Існують цікаві спогади колишнього учня Станиславівській гімназії Миколи Парфановича, який навчався там у 1880‑х роках. Серед викладачів вирізнявся професор Іван Верхратський. Він викладав біологію і час від часу влаштовував учням природознавчі мандрівки околицями міста. Під час однієї з них стався цікавий випадок. Надамо слово Парфановичу: «Була це неділя, біля третьої години з полудня, як численний гурток екскурсантів, у пошукуванні природних творів нашого підсоння, разом зі своїм учителем природи безцеремонно, не питаючи дозволу, увійшов цілою юрбою на травну леваду в селі Вовчинець під самим Станиславовом. Ми розбрелися по траві, шукаючи розкішних зел, комах, метеликів, словом – усіх дарів природи. Очевидно, що молода трава під нашими ногами подавалася, а левада була потолочена. Заняті нашими пошукуваннями не бачили ми, що до левади спішить з відсіччю юрба селян з ціпами, палками й собаками. Поки зорієнтувалися в грізній ситуації, лихо вже повисло над нашими головами, плечима й ногами. Спантеличені несподіваним нападом, дивимось на нашого провідника, учителя. І він у першій хвилині настрашився, одначе опісля закликав: «Люди, стрівайте! Чи у вас в селі блюють?». На ці слова один хлописько повертається до свого батька, що позаду нього набігав, і каже: «Тату! Наша Настя вранці блювала». А тоді серед населення якраз поширювалася пошесть, одним із симптомів якої було сильне блювання і біль голови. Старший селянин, присмирений цим запитом, не реплікує вже буком, а викладає вчителеві, скільки то шкоди потерпить його худоба через потоптану траву. На це питається його наш Верхратський: «Батьку, скажіть, що важніше: людина чи худоба?». На це питання селянин не вміє дати відповідь. А вчитель став йому викладати, що ми збираємо зілля до аптеки, бо люди дуже хорують, а на цій леваді росте саме помічне по недугу зілля. Зриваючи опісля якусь квітку, каже наш учитель до селянина: «Ось вам це зілля: наберіть його доволі, поваріть і вивару з нього дайте напитися вашій Насті, побачите, що вона поздоровіє!». Селянин спустив очі, взяв із рук учителя зілля, почухав себе по лобі та й каже: «Цим разом ідіть так (значить, не биті), але більше не заходіть мені в траву». Іван Бондарев |
