Коли ми гуляємо центром Івано-Франківська, то рідко зазираємо далі фасадів. Однак за важкими дерев’яними брамами і кованими хвіртками ховається інший вимір міста – старовинні дворики, які ще пам’ятають аромати кави австрійських часів, що долинали з кухонних вікон.
Ці дворики –не лише архітектура, а й історії людських доль. Спробуймо більше дізнатися про те, якими були дворики нашого міста колись і якими вони є тепер, пише Західний кур’єр.
Затишок і гармидер
На зламі ХІХ і ХХ століть у Станиславові було значно більше зелені, ніж тепер, тож дворики кам’яниць переважно ховалися у тіні дерев і були прикрашені квітами.
Мемуарист Станіслав Токарський, який залишив спогади про свою юність у Станиславові 1860-х років, описує станиславівські дворики з виразною ностальгією:
«Мої батьки мешкали тоді по вул. Липовій, останній будинок з лівого боку в напрямку виїзду з міста. Малі дворики з обох боків вулиці квітнули клумбами та садками, ховалися під широким гіллям дерев, від дороги над фосами вели малі місточки з поручнями аж до хвірток. Вночі двори стерегли великі собаки, яких хазяї спускали з ланцюгів. Вдень тут завжди було шумно і жваво, а вночі – тихо-тихо, лише зрідка долинало гавкання псів. Саме на такій вулиці, серед зелені й садків, серед співу птаства і аромату дерев, квітів і трав у дворику, схованому за високим парканом, мешкали мої батьки».
Втім, газета «Кур’єр станиславівський» висловлювала критичну думку про міські двори, стверджуючи, що вони переважно були брудними і захаращеними. У грудні 1905 року часопис опублікував досить розлогу замітку, присвячену станиславівським дворикам:
«Естетика міста охоплює не лише вулиці і фасади кам’яниць. Вона полягає у загальній гармонії того, що має бути ознакою цивілізованості, прогресу, гігієни і краси. Ми хочемо, щоб наші вулиці були достатньо широкими, щоб вікна пропускали достатньо світла, щоб дороги регулярно скроплювали і прибивали куряву, щоб болото прибирали, а тротуари замітали. І так само ми повинні дбати про те, щоб подвір’я наших кам’яниць мали естетичний вигляд і утримувалися в порядку. Пригляньмося нашим кам’яницям. Зазвичай їхні подвір’я або взагалі не вкриті бруківкою, або забруковані дуже погано. Водостоки теж налагоджені погано, але найгірше – це нехлюйство і недбальство, яке панує на подвір’ях і ґанках наших кам’яниць. Різного роду ганчірки і шмати викидаються з вікон або вітер зриває їх з ґанків, і вони висять деінде, неначе скаржачись, що мусять бути своєрідним прапором людської недбалості. Там – викинуте крісло на трьох ніжках лежить кілька тижнів, там залишки якогось кошика з відірваною ручкою стирчать як кості скелета. Тут на стіні з боку подвір’я нашкрябані якісь непристойні карикатури, і мешканці дивляться на них кожного дня, але ніхто не відчуває потреби в естетиці, ніхто не візьме до рук пензля і трохи вапна і не зробить тим пензлем кілька рухів. Ті ганчірки і ганчірочки, вивішені на ґанках з боку подвір’я, ті викинути старі підстилки з-під дверей, залишки старих килимків з надірваними краями, що тріпочуть перед вікнами, – все це нікого не дратує і нікому не заважає.
Елегантні господині, які виходять чи повертаються додому з боку подвір’я, ніколи й не скажуть слугам: та повикидайте нарешті ці шмати! Зробіть щось із поламаними кріслами і спаліть ті залишки кошиків, що валяються під ногами! Як би було добре, якби наші міські кам’яниці взагалі не мали вікон, які виходять на подвір’я чи таких, з яких видно сусідній двір! Тоді би ми не бачили цієї недбалості і нехлюйства на подвір’ях і ґанках. Можна було би думати, що вікна всюди такі гарні як з боку фасаду, що люди й справді так прагнуть до порядку й естетики, як це здається, коли дивишся на парадні балкони. Передній фасад гарно помальований – а стіна з боку подвір’я брудна, огидна і не ремонтована ще з тих пір, як цю кам’яницю побудували. Центральна брама помита і полакована, а двері з боку подвір’я брудні, обдерті як двері до стайні чи до хліву. Фасадні вікна гарно засклені, рівні, вимиті і оздоблені квітами, а вікна на сходовій клітці, з боку кухні – засклені шматками, брудні й у павутинні. Розбита пляшка, поламане крісло, коробка без кришки, кошик без ручки, якийсь килимок, що висить тут уже кілька місяців, відерце для вугілля без дна, гнута ванночка – ось такий «декор» мають наші подвір’я. Це все є досконалою основою для осідання пилюки, розмноження бактерій та плісняви. Викликає це все також сум і відразу для очей, які прагнули би бачити не лише гарних пань, що шпацерують по подвір’ю у шляфроках, а й лад і порядок».
Дворові розмови
І який же то порядний двір без балачок? Без пань на лавочках чи кріселках, які обговорюють життя сусідів і смакують подробиці? Звісно, у давньому Станиславові ні балачок, ні любительок побалакати не бракувало. Але ніхто їх особливо не засуджував, тим паче, що від таких сусідських розмов бувала й користь.
Кореспондент газети «Кур’єр станиславівський» у листопаді 1902 року випадково підслухав таку розмову між сусідками. Про історію цієї дворової балачки та про те, що з неї вийшло, він розповів на сторінках часопису:
«Пиячка! Лайдачка! Так дитину змарнувати! – гнівно заговорила повна пані, загорнувшись у теплу хустку. Казала пані Войцехова, що хлопець добрий, спокійний, як овечка. Вдосвіта вже тягає своїми рученятами коновки з водою, а йому ще й восьми років немає! – Буде з нього те, що й з Ганьки, – зітхнула її сусідка, поважна сива дама у чорному. – Кажу пані, то був ангел, а не дівчина. Я знала її добре, бо вона приходила до мене скубати пір’я з качок. Допомагала мені по господарству, бо у мене тепло. А зараз що? Як пішла працювати нянькою, так і пропала. Говорила мені Юзефова, дружина візника, що раз бачила її у місті. В капелюшку, з парасолькою, а якийсь пан до неї підійшов, і вона пішла з ним разом! – Так їй і треба, тій пиячці, – відповіла повна пані. – Власна донька від неї відмовилася і на такий шлях ступила. Але що буде з хлопчиком, з бідолашним Владзьом? В місті ж багато добрих людей, які би його прийняли! Він би навіть і вчився, але та стара його не пускає до школи. Подарували йому дві книжки, а вона зразу ж віднесла їх до шинку! Та ще й б’є його, коли п’яна!».
Обидві пані раптово озирнулися. Я не був до цього готовий, тож і сховатися не встиг. – «А чи то гарно підслуховувати, що хто говорить?» – сердито запитала повна пані. – «Ми не боїмося, бо всі знають, що то правда, – докинула сива дама. – З такою пиячкою ціле нещастя, ще будинок підпалить!». – «Вибачте, шановні пані, я від вас дізнався про цю сумну історію, але нікому не скажу, що це ви розповіли. А дитину треба вирвати з того пекла!».
Невдовзі мати хлопчика, про якого говорили жінки, померла від пияцтва. Крім сестри, що займалася проституцією, хлопчик більше нікого не мав. Тож за сприянням кореспондента «Кур’єра станиславівського» хлопчика влаштували до охоронки імені Ісаковича, де його ніхто не кривдив, і він мав змогу навчатися. Сусіди також допомогли йому пожертвами і одягом, хто чим міг. Так звичайна дворова розмова допомогла змінити життя дитини на краще.
Де побачити старовинні дворики
Старі дворики мають особливу атмосферу. Тут не лише збереглися сліди минулого, а й затишок, якого часто бракує сучасним будівлям. Вони нагадують, що історія – не лише в музеях, а й поруч із нами, за аркою чи брамою.Колись у таких двориках служниці розвішували білизну, гралися діти, а вечорами велися душевні розмови. У багатьох старих двориках і зараз сушаться речі, а з балкону лунає тихе «Добрий день!» від старенької бабусі.
Заходимо у дворик кам’яниці Вайнґартена, чий задній фасад прикрашений балкончиками і гнутими сходами.Будинок має подвійну адресу – вул. Гординського, 17 і вул. Чорновола, 28. Він збудований у 1912 році, дату будівництва можна побачити над під’їздом з боку вул. Чорновола. Власником будинку був Кароль Вайнґартен, який належав до впливової і багаточисельної станиславівської родини.
Затишним двориком може похвалитися і будинок по вул. Мазепи, 20, де колись була польська гімназія. Будинок спорудили в 1892 році на замовлення міщанки Антоніни Грегорович. Потім його придбав купець Генґсберґ, який здавав квартири будинку в оренду.В 1907 році тут відкрили Другу польську гімназію. Поруч по вул. Мазепи, 24 знаходиться будинок з цікавими балконами по задньому фасаду. Цей будинок побудував купець Юліуш Бар, чия монограма красується у під’їзді при вході до будинку.
Цікавий дворик є і по вул. Курбаса, 4. Задній фасад будинку тут прикрашають балкончики з візерунчастими перилами. У цій кам’яниці знаходилося аж два відомі заклади старого Станиславова – пекарня Льовенкрона і хімчистка та фарбувальна майстерня «Блискавка». Газета «Кур’єр станиславівський» дає нам підказку щодо того, де саме знаходилася пекарня: «Днями ми оглядали пекарню Льовенкрона по вул. Бельовського, 4. (тепер вул. Курбаса –Авт.), яка оснащена згідно з найновішими вимогами гігієни на зразок пекарень у великих містах Європи. При вході візитера дивує розміщення пекарні, яке знаходиться на висоті двох метрів над рівнем подвір’я. Згори вниз ми на неї дивитися не можемо, як ми досі звикли через те, що наші пекарні здебільшого знаходяться в напівпідвальних приміщеннях. Приміщення пекарні розміром 150 квадратних метрів імпонує своїми великими розмірами».
Поруч по вул. Курбаса, 6 бачимо ще одну відому кам’яницю з затишним двориком. Це знаменитий «будинок з колією». Колись таких під’їздів із рейками було більше. Потім ці колії закрили тротуарною плиткою, асфальтом чи просто ліквідували. Колія була призначена для доставки палива. У визначений час із вулиці під’їжджала фіра, завантажена дровами і вугіллям. Тоді до фіри подавали вагонетку, навантажували її і по рейках тягли у двір. Там пальне через вікно зсипали у підвал.
Колись особливо відомим був дворик пасажу Єґера – нині вул. Січових Стрільців, 16. Адже з боку подвір’я тут працювали аж три відомих заклади – електричний театр «Олімпія», готель «Габсбурґ», а у флігелі – фотоательє «Рембрандт». Зараз кам’яниця перебуває в аварійному стані, дворик частково забудований, але все ж затишний.
По вул. Січових Стрільців, 5, зайшовши в арку, потрапляємо в ще один старовинний дворик. В цій кам’яниці, якою володів торговець спиртними напоями КальманЙонас, на початку ХХ століття працювала контора адвоката ФранцішкаКальмуса, популярна крамничка капелюхів Анни Гайст і кабінет лікаря Якуба Атласа. Крім незвичного прізвища, медик був відомий ще й тим, що багато років успішно працював у Відні та Празі. Спочатку його кабінет знаходився по вул. Собеського, 68 (тепер вул. Січових Стрільців), а до кам’яниці КальманаЙонаса він переїхав у 1918 році. Дворик цієї кам’яниці трохи захаращений, але в ньому все ще відчувається дух старовини.
Олена Бучик |
