою була її церква. Людей на той час було стільки, що пів церкви ніколи не вклякала, бо не вистачало місця. Багато приходило дітей, які хотіли тримати «процесію», а старші дівчата сварились, що «дранті» йде наперед.

Мама доню брала за руку і до церкви вела — аж після того вона могла йти на танці. Коли ходила на маївку, то приїжджав священник, який мав ще парафію в Добровлянах і проводив двогодинне навчання, а наступного разу питав, що запам’ятали. Бувало, давав буки. Пані Надія пригадує, що після храмового свята Петра і Павла чоловіка брат прийшов з повідомленням, що горить церква. Перед тим на вечірній Службі божій загриміло і стріла пішла під церкву. Світло загасло і свічками світили.

«Ми побігли до церкви. Священник жив близько від неї, то просив молитися. Пригадую якраз купол падав і була ясність, здавалося, голуби вилітали. Приїхала пожежна, але без води. Поки набрали, а то в момент згоріло. Церква ще тліла наступного дня, то люди її поливали й каплицю, щоб не зайнялась. Була версія, що може свічку паламар лишив, або хтось запалив», — згадує Надія Сербін.

Щодо малюнків, то вони всім «впадали в очі». Позаду був кравець-злодій, а ножиці йдуть в горло, ткач був зображений з клубком. А під хорами — нечистий, тому старші застерігали не «воювати», бо простромить гралями.

Спогадами з «Вікнами» поділилась і 94-річна Анастасія Лисаник, яка зберегла ясну пам’ять.

«Ніхто не знає точно, як вона згоріла. Вночі з роботи з Брошнева довгівські хлопці повертались і чули, що в середині тріщить, але думали, що може щось на цвинтарі. Вона згоріла дотла. Шлак вивезли на цвинтар, там і хрест поставили. Я кожної неділі ходила до церкви. Малюнки там цікаві були, двоє дверей, все розділено, як на сучасний лад. Престіл священника, чоловіки — справа, а жінки — зліва. Хор, посередині — малі діти. Місце, де жінки стояли, називалось бабник. Молодші, що мали виходити заміж, ставали ззаду старших. Дяки, старші дівчата пісні співали, поки ксьондз приїде, а ми, молодші, розміщувались за ними. Капличка була віддавна. Як літо пекуче, то там правили, бо в церкві духота», — каже жінка.

Поруч церкви тепер — сільський цвинтар. На старій його частині, яку нещодавно прибирали толокою від чагарників, є насип, а на ньому хрест — це місце поховання залишків згорілої церкви.

«Цей хрест поофірувала Анна Кохан — моя бабуся, щоб на майбутнє це не загубилося, як просто пагорб. Всі любили старий храм. Я його не застала, але хочу це місце Божої благодаті залишити у пам’ятному знаку. Зробимо огорожу, насип, висадимо декоративні рослини й поставимо пам’ятні дошки із зображенням церкви, зазначимо фундаторів і те, що вдасться розшукати в архівах. Це минуле, без якого нема майбутнього», — ділиться староста села Пійло Галина Гелега.

Вважає, що якби не прибирали тут цвинтар, то до цього і не дійшли б. Опісля написала публікацію у Фейсбуці, щоб зголосилися ті, хто має більше інформації. Таким чином почали розмотувати історичний «клубочок».

Я звернулась в управління культури, національностей і релігій Калуської міської ради, щоб залучити краєзнавців, адже треба не одну історичну довідку перегорнути, щоб завісу минулого відкрити. Бабуся моя померла коли мені було два роки. Мама розповідала, що всі плакали, коли церква згоріла, бо її любили — це був шок і стрес водночас. Святиня була дуже красива, тому вірю, що ми пронесемо цю пам’ять в майбутнє», — впевнена Галина Гелега.

Ірина АНДРІЇВ, журналістка

Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка