«Свій до свого по своє!» – таким гаслом керувалися українські підприємці старого Станиславова.
Їм довелося пройти довгий шлях від дрібних підприємницьких ініціатив до масового кооперативного руху, який об’єднав тисячі людей. Ця самоорганізація з метою досягнення спільної мети зародилася у Західній Європі, де існують глибокі традиції такої діяльності. Проте українцям Станиславова вдалося створити справді переконливі історії успіху, пише Західний кур’єр.
Операція «Кооперація»
Польський історик Юзеф Зелінський зазначає, що український кооперативний рух знищив єврейську монополію у багатьох галузях економічної діяльності, причому на Станиславівщині українські кооперативи діяли активніше, ніж польські. Кооперативи – це добровільні об’єднання громадян, зорієнтовані на продаж товарів чи надання послуг і отримання прибутку.
Крім цього, вони виконують низку соціальних функцій, зокрема допомагають самовираженню та самоорганізації своїх учасників. Члени кооперативу самі контролюють діяльність своєї організації, а капітал створюють із власних коштів і майна.
Початки кооперативного руху на Станиславівщині сягають другої половини ХІХ століття. Першими його проявами були ощадно-позичкові каси при читальнях «Просвіти». В 1895 році був заснований повітовий кредитний кооператив «Позичкова каса» при товаристві «Українська хата» у Станиславові. Ініціатором і засновником цієї каси виступив відомий лікар і громадський діяч Володимир Янович.
З початком 1900-х років у Станиславові був заснований кооператив «Кредит», який після Першої світової війни вів торгівлю сільськогосподарськими машинами і знаряддям. Він проіснував до 1920-х років, а потім приєднався до Повітового союзу кооперативів.
Після створення Крайового кредитного союзу у Львові в 1898 році, одним із засновників якого був уродженець нашого краю Кость Левицький, кредитні кооперативи поширилися по всій Станиславівщині. Крім кредитних кооперативів, в околичних селах працювали також громадські крамниці, організовані священниками або свідомими місцевими мешканцями.
В 1907 році вони також перетворилися на споживчі кооперативи, центром яких була крамниця «Народна торгівля». Рушієм цієї реорганізації був ентузіаст споживчої кооперації Іван Петрушевич, уродженець Єзуполя. До 1914 року в Станиславові, крім уже згаданої «Народної торгівлі», був заснований ще споживчий кооператив «Злука», який проіснував до 1920-х років.
Перша світова війна припинила розвиток кооперативного руху на Станиславівщині. Кооперативна діяльність під час війни майже не велася, і такий стан справ утримувався аж до початку 1920-х років. Після визвольних змагань до відновлення кооперативного життя в місті й по селах узялися колишні військові.
У Станиславові постали кооперативи «Церковна штука», «Народний базар» і «Українська книгарня», директором якої був відомий підприємець Петро Самоверський. Споживчі кооперативи було засновано й у передмістях Станиславова: «Народний дім» у Княгинині-селі, «Будучність» у Княгинині-Колонії, «Самопоміч» у Княгинині-Гірці. Залізничники створили кредитний кооператив «Народний дім залізничників», який мав власне приміщення по вул. Лелевеля (тепер вул. Привокзальна).
З розвитком кооперативної мережі виникла потреба створення організаційного центру. Під керівництвом відомого громадського діяча Йосифа Раковського у 1922 році засновано Повітовий союз кооперативів у Станиславові. Першим директором став Юліан Шепарович. Нестабільність польського злотого негативно впливала на торговельну діяльність кооперативів, адже деякі товари купувалися за долари, а курс долара був дуже нестійким.
Ця ситуація спричиняла нестачу оборотних коштів, що негативно впливало на діяльність Повітового союзу кооперативів. Щоб вийти з тих фінансових труднощів, дирекція ініціювала його об’єднання з кооперативом «Кредит», проте сподівання на кращий розвиток фінансових справ були знищені економічною кризою 1929 року. Намагаючись утриматися на плаву, керівництво провело чергову реорганізацію, після чого установа отримала назву «Окружний союз кооперативів». В 1932 році її очолив Ілля Сем’янчук, випускник Вищої торгової школи у Празі. Крім того, він став членом ради ревізійного союзу українських кооперативів.
В середині 1930-х років на Станиславівщині діяли 162 кооперативи усіх видів, близько сотні з яких займалися в основному торговими операціями. З огляду на масштабні торговельні операції Окружного союзу кооперативів та його вагому участь у експорті польська влада мусила рахуватися з ним як з респектабельною торговельною установою. Місцеві приватні фірми теж ставилися до нього з повагою та прагнули активної співпраці з цією українською установою, яка успішно працювала аж до вересня 1939 року.
Феномен «Маслосоюзу»
На початку ХХ ст. у Галичині успішно діяв Союз руських молочарських спілок, пізніше перейменований на Крайовий молочарський маслосоюз, продукцію якого шанували не тільки на західноукраїнських землях, а й у багатьох країнах Європи. Важко повірити, але сто років тому масло, вироблене в Галичині, на етикетці якого була чотирилиста конюшина й літери МС – символи «Маслосоюзу», подавали до сніданку не в одній європейській сім’ї, адже його експортували до Австрії та Чехії, а згодом до Данії, Німеччини, Великобританії, Франції та навіть Палестини.
Зрештою, про популярність крамниць «Маслосоюзу» свідчило те, що Український народний театр імені Івана Тобілевича у 1938 році поставив музичну п’єсу «Дівча з «Маслосоюзу». Майбутня молочарська кооперація розпочала свою діяльність при філії товариства «Просвіта» в Стрию, на початку 1900 року, але дата заснування «Маслосоюзу» як окремої одиниці припадає на 1907 рік.
Восени 1923 року відкрилася філія «Маслосоюзу» в Станиславові. Своїм заснуванням вона значною мірою завдячувала інженеру Андрію Палію, який став її директором. У вересні 1923 року він повернувся з Чехії, де закінчив агрономічний факультет Празької політехніки. У Станиславові жили його батьки, і саме тут він ще до війни закінчив польську гімназію. Андрій Палій не лише володів прогресивними знаннями, а й добре розумів проблеми місцевої молочарської галузі. Зокрема він усвідомлював, що розширювати виробництво масла та іншої молочної продукції можна лише тоді, коли добре налагоджений збут готової продукції.
Під його керівництвом станиславівська філія «Маслосоюзу» своїми економічними результатами навіть перевершувала центральну організацію в Стрию. Не до Стрия, а до Станиславова почали зголошуватися нові працівники, які шукали доброї роботи. І вони її тут знаходили. Філія «Маслосоюзу» розташувалася по вул. Собеського, 24 (тепер вул. Січових Стрільців). Крім того, ще діяли крамниці по вул. Третього Мая, 38 (тепер вул. Грушевського) і на площі Ринок у приміщенні ратуші.
У вересні 1938 року станиславівська філія «Маслосоюзу» опинилася в центрі уваги преси через загадкове самогубство тодішнього директора Олександра Трача (1895–1938). Він застрелився в номері готелю і помер у лікарні, куди його привезли у важкому стані. Біля самогубці начебто знайшли записку, але її зміст ніде не оприлюднювався. Преса обмежилася натяками, що мотиви самогубства не видавалися достатньо вірогідними та виправданими. Поховали Олександра Трача на Личаківському кладовищі у Львові.
Знайти шлях до споживача
Українські підприємці Станиславова цілком усвідомлювали всі труднощі виживання у жорстокій конкурентній боротьбі, тому робили все можливе для популяризації своєї продукції та полегшення її збуту, зокрема організовували виставки-продажі своїх виробів. Судячи з відгуків давньої преси, ці заходи були довгоочікуваними і активно відвідуваними. Так, газета «Діло» від 14 травня 1934 року повідомляє про велику виставку українського промислу в Станиславові:
«Виставковий комітет доложив усіх зусиль, аби вистава випала якнайкраще. Це вдалося йому на 100 відсотків. Серед останніх приготувань стрінула його одна трудність від місцевого староства, яке домагалося зміни розліпленої вже афіші «Показ виробів українського промислу» на «Показ виробів українського промислу кооперативного походження».
Два останні дні і ночі кипіло в «Соколі», немов у муравлищі. Одні привозили з двірця експонати і кіоски, інші вимірювали замовлені площі, треті метушилися при інсталяції відповідного освітлення. Інжиніри монтували українське радіо, а метка молодь помагала складати безліч експонатів. В неділю перед полуднем ішла ще остання вигляда. Наближалася хвилина святочного отворення вистави, на яку нетерпеливо ждав український Станиславів, зацікавлений розданими тиждень тому летючками та заінтригований двома родами афішів.
Вже перед 12 годиною зібралася біля «Сокола» велика гурма народу, яка не могла вся бути присутня на отворенні, бо тільки мала частина могла поміститися на галярії та в льожах, зарезервованих для публіки».
В сучасному Івано-Франківську є немало дилерських компаній та гуртівень, які представляють інтереси тих чи інших виробників на місцевому ринку. В міжвоєнному Станиславові брак такого підприємства особливо гостро відчувався для українських підприємців. Дрібним виробникам було складно подолати конкуренцію, знайти шлях до споживача і ефективно збувати свою продукцію. Т
ому в листопаді 1936 року в Станиславові відкрилося підприємство «Купецька поміч» – одна з перших українських гуртівень у нашому місті. Ініціатором її створення став Союз українських купців і промисловців, чия філія в Станиславові запрацювала 14 червня 1925 року. Спочатку станиславівська філія об’єднувала 23 підприємця у самому Станіславові та ще 30 у повіті, але вже у 1937 році вона налічувала 180 учасників.
Про відкриття української гуртівні згадувала на своїх шпальтах газета «Діло»:
«Минулого тижня повстала у Станиславові нова торговельна станиця, якої брак дуже всі відчували. Зусиллями Союзу Українських Купців відчинено гуртівню «Купецька Поміч», яка поклала собі за завдання відтягнути українське купецтво Станиславівщини від чужих посередників. Віримо, що відтепер всі українські приватні купці будуть покривати свої затребування лише в «Купецькій Помочі», даючи тим самим очевидний доказ розуміння гасла «Свій до свого».
Слід ще згадати, що «Купецька Поміч» буде мати постійно на складі вироби всіх наших фабрик, а лише в конечности продукти чужих фабрик. От так довголітні зусилля Союзу Українських Купців увінчались нарешті успіхом, з чого тішиться все станиславівське громадянство, а не лише купецтво, бо кожна торговельна станиця це здобуток не лише купців, але й усього громадянства. Молодій установі бажаємо якнайкращих успіхів!».
Олена БУЧИК | 
