Наша публікація є продовженням статті «Галицьке Подністер’я – прабатьківщина українського народу», яка була надрукована в одному з номерів «Галицького слова» в середині серпня нинішнього року. Нагадаємо, що в газетному матеріалі ми обстоювали свою наукову позицію, що племена трипільської культури, які в ІV-ІІІ тис до н.е. населяли майже всю територію сучасної України, були одними з древніх предків нашого народу. Якщо би така концепція належала тільки нам, то в її істинності можна би було засумніватися. Але від часів відкриття трипільської культури чехом Віцентієм Хвойкою минуло вже більше 110 років, однак число прихильників автохтонного розвитку українського народу від древності і до нині не зменшується, а поповнюється такими славними іменами українських вчених, як М. Грушевський, П. Курінний, Е. Кричевський, Т. Пассек, К. Черниш, Я. Пастернак, В. Щербаківський. В ряди дослідників-автохтоністів стали зарубіжні вчені: німецький археолог Т. Шмідт, фінський М. Тальгрен, сербський В. Мілойчіч, польські Л. Козловський і К. Маевський. В історичній долі збулися пророчі висновки німецького філософа К. Ясперса, що трипільська культура, як кожна інша стара культура в світі, наприклад, китайська, індійська, арабська та єгипетська, після приблизно 3000-річного існування почала втрачати живлючі сили і творчий мистецький дух. «Вона стала завмирати, – пише Ярослав Пастернак, – дегенеруватися, спрощуватися у своїх виявах і підпадати під чужі, сторонні впливи». Як і було сказано в нашій публікації, колишні простори трипільців поглинув невідомий етнос із Заходу, який отримав в археологічній науці назву культура шнурових керамік або бойових сокир (за найяскравішими особливостями матеріального комплексу). ХТО ВОНИ ТАЄМНИЧНІ «ШНУРОВИКИ»? Картину після трипільського часу чи не найкраще схопив своїми письмовими мазками відомий український археолог Віктор Петров. У книзі «Походження українського народу» він пише: «Хлібороба заступає вершник. Мирного осельника – войовик. Мальовану кераміку – шнурова. Вола (корову) – кінь і вівця. Тубільну людність з ІІІ тисячоліття, зв’язану з передньоазійським світом, заступає нова людність, що поширюється на Україні з периферійних північно-західних її смуг. Ця нова людність є індоєвропейською людністю, і саме в другому тисячолітті відбувається в Україні процес змішання тубільної людності трипільської культури з новою людністю, репрезентованою в культурі й культурою шнурової кераміки. Антропологи кажуть про змішання двох рас, що лягли в основу українського народу». Питання про походження носіїв цієї культури вельми важливе для історії стародавньої Європи, оскільки зачіпає витоки (етногенез) багатьох народів. Крім України, пам’ятки культур шнурової кераміки синхронно фіксуються у багатьох регіонах сучасної Німеччини, починаючи від річки Рейну, у Південній Скандинавії, Польщі, на балтійському узбережжі, в нинішній Білорусі. Більшість дослідників, які займаються вивченням культури шнурових керамік, вважають, що вона склалась в якомусь одному центрі. Одні з них шукають його в Середній Європі, інші локалізують центр виникнення цих культур в Східній Європі, дехто шукає його в Скандинавії або Швейцарії і навіть в Північному Причорномор’ї. Для нас, українців, важливим є те, що існує багато аргументованих припущень щодо первісної прабатьківщини «шнуровиків» між Дністром і Віслою чи в лісостеповій смузі Правобережної України. На жаль, окремі науковці, формулюючи свої концепції, спиралися не на аналіз із фактичного матеріалу чи дотриманні суворої логіки міркувань, а виключно на політичних інтересах. Такий підхід найгнучкіше продемонстрував німецький археолог Г. Коссіна, який заради утвердження зверхності «германської раси» у своїх працях, написаних в першій третині ХХ ст., ототожнював племена культур шнурової кераміки з виходом на історичну арену «індогерманців», але не індоєвропейців. Його довгоголові «праіндогерманці» вже в ІІ тисячолітті до нашої ери здійснюють 14 міфічних переможних походів з Півночі через всю центральну Європу до Чорного моря. Г. Коссіна намагався довести ідентичність арійців (аріїв) з обраним народом – германцями, що є носіями вищих духовних цінностей для так званого, завойовного «піднаселення». Фашистська партія пристосувала концепції Г. Коссіни до офіційної доктрини нацистів в ділянці археології. А свідчення археолога про легендарні походи «шнуровиків» стали одним із джерел ідеологічного обгрунтування експансіоністської політики німецького фашизму. В світлі найновіших досліджень сучасна наука пов’язує культуру шнурових керамік з розвитком однієї з груп індоєвропейців, а саме ще недиференційованими балто-слов’яно-германцями. Пізніше культури шнурових керамік під тиском часу розпались на великі підгрупи, які стали етнічною основою для розвитку прагерманських, прабалтійських і праслов’янських племен. Історична схема, яку розробив всесвітньовідомий вчений Я. Пастернак, розглядає в межах українських земель їх просування із Галичини на схід через лісисті околиці Житомира до басейну Дніпра. За Дніпром «шнуровики» розійшлися двома напрямами у північні і південні краї. Перша група дісталась до верхів’їв річки Ока, де злилися з місцевим населенням: вони спільно витворили фатьянівську культуру. Другий, південний чи дніпровський шлях уздовж лівого берега Дніпра, допровадив "шнуровиків” до Криму. Підсумовуючи їх історичну дорогу українськими землями, довершену на зламі III-II тис. до н.е., вчений виводить таку важливу тезу концепції походження українського народу: «Загалом ця центральноєвропейська міграційна хвиля розпливається протягом бронзової доби між автохтонним трипільським населенням України, яке асимільовує нових колоністів та їхню культуру. І це є проречистим доказом високого культурного рівня трипільських племен у порівнянні з кочовими скотарями-шнуровиками”. Допитливий читач може запитати автора публікації: „А яка вірогідність твердження, що носії культури шнурових керамік були й справді найдавнішими індоєвропейцями? І звідки науковці про це довідались?”. Археологічна наука володіє досить універсальним засобом дослідження старовинних епох, а саме ретроспективним методом. Суть його полягає не в тому, щоби, зачепившись за якусь древню культуру, прочитувати її подібність з наступними культурами. За вихідну точку береться абсолютно ідентифікована пізня культура з певним етносом. Якщо ми говоримо про ранніх слов’ян, то українські археологи встановили і хронологічні, і територіальні рамки проживання наших давніх племен, які були відомі римським авторам, візантійським і готським історикам І тис. н. е. під іменами венеди (західні), склавіни (південні) і анти (східні) слов’яни. Якраз, співставляючи особливості їхніх матеріальних комплексів, насамперед кераміки, з попередніми археологічними культурами, які функціонували переважно на одній території, археологи встановили старожитності племен шнурової кераміки як прабатьківщину індоєвропейців. СУТІНКИ В УКРАЇНСЬКОМУ ЕДЕМСЬКОМУ САДУ Ми вже вдруге у нашій статті вжили географічний термін "Едемський сад”. Перша книга Святого Письма - "Буття” вказує нам, що за первородний гріх предки людства були вигнані з Едемського саду (3,23). Тобто, доки людина жила в союзі з Богом і довколишньою природою, їй було приготовлено казковий рай - Едем, але як тільки вона порушила угоду з Вседержителем, то настає прощання із солодкою казкою людства. Біблія дає декілька тлумачень Едемського саду (2,8; 2, 10-17). У контексті прадавньої української історії сад Едемський асоціюється в нашій уяві із загибеллю яскравої цивілізації – трипільської культури і приходом сюди прагерманців з клиновидними сокирами із просвердленим отвором. Якщо трипільці жили на відкритих місцях, бо ніщо не загрожувало їх мирному осілому побуту хліборобів, то "шнуровики” змінили тип поселень, створюючи перші городища на наших землях на берегових горбах і відрубних кручах. Війна і небезпека стали характерними ознаками того часу. А ще густіші сутінки побачили перші галицькі археологи у Вікторівських лісах наприкінці XIX ст. Професор Львівського університету Ісидор Шараневич виявив тоді поблизу села Вікторів курганний могильник, який складався з 17 могил діаметром 18-20м та 0,8-1,5м висотою. У 1873 р. вчений приступив до розкопок курганів. У них виявлено сліди вогнищ з деревним вугіллям та рештками кремації (спалення) людських останків. Інвентар поховань складався з кам’яних сокир, ножів та посудин-амфор. Обряд спалювання покійників увійшов в людську практику наприкінці неолітичного періоду, або ж на початку мідного віку. Славетний грецький поет Гомер навіть зробив спробу пояснити причини появи такого звичаю. Коли описується сцена поховання Патрокла, то автор «Іліади» та «Одіссеї» вкладає в уста Нестора слова, що тіла полеглих треба спалювати, щоби кістки потім можна було відвезти в рідні краї та передати синам небіжчика. Зауважимо, що тоді вчені не розібралися, з яким новим суспільним явищем в історичній долі давніх мешканців Прикарпаття вони зіткнулися. Все стало зрозумілим після 1935 року, коли Я. Пастернак розкопав курган «Настасина могила» в західній околиці Крилоського лісу Діброва. П’ятдесят п’ять років перед тим за розкопки могили брався парох с. Залуква Лев Лаврецький – щирий прихильник збереження української старовини. Закладена впоперек кургану траншея у І880 році не дала очікуваних результатів. Приступивши до дослідження пам’ятки, Я. Пастернак взявся за розкопки верхньої частини кургану, що мав в діаметрі 30 м, а висота сягала – 3,5 м. Тут археолог знайшов дрібні грудочки перепаленої глини, вуглинки та низку дрібних уламків ліпного посуду, окремі з яких були прикрашені врізними лініями у формі зигзагів. У східній частині насипу на глибині 1,2 м. вчений розчистив дві кістки ніг коня та п’ять кінських зубів. На відстані 3,7 м на південь від центра кургану на глибині близько 2,0 м розчищено залишки людського скелета. Покійник лежав у напівскорченому положенні головою на північ. Зріст небіжчика сягав 1,8м. На самому покійнику і поруч з ним виявлено: глиняний кубок, фрагмент нашийної гривни, дві олов’яні сережки-завушниці, кам’яні і крем’яні вироби. Єдина вціліла в кургані керамічна посудина – щільно орнаментований врізними вертикальними зигзагами кубок – було покладено в ногах небіжчика. Біля кубка в ногах лежало п’ять крем’яних відщепів, а неподалік них – крем’яна сокира. Остання мала клиноподібну форму, була прямокутною в перерізі. Праворуч біля ребер небіжчика лежав перший крем’яний наконечник стріли, а нижче, біля кісток тазу і теж праворуч – друге вістря стріли. Обидва наконечники трикутноподібної форми. Кам’яна сокира з наскрізним отвором лежала ліворуч, неподалік ліктя руки. Знаряддя виготовлено з діориту. В світлі сучасних методів датування археологічних пам’яток вік «Настасиної могили» сягає більше як 4000 років. Отже, чотири тисячі років тому разом зі «шнуровиками» на наші землі прийшли такі поняття як бідність і багатство, знатні і незаможні (убогі) люди. Поховальний виряд могили бронзового віку засвідчив, що в тогочасному суспільстві запанувала нерівність, а управління племенами здійснювали військові вожді, один з яких упокоївся на правому березі Лімниці. Спектральний аналіз, здійснений з окремими предметами поховального інвентаря «Настасиної могили», показав нещодавно, ще крилоська гривна була виготовлена при температурі понад 300 градусів з міді та фосфору, а скроневі кільця – зі сплаву, основу якого становить срібло, але з домішками міді, золота і кальцію. Зрозуміло, що такі вишукані технології та ще із застосуванням дорогих металів могли замовити в майстрів-умільців тільки представники військової аристократії одного з племені культур шнурової кераміки. ЗЕМЛЕРОБСЬКИЙ РЕНЕСАНС РОЗПОЧИНАВСЯ В ОКОЛИЦЯХ КОМАРОВА «Шнуровики» були номадами, переважаючий скотарський уклад в їхньому господарстві заставляв кочівників покидати щойно обжиті поселення і рухатися вперед заради освоєння нових пасовищ. І тих кілька тисяч кроків назад у відступі від історичного прогресу ми бачимо найперше у посуді племен культури шнурових керамік. Орнамент на ньому було роблено з відтисків шнурка (скрученого мотузка). У праці «Етногенез слов’ян» В.Петров писав, що їхній посуд справляє на нього враження «глибоко провінційного, посуду глухих і замкнених закутків, що існував десь в ізольованих місцевостях, в одриві від тодішнього культурного світу». Аж раптом, здавалось би несподівано, після кількасотлітнього панування «шнуровиків», галицька глина заспівала багатоголоссям орнаментованої кераміки і цілою культурною революцією, яка пробудила до життя незнані форми мисок, горщиків, ваз, кубків і черпаків. Але доки ми дійдемо до розповіді про кераміку найдавніших в Європі слов’ян, давайте з’ясуємо, звідки взялася на етнічній карті стародавньої України комарівська культура. Ще до середини 50-х років минулого століття пам’ятки комарівської культури в Галичині були відомі виключно з поховань, що їх досліджували на Комарівському могильнику польські науковці Т. Земєнцький (1886), Й. Грабовський (1934-1935), Т. Сулімірський (1934-1935) і український археолог Я. Пастернак (1935). Комарівський могильник розташований між річками Луквою і Лімницею на великому просторі від с. Крилос через села Комарів, Сапогів, Бринь аж до села Боднарів. Всього на Комарівському узгір’ї було досліджено 65 могил, які хронологічно належать до енеолітичної, бронзової і гальштатської (залізної) доби. Значить, могильник функціонував більше як 1000 років. Виявлені споріднені за характером групи пам’яток на Прикарпатті у 1936 р. були виділені археологом Львівського університету Тадеушем Сулімірським в комарівську культуру. За нинішнім станом археологічного вивчення комарівська локальна група поширилася в ХV-ХІ ст. до н. е. у Верхньому і Середньому Подністров’ї. Відкриття польського археолога В.Костшевського у Повісленні в місцевості Тшинець могильника, повністю ідентичного до пам’яток комарівської культури, дало йому змогу виділити в 1930 р. особливу тшинецьку культуру. В середньому періоді бронзового віку вся територія між Одером і Дніпром була заселена одним масивом споріднених племен, що залишили декілька варіантів культури, відомої під назвою комарівсько-тшинецької. Населення тшинецької культури мешкало в долині Середнього Дніпра та басейні Прип’яті в межах України і Білорусі, а далі на захід на території Польщі. На одному з ланів у Комарові Т. Сулімірський виявив сліди великого селища, до якого належав могильник. Археолог дослідив у 1935-1936 роках тільки малу частину селища, відкривши залишки 20 хат. Всі вони були наземні, збудовані на дубових підвалинах, під якими лежали великі камені і мали по одній коморі приблизно 4x5м розмірами. Стіни були дерев’яні, долівка з утрамбованої глини, в одному куті стояла глиняна вариста піч. Попід стінами виявлено великі посудини, мабуть, на збіжжя та борошно, вкопані частково в землю. З хатнього інвентаря збереглося багато керамічних уламків та дрібних крем’яних знарядь, крем’яні сокирки, менілітові (лупакові) мотики та кам’яні сокири. Майже повна відсутність бронзових предметів на поселеннях пояснюється тим, що поламані речі йшли на переплавлення і ними дуже дорожили. Принагідно зазначимо, що поселення комарівської культури розташовувалися на схилах берегів рік і в болотистих низовинах, на берегових мисах і плато. Крім наземних жител, їхня архітектура знає одно- та двокамерні півземлянки овальної форми. Характер забудови комарівських поселень нагадує сучасне українське село. Селища займали площу від 0,5 до 1,5 га, а в середньому 10-20 жител розміщу-валися рядами вздовж вулиці. Наявність зернотерок, серпів, посудин-зерновиків, відбитки зерен ячменю і двох сортів пшениці на шматках обпаленої глини із кургану №34 Комарівського могильника і велика кількість мисок в комплексах цієї культури вказує на провідну роль землеробства в господарстві комарівських племен. Давні галицькі хлібороби використовували дві форми обробітку землі – плужну і підсічну. Існування підсічно-вогневого землеробства підтверджено збільшенням в інвентарі поселень цього часу крем’яних сокир – знарядь для розчищення заліснених площ для посіву. Наші відомості про тваринницьку галузь комарівської культури обмежуються лишень знахідками кісток домашніх тварин (великої і малої рогатої худоби, свиней та коней) в окремих об’єктах на поселеннях і частково в похованнях. Важливим доказом скотарства, зокрема його молочного напрямку, є посуд, пов’язаний з цією галуззю господарства, а саме: друшляки, тюльпановидні горшки, кубки і черпаки. Дрібна рогата худоба, очевидно, розводилась для отримання шерсті. Знахідки пряслиць і кістяного гребеня для розчісування пряжі вказують на поширення прядіння, а, можливо, й ткацтва. Про залюблення чоловічого населення мисливським промислом свідчать археологічні знахідки кісток диких тварин (оленя, кабана, ведмедя, зайця), виявлені в комарівських селищах. КОМАРІВСЬКИЙ МОГИЛЬНИК Комарівський могильник або велетенське «місто мертвих», що на декілька кілометрів простягнулося вздовж правого берега Лімниці, доносить до сучасного історика неоціненну інформацію про поховальні звичаї та обряди стародавнього населення України. Серед комарівських могил бронзової доби обряд трупопокладення домінує над трупоспаленням. Більшість небіжчиків клали на поверхню землі, обкладали дубовими колодами або дошками. У кургані №11 поблизу Комарова ноги покійника були оточені кам’яною загорожею, а в кургані № 48 довкола поховання розкрита квадратна конструкція із кусків каменю. Тіло покійного також обставляли глиняним посудом, а відтак кидали на небіжчика декілька пригорщ вугілля з багать, які запалювалися під час похоронних церемоній-тризн або жертвоприношення. Над похованням висипали кургани, які ще й досі сягають 1-3 м висоти, декілька курганів в Комарівському могильнику були тілопальні. Здійснюючи обряд тілоспалення, покійника клали на невелике вогнище, довкола нього ставили горшки з харчами. Після спалення тіла над згарищем насипали могилу, діаметром 10-20м. Саме з поховань походить найбільша кількість кремневих, кам’яних і кістяних виробів. Це масивні ножі на великих сколах, скребачки, вставки до серпів, широкі ножевидні серпи, трикутні наконечники стріл, овальні зернотерки з пісковика, просвердлені сокирки з твердих порід каменю, проколки з кісток тварин, кістяні булавки, гребені. Бронзові предмети були виявлені археологами тільки в декількох могилах. Багаті поховання (Комарів, кургани № 8 і № 28), до складу інвентаря яких входили золоті прикраси та інші цінні речі, а також наявність парадної зброї, вказують на існування у племен комарівської культури родової і, очевидно, племінної знаті, яка користувалася коштовностями, отриманими шляхом обміну продуктів, здобутих працею рядових членів общини. У найбагатшому кургані Комарівського могильника, де, як припускають дослідники, можливо був похований вождь племені, виявлено бронзову фібулу для застібування одежі, нашийник, браслет, дві пари перстенів з подвійними спіральними щитками та дві заушниці з золотими прикрасами у вигляді подвійного човника. Всі ці предмети лежали в дубовій скриньці, від якої збереглися незначні частини. В іншій могилі біля кістяка лежав бронзовий кинджал. Ще в одному з курганів знайдено перстень шлезького типу із зігнутим вдвоє і скрученого в півтора спіралі золотого дроту. Поховальна традиція носіїв комарівської культури, відображена в курганах місцевого некрополя, дає нам уявлення про їхні релігійні вірування. Поховання відображають віру в душу та загробне життя, культ вогню (кострища під насипом курганів, поховання з трупоспаленням); культ предків (звичай споруджувати кургани, як вияв турботи живих про спокій померлих, сліди тризни); з культом сонця пов’язаний звичай посипати небіжчика червоною вохрою, що символізувала кров, життя і сонце. До пантеону сонячних вірувань належать кам’яні кромлехи, що споруджувалися для укріплення земляних конструкцій курганів і орнамент у вигляді солярних знаків, зображених на керамічних та металічних виробах. Звичай спалювати померлих в основному пов’язаний з культом вогню і вірою в його магічну силу переносити душу небіжчика в потойбічний світ і знову відроджувати його до життя. Культ землі відображений в скорчених трупопокладеннях. Одноплемінники скорчували тіло покійного шнурами і віддавали в лоно Матері Землі точно в такій же позиції, в якій людина приходить на світ Божий з лона своєї матері. РЕМЕСЛА І ТОРГІВЛЯ Окремі матеріали, відкриті археологами в процесі розкопок курганів, вимальовують картину ремісничого розвитку і характер товарообміну. Так, зокрема, бронзові речі були виявлені дослідниками у могильнику, що знаходився неподалік від одночасового поселення, в урочищах «Галицька брама», «Середній Горб» і «Жолоби». Про налагодженість бронзоливарного виробництва безпосередньо в селищі свідчать глиняні сопла, виявлені в Комарівському кургані №39, і бронзові вироби, зафіксовані в могилах № 6 та № 8. Їхні воїни були озброєні бронзовими кинджалами і бойовими сокирами. Їхні дружини носили такі бронзові прикраси: лійчасті підвіски, персні із спіральними щитками, шпильки з конічними спіральними або ромбовидними головками, браслети, гривни, фібули і намиста. Цікаво, що до групи прикрас віднаходяться абсолютно точні аналогії в тогочасних пам’ятках на території Волині, Угорщини, Чехії та Словаччини. Це, в першу чергу, дротяні персні, шийна гривна і браслет (курган № 8, Комарів), а спіральний дротяний золотий перстень із того ж кургану та п’ять калачикоподібних золотих підвісок (№8 і № 28) відомі в культурах середнього періоду на території Чехії, Угорщини і Румунії. Металічні вироби представлені і знаряддями праці (плоскі бронзові сокири-тесла з потовщеними краями боків), ніж з кургану № 6 у Комарові, предмети озброєння (парадні бойові сокири) і прикраси. Все це свідчить про широкий розвиток міжплемінного обміну, що був важливою галуззю господарства. Існування кремневих майстерень з вузькою спеціалізацією продукції вказує на розвиток у племен общинного ремесла, а ряд характерних технологічних прийомів, що застосовувалися при виготовленні кераміки (домішки товченого перепаленого кременю, наростаюча температура при обпалі посудин, покриття поверхні тонким шаром вимученої глини (ангоб), що замінював поливу і забезпечував водонепроникність стінок, симетричність в розміщенні орнаменту і використання для його нанесення циркуля) дозволяє стверджувати, що ця галузь обслуговувалася спеціалістами найвищої кваліфікації, які працювали за рахунок общини і для процвітання її добробуту. КОМАРІВСЬКА КЕРАМІКА Поруч з поховальним обрядом й домашнім будівництвом до найважливіших ознак археологічної культури належить кераміка. У попередньому розділі ми детально розповіли про технологічну специфіку виготовлення комарівського посуду. У цьому мистецтві нащадки трипільських племен продемонстрували майстерність і буйність фантазії, яка вартує подиву й нашої сучасності. Тюльпановидні посудини разом з мисками відносяться до головних форм кераміки комарівської культури. Такі горщики були знайдені майже у всіх курганах Комарівського могильника. Достатньо навіть поверхово прослідкувати за пам’ятками різних культур шнурової кераміки, щоби переконатися в появі прототипів тюльпановидних горщиків у Східній і Центральній Європі задовго до формування комарівської і тшинецької культур. Миски різноманітних форм складають другу найбільш чисельну групу кераміки комарівської культури. Кубки також належать до характерних форм посудин цієї культури. Правда, на комарівських кубках відбулася заміна шнурового орнаменту нарізним. До наступної типової форми посудин давньої спільноти населення Подністер’я відносяться черпаки. Всі черпаки мають рівне або злегка ввігнуте дно, випукле тіло, шийку, що розширюється доверху і петельчасту ручку, верхній край якої підвищується над рівнем вінчика. Особливу групу складають черпаки, орнаментовані круглими випуклостями 2 канелюрами (вертикальні або скісні жолобки на стінках посудин). Аналогії до останніх знаходимо на Балканах, в нижніх шарах Трої, в культурі Вітенберг на території Трансільванії (Північна Румунія), в ранніх пам’ятках отоманської культури в Словаччині, на території Чехії та в старожитностях тшинецької культури в Польщі. Походження орнаменту у вигляді косо заштрихованих трикутників також слід пов’язувати з Подунав’ям, де він широко поширений, наприклад, в культурі Хаманджія – найдавніша неолітична культура в Добруджі (історична область Болгарії та Румунії). Як не дивно, але й вази з двома ручками мають південне походження. Кількість знахідок в пам’ятках комарівської культури досить незначна. Вони були знайдені по одному екземпляру в трьох курганах Комарівського могильника (№ 28, 46, 48). Таким чином, український археолог І.Свєшніков прийшов до висновку, що глибока самобутність основних форм комарівської кераміки своїм походженням пов’язана з попередніми культурами шнурової кераміки. Наявність в ній південних елементів слід пояснити зв’язками населення по обидві сторони Карпат, особливо з племенами в ранньому і середньому бронзовому віці у зв’язку з всенаростаючим попитом на метал у населення Прикарпаття, Поділля і Волині. Південні зв’язки комарівських племен відображають багаточисельні металеві вироби з Комарівського могильника, синхронні аналогії яким добре відомі в Трансільванії, Угорщині, Чехії і на Кавказі. Знахідки скульптурних зображень слов’янського божества Великої Праматері, виявлені в житлах і курганах епохи бронзи в Комарові, впевнили Ярослава Пастернака в науковому підсумку: «Виходить, тут мешкало трипільське населення, яке після приходу колоністів-шнуровиків зубожіло, втратило добрих гончарських майстрів, але зберегло ще прадідівську віру – культ родючості”.
ЛЮДИНА, ЯКА ВІДКРИЛА КОМАРІВСЬКУ КУЛЬТУРУ Хоча вивчення комарівських пам’яток розпочалося ще з другої половини XIX ст., батьком цього визначного культурного конгломерату вважається видатний польський археолог Тадеуш Сулімірський (1896-1983) (на фото). Професор Т. Сулімірський народився в Кобиляках. Вчився в школах Хирова, Львова, Цельє (сучасна Словаччина), з 1920 року – у Львівському політехнічному інституті, а пізніше – Львівському університеті імені Яна Казимира на юридичному факультеті, який у 1924 р. закінчив у званні доктора права. Продовжує навчання в університеті під керівництвом А.Фішера і в 1929 р. захищає докторську дисертацію з праісторії в галузі філософії. У званні доцента очолює кафедру передісторії у Львівському університеті. Читав лекції до 1936 р. і паралельно з студентами досліджував пам’ятки бронзового віку на території Галичини і Волині. Після цього очолює кафедру доісторичної археології Ягеллонського університету в Кракові, де в 1937 р. одержує звання професора. Виконує функції секретаря передісторичної комісії в Польській академії наук і мистецтв. У післявоєнний період перекладав на англійську мову результати досліджень радянських та російських археологів. У 1953-1955 рр. викладав археологію Східної Європи в Кембріджському університеті, а також в університетах Оксфорда, та Глазго. З І957 року – викладач археології Центрально-Східної Європи Лондонського університету (до 1969 р.). Керував експедиціями студентів Лондонського університету до Радянського Союзу та країн Центральної Європи. Його лекції слухали в Словенській академії наук в Любляні, університеті в Мюнхені, шведській Академії наук у Стокгольмі, в університеті у Копенгагені. В 1963-1966 роках проводив лекції в польських університетах Вроцлава, Лодзі, Познані. Був учасником міжнародних конгресів доісторичних та протоісторичних наук. Цикл його лекцій з праісторії Польщі видано в Лондоні двома томами (1955, 1958). Професор Т. Сулімірський все життя залишався членом Наукового товариства у Львові. У 1968 р. в Лондоні вийшла з друку його монографія «Шнурова культура і культура кулястих амфор Північно-Східних Карпат”, в якій знайшло узагальнення його вивчення старожитностей комарівської культури. А всього науковець залишив після себе більше 200 друкованих робіт.
ЩО ЗНАЧИТЬ ДЛЯ ЕТНОГЕНЕЗУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ КОМАРІВСЬКА КУЛЬТУРА У з’ясуванні наукової проблеми про походження українського народу і встановленні генетичного ланцюга його етнокультурного розвитку комарівській культурі належить виняткова роль. Вибудовуючи концепцію історичного розвитку нашого народу, археолог Я. Пастернак вважав комарівську культуру подальшим розвитком культур шнурової кераміки. Всі провідні дослідники сучасності, які вивчають бронзовий вік на Україні, а саме С. Березанська, Б. Рибаков, І.Свєшніков, О. Тереножків, П. Третьяков вважають, що слов’янська спільнота виділилася зі слов’яно-балтського об’єднання у третій чверті II тис. до н. е., починаючи з часів комарівсько-тшинецької культури. Відомо, що трипільська культура була поширена на території України і частково Молдови, але така ж культура існувала на території Румунії, де археологи дали їй назву Кукутені від першого відкритого поселення. Так само і в проміжку між ХV і XI століттями до нашої ери в Східній Європі жив праслов’янський етнос (ще нерозчленовані слов’яни-балти), який мав дві культури: тшинецьку з центрами в сучасній Польщі і комарівську – в Україні. Ігор Коваль, доцент кафедри релігієзнавства і теології Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника |
