Повернення у совєтську дійсність. Наступ.
Скажи, історіє, чи знають,
Де ще так юність розцвіла.
Де ще так люди обирають
Як в нас, у Сталінські літа.
Ніде! Це тільки ми, мільйони –
Комуни славної бійці,
А за радянським за кордоном
Лиш гніт і рабство у пітьмі [5].
Після повернення Галичини у радянську зону впливу у 1944 р. тиск на львівську інтелігенцію поступово зростає. Після святкування перемоги над нацистами та хвалебної риторики народам-визволителям на «ідеологічно непевних» територіях Західної України, репресії мали стати демонстрацією сили та безжальності тоталітарної влади, де кожний вияв незгоди із політикою партії міг стати фатальним для кар’єрного зросту або ж призвести до втрати свободи чи фізичного знищення. Порівняно із «першим совєтським визволенням», віра у світле соціалістичне життя багатьох українців значно похитнулася. Хвиля арештів та репресій у Галичині 1939 р. повернула у похмуру реальність (не)вільної радянської України. Відтак завершення воєнних дій сигналізувало про початок внутрішніх «чисток». Під час відступу німецьких військ еліта окупованого Львова опинилася перед важким вибором – еміграція чи непевне майбутнє. Адже будь-яка посада у часи фашистського правління могла стати вироком без права на виправдання. Та втеча на Захід не завжди могла врятувати, адже Червона армія, наступаючи на нацистів, користувалася правом переможця та встановлювала свій контроль над чужими територіями.
Ігри в сутінках.
Колишні союзники проти нацистів поступово перейшли на новий етап відносин – холодної війни, що відкрила змагання шпигунських мереж, які набирали неймовірних обертів. Під гаслом пошуку ворогів чи для потреб партійного керівництва вербували нову агентуру далеко за межами СРСР, що посіяло страх та паніку в утікачів навіть у далеких США та Канаді. Пильне «око» вождя відстежувало та карало «антирадянські елементи». Такій ситуації сприяла діяльність одного з успішних «репресивних проєктів» – контррозвідки «Смерш» (Смерть шпионам!), що мали широкі повноваження та підпорядковувалися безпосередньо керівництву у Москві. Під страхом смерті, заслання, репресій близьких, численні противники СРСР ставали важливими інформаторами таємних служб, що ускладнювало боротьбу проти тоталітарного режиму. Радянський «Смерш» наганяв страх не тільки на своїх громадян, але й на іноземні спецслужби, користуючись славою безжального противника.
Нова політична ситуація значно підвищувала роль шпигунів. У майбутньому гра у «хто в кого більше вкраде цінної інформації» призведе до появи численних подвійних агентів, які періодично переходитимуть то на один, то на другий бік. США, СРСР, Великобританія – кожна з могутніх держав у майбутньому зазнає ударів від втрати контролю над своїми агентами (зірок шпіонажу з метою наживи чи ідеологічних міркувань). Резонансна справа Розенбергів, розстріляний за зраду генерал-майор Дмитро Поляков, засуджений до довічного ув’язнення співробітник ЦРУ Олдрич Еймс та інші продемонстрували вразливість системи та спричинилися до гучних міжнародних скандалів та кризи у стосунках ключових політичних гравців. Власне щось подібне можемо спостерігати і в наш час, тільки можливостей стало більше: кібератаки, відстежування особистих даних через соцмережі та маніпуляція свідомістю через фейкові новини, прослуховування телефонних розмов та контроль геолокацій, залякування, арешти та багато інших можливостей тиску. Звичайно, що старі та перевірені агентурні доноси теж залишилися, що все разом, вже у XXI столітті спровокувало гучні скандали, включно з обранням президента США.
Борис Кудрик. Вибір без вибору.
І хоч не бачив Сталіна ніколи,
Його відразу серцем упізнав.
Коли у вересні засяло сонце волі,
І у сльозах брат брата цілував.
А вождь дивився з прапорів багряних,
Всміхаючись, що квітне вільний сад;
Радіючи, що твій прозорий ранок
Більш не затьмарить тінь тюремних грат [6, c. 89]
Борис Кудрик (1897-1952) – один із відомих музичних діячів XX ст. на Західній Україні. Народився у сім’ї священника у м. Рогатині на Івано-Франківщині. Багатогранну обдарованість Кудрика проявив у музикознавчих наукових розвідках та критичних рецензіях, композиторській діяльності, диригуванні, виступах як сольного піаніста-виконавця та акомпаніатора. Борису Кудрику пощастило навчатися у найкращих музичних фахівців свого часу, що віщувало успішну кар’єру та визнання у мистецьких колах. Та, на жаль, талант і професійні успіхи не врятували Кудрика від репресивної машини «світлого комуністичного життя», що, врешті, призвело до ранньої смерті та довгих років забуття.
У Львові музикознавець працював у Вищому музичному інституті, Богословській академії, гімназії сестер василіянок та інших мистецьких закладах. Із приходом совєтів у 1939 р. викладав у Львівській державній консерваторії. У 1940 році вступив до Спілки радянських композиторів та побував на з’їзді у Києві [8].
У часи окупації активно писав музичні рецензії у періодичні видання, співпрацював з оперним театром та трупою «Веселий Львів». Разом із іншими учасниками цього колективу Борис Кудрик у травні 1944 року опинився у Відні, де залишався до арешту.
Відень 1945 року. Тікай, якщо зможеш
Одним зі стратегічно важливих міст, де від обох тоталітарних режимів переховувалися сотні емігрантів та шпигунів за покликанням, у повоєнні роки став Відень. З приходом військ союзників, після домовленостей у серпні 1945 року місто було розподілено на чотири сектори – британський, радянський, французький та американський.
Однак, ще до офіційного розмежування, Червона армія контролювала всю територію, а отже, використовуючи нагоду, московське керівництво активізувало пошуки німецьких офіцерів (яких можна було використати як важливих свідків), почало вербувати інформаторів та знищувати ворогів Союзу.
Саме у розпал таких акцій у капкан потрапив і український музичний діяч Борис Кудрик. Хоч він перебував у третьому районі Відня, що згодом мав опинитися у британській зоні впливу, його затримали співробітники Першого відділу контррозвідки «Смерш».
«У м-ці березні у 1944 р. через важке матеріальне положення, я був вимушений кинути службу у Львівському Університеті і поступити піаністом у трупу «Веселий Львів». Ця трупа їздила по робочим Українським таборам, в містах Бреслау, Лінцу та їх околицях. В травні м-ці 1944 ця трупа приїхала у Відень, де також виступала із своїм репертуаром, який не вдавався у політику, а утримував нейтралітет» [1, c. 7].
«У серпні 1944 р. я покинув трупу «Веселий Львів», оскільки вона – трупа – виїхала у Північну Німеччину у місто Берлін, Магдебург, Кассель та ін., де також продовжувала свою роботу, а я залишився у місті Відні, бо був незадоволений легкою музикою, а шукав серйозну, класичну музику – та працював у 18 окрузі у німецькому костелі органістом до приходу Червоної Армії» [1, с. 7].
Ворог Союзу.
Обставини затримання Бориса Кудрика описані у кримінальній справі, що була розсекречена 25 грудня 2012 року (реабілітований 26 березня 1993 р.). Зважаючи на суперечливі свідчення арештованого можна реконструювати загальну лінію розвитку подій, але сукупність факторів завжди будуть впливати на результат: приховані мотиви, (не)навмисні неточності у стенограмі, важкий психологічний стан Бориса Кудрика, ймовірність тортур (про методи допитів «Смерш» можна тільки здогадуватися). Все це змушує шукати різні шляхи відтворення реального перебігу подій.
Запитання без відповіді. Затримання відбулося 11 квітня 1945 р. у Відні у підвальному приміщенні на вулиці Geusaugasse, 9, близько дев’ятої години вечора.
Сержант Іван Капцов (1924 р. н.) у якого брали свідчення через затримання Кудрика, стверджував, що 11 квітня 1945 року з товаришем шукав собі квартиру у третьому районі Відня, де зустрів «чоловіка років 50», який говорив російською та викликав певні підозри.
Очевидно, що це не були мирні пошуки помешкання о дев’ятій вечора з товаришем, які пізніше виявилися «декількома бійцями». З вторгненням у Відень радянські військові мали переваги у часі щодо союзників. Тут і починається «зачистка» від ворожих елементів, подекуди грабунки та насилля. А для особливої місії разом із Червоною армією крокували співробітники «Смерш».
«Ми трохи натиснули на двері і вони відкрилися....» [1, c. 50]
«В кімнату за нами увійшов цей чоловік, який говорив, що там крім старих нікого немає, також увійшов к-р третьої роти лейт. Костріков та ще декілька бійців» [1, с. 46]
У приміщені військові побачили стіл, карту з позначками олівцем та радіоприймач. Така знахідна була не на користь Борису Кудрику, адже могла свідчити про його шпигунську діяльність, що в той час марилася на кожному кроці. Вже у пізніших задокументованих показах виявиться, що приймач не працював, а власник карти міг бути хто-завгодно з численних жителів та гостей будинку 9, які шукали порятунку від обстрілів.
«При подальшому огляді кімнати в стіні було виявлено отвір розміром у одну цеглину, ми цей отвір збільшили так, щоб людина могла туди залізти і туди пролізли, там виявили абсолютно порожнє приміщення, на іншій стіні цього приміщення також виявили отвір розміром в одну цеглину, цю стіну ми також розламали та зайшли в третє приміщення там було багато цивільних мешканців. Ми оглянули це приміщення, поговорили з мешканцями і пішли назад до виходу, прийшли у кімнату у яку зайшли на початку взяли з собою перебуваючого там чоловіка та повели його...» [1, c. 49].
Про громадян, яких знайшли військові при обшуку, у кримінальній справі Кудрика, окрім свідчень лейтенанта Івана Капцова, далі не було жодної згадки. У будь-якому випадку факт переховування великої кількості людей міг слугувати додатковим аргументом при висуненні звинувачень арештанту, якби це були біженці з СРСР. А отже, ймовірно, що це були перелякані мешканці будинку номер 9, які переховувалися від радянських визволителів. Та акцентувати на цьому у справі не стали, адже в офіційних промовах переможців вітали оплесками та квітами. Можна тільки дивуватися винахідливості жителів Geusaugasse, які самі себе двічі «замурували» для безпеки. Сам Кудрик при згадці обставин арешту зазначав:
"Під час боїв за м. Відень та перші дні після визволення міста частинами Червоної армії, я через страх жив разом з господинею дому Ангеліною Вагнер у підвальному приміщенні будинку №9 по вулиці Геузаугассе» [1, c. 34].
Протокол затримання з описом речей складений лейтенантом Макаровим із ОКР «Смерш». Постанова на арешт датувалася 13 травня 1945 року та передбачала статтю 58 – I п. «а» УК РСФСР, що могла призвести й до розстрілу, що згодом зазнає змін в остаточному вироку.
ОУН - УНДО – «какая разніца»?
Вже на першому допиті 14 квітня 1945 року виникла плутанина, що могла фатально вплинути на остаточний вирок. Розслідування проводилося до пізньої ночі, Борис Кудрик ймовірно був знесилений та заляканий. Зокрема його заява, що він був членом УНДО, була автоматично віднесено до ОУН, що відображено у стенограмі. Така ситуація могла бути спричинена некомпетентністю працівників «Смерш», які через бажання попри все знайти членів ненависного ОУН, сприйняли схожу назву за таку бажану. При всій своїй втомі та страху Борис Кудрик навряд чи міг сплутати назви організацій, в яких перебував. Тим більше, що діяльність ОУН не завжди позитивно сприймалася у мистецькому середовищі Львова. Інтелігенція засуджувала часто радикальні методи боротьби та сподівалася на можливість мирного вирішення ситуації. Побувавши у «радянській зоні» першого приходу совєтів, не схоже, щоб Борис Кудрик не здогадувався про покарання за співпрацю з ОУН.
Також, вражає хаотичність показів та «озвучення спільників», які були в «ОУН –УНДО», «зізнання» в антирадянській діяльності у всіх сферах, де тільки було можливо. Крім того, Борис Кудрик визнавав участь у нараді як члена організації у часи окупації Відня.
«В 1941 р. у місті Львів я був членом Комітету міста Львова ОУНівської організації Як члену комітету мені була доручена робота по лінії німецького фашизму, пропаганда була направлена проти Радянської армії та Радянського союзу...» [1, с. 8].
«Я, як член комітету часто писав свої рецензії в «Львівські вісті», а пізніше у «Краківські вісті» про музичне життя. І у своїх статтях різко виступав проти Радянської влади та її порядків, крім того, як викладач я проводив лінію у музичній теорії направлену проти Радянського Союзу». [1, c. 8]
«У лютому місяці на нараді членів комітету ОУН було вирішено, що я як старший по віку повинен залишитися у місті Відень з метою увійти у довіру Радянським органам і як композитор писати Марші для Червоної армії та під цією личиною проводити нашу оунівську підпільну роботу, направлену проти совітів» [1, c. 8].
На другому допиті 17 квітня 1945 року, о дванадцятій ночі, свідчення арештанта починають змінюватися, вже трапляється впевнена згадка про УНДО, не ОУН. Також свідчення про нараду ОУН у Відні, де він був присутній визнається за фантазію.
«Питання: Підтверджуєте свої покази за 14 квітня 1945 року?
Відповідь: Підтверджую, але тільки частково, за виключенням вказаних мною прізвищ Ц. К. ОУН м. Львів та осіб, що залишилися у м. Відень для подальшої праці разом зі мною, а також про нараду Ц. К. в м. Відень є моєю фантазією» [1, С. 10].
Натомість незмінні свідчення про свої політичні переконання, а саме необхідність України бути незалежною державою та не піддаватися впливам комунізму, залишилася в усіх показах на час слідства, що може свідчити про їхню правдивість по суті. Проте, часто траплялися значні «перегини» у бік своєї вини в антирадянській діяльності, «видимої чи невидимої».
«Я хотів, відчував своїм національним інстинктом, що Україна повинна бути самостійною державою, а УНДО якраз і проводило таку роботу до якої я прагнув» [1, с. 10].
«Я систематично писав статті на музичні теми в антирадянські газети «Діло», «Новий час», «Мета», «Дзвони». Був членом організацій: «Просвіта» і «Рідна школа», які проводили свою діяльність під керівництвом УНДО. В 1939 році при возз’єднанні Західної України із Радянським Союзом УНДО проводило свою діяльність направлену проти Радянського Союзу. Я особисто агітував серед населення, учнів консерваторії, що Радянському Союзу скоро прийде кінець, прийде Німеччина і тоді Україна буде вільна...» [1, с. 10].
Далі відбулася значна перерва у допитах, наступний – вже 12 травня 1945 року.
«Питання: Ви підтверджуєте свої покази, від 14 квітня 1945 року про те, що ви з 1925 року були членом Львівського комітету ОУНівської організації?
Відповідь: Ні, свої покази, що я нібито був членом Львівського комітету ОУНівської організації, я не підтверджую. Насправді я в 1925 році вступив у члени Українського національно-демократичного об’єднання УНДО» [1, c.12].
«В 1939 році під час вступу у Львів підрозділів Червоної Армії, організація УНДО зупинила свою діяльність, і я ніякої участі в ній до 1941 року не приймав» [1, c.12].
Покази за 23 травня 1945:
«Основною метою вказаної організації членом якої я був, намічалося усунення Радянської влади в Україні та утворення самостійної української держави буржуазного типу.
Досягнення поставленої мети передбачало шлях організації пропаганди та агітації цих ідей серед населення України, зацікавлення широких сфер народу в організацію «УНДО», та організація збройного повстання за усунення наявного в УССР соціалістичного устрою» [1, c. 21-22].
«Питання: Що Вас змусило стати на шлях боротьби із Радянською владою?
Відповідь: Я завжди вірив у пропаганду капіталістичних країн через що був вороже налаштований щодо радянської влади.
Вірячи у пропаганду цих країн, я був впевнений, що радянська влада, тим більше комуністи є ворогами українського на польського народів і завжди стояв на позиції відділення України від СССР та відродження в Україні самостійної державності» [1, c. 28-29].
Переважна більшість імен, які називав Кудрик були особами, пов’язаними з УНДО, які виїхали за кордон або померли. Серед перерахованих осіб виділяється постать Романа Кухаря. Його світлину знайшли при обшуку в Бориса Кудрика.
Роман Кухар навчався у Львівському університеті (1939—1940), ВМІ ім. Лисенка (1941—1943) та Віденській консерваторії (1943—1945). За свідченнями Кудрика він був пов’язаний з УНО та УПА, поширював агітаційні листівки. Арештований стверджував, що Роман Кухар залишив Відень.
«Яка задача була поставлена керівництвом УНОвської організації перед членами організації, що залишилися у м. Відень я не знаю. Однак, із членів комітету організації УНО – Кухар Роман Михайлович при своєму від’їзді із м. Відень, сказав мені лише те, що я повинен тільки підтримувати впевненість серед членів організації УНО в правильність ідеї створення самостійної України та проповідувати ідеї УНО і УПА серед своїх знайомих та друзів»[1, с.13].
Цікавим є факт, що слідство не виділило його особу у майбутню розробку, хоч він був головним, проти кого свідчив Кудрик. Також виникло питанням про світлину Романа Кухаря, знайдену при обшуку: чому вона була в нього? Чи Роман Кухар був наскільки близьким другом Борисові Кудрику?
Можна було б припустити, що фото дали спільні знайомі для ідентифікації у Відні, однак важко повірити, що Кудрик із Кухарем не були знайомі у Львові (вони могли зустрічатися у Львівському університеті, Вищому музичному інституті або на музичних вечорах). Роман Кухар емігрував до Німеччини, а далі до США, його успішна кар’єра на чужині свідчила про неабиякі таланти, натомість Бориса Кудрика заслали до табору.
Імена з декількома тінями. Не обертайся, я позаду тебе весь час.
Традиційно, у кримінальних справах точно стенографувалися відомості про сім’ю підозрюваного. У матеріалах слідства зафіксовані дані родини. Зокрема і його сестер – Віри (1895 р. н.) та Дарії (1899 р.н.). Старша сестра Бориса Кудрика в часи німецької окупації працювала у фінансовому бюро, натомість молодша була домогосподаркою. У справі не вказано про їх «особливий статус», хоча зрозуміло, що вони потрапили під нагляд. Про це може свідчити і не підписане фото сестер (?) знайдене у справі Кудрика, яке не повернули родині після смерті, а віднесли до матеріалів справи.
Зрозуміло, що від Бориса Кудрика слідчі вимагали імен, які згодом були зафіксовані у стенограмі.
Згідно з показами за 17 квітня 1945 року:
«Питання: Хто ще залишився із членів організації у м. Відень?
Відповідь: До останнього часу у нас не було рішення продовження залишатися у м. Відень для підпільної роботи, точно не можу сказати, але можуть залишитися Скрипач, студент музичної школи Роман Рудавський, проживав по вулиці Кірхенгассе 9А 7 округ, диригент у церкві св. Варвари Гнатишин Андрій, композитор Барнич Ярослав, де жив не знаю. Гнатишин проживав в 1-му районі на вулиці Шульратенгассе 7, квартири не знаю, на першому поверсі, співачка Ольга Сушко, адреси не знаю, вчилася в музичній школі, скрипалька Оксана Сімович...» [1, с. 11].
Згаданий Ярослав Барнич (1896-1967), автор знаменитої «Гуцулки Ксені» у 1944 році емігрував у Західну Німеччину, а тому йому вже не так загрожували переслідування. Скрипалька Оксана Сімович (1914-1986), якщо довіряти відкритим інтернет-джерелам, залишалася у Відні до 1947 року, а далі емігрувала до США. Можна припустити, що їй вдалося заховатися та дочекатися поділу Відня на різні сектори.
Також, певний час у Відні перебував Йосип Гірняк (1895-1989) – режисер львівського оперного театру, який пізніше переїхав до США.
Зовсім інша ситуація склалася із композитором Андрієм Гнатишиним (1906-1995), який навчався у Бориса Кудрика у ВМІ ім. М. Лисенка.
«Всі перераховані особи із наближенням Червоної армії до Західної України евакуювалися у м. Відень, де знаходилися до березня 1945 року, після чого, через ту саму причину із м. Відень вони виїхали у невідомому для мене керунку. В м. Відень залишилися тільки я та Гнатишин Андрій» [1, С. 30-31].
Андрій Гнатишин, так і не емігрував далі, а залишився у Відні та у 1947 році отримав австрійське громадянство. Те, що він потрапив у «особоє проізводство», свідчить, що за ним радянські органи полювали, а його тривале перебування у частково підконтрольному Відні цьому сприяло. Чи таки мав композитор Гнатишин зустріч з радянськими співробітниками «Смерш?» – не відомо.
7 липня 1945 року військовий трибунал постановив: «Справу розглянути на закритому судовому засіданні без участі обвинувачення та захисту, без виклику свідків. Застережну міру залишити без зміни – утримання під вартою» [1, с. 58].
Судове засідання 15 травня 1945 р.
Закрите судове засідання не принесло нічого нового, Борис Кудрик визнав свою вину та був засуджений до 10 років таборів в концтабір «Дубравлаг» Мордовія, куди згодом потрапив колишній директор Львівської державної консерваторії – Василь Барвінський.
Зі спогадів друга Бориса Кудрика, Василь Витвицький, який у 1944 році теж перебував у Відні (згодом емігрував якомога далі від СРСР):
«Зі сходу надходив фронт і почав наближатися до нас. Треба було вирушати далі на захід у непевне й невідоме. Дехто вагався: чи не слід вертатися додому? Одним з них і був Борис Кудрик. З ним ми не раз зустрічалися й вели розмови на ці теми. Здавалося, що йому з боку радянської влади ніщо не загрожує. Чейже він завжди стояв осторонь від усякої політики, поза музикою світа Божого не бачив та й у Відень потрапив випадково. Як згодом виявилося, ці міркування, побудовані на логіці і на прийнятих у цивілізованому світі засадах, не здійснилися. Бориса Кудрика органи радянської влади заарештували і вивезли з Відня спершу до Львова, а згодом до далеких азійських концтаборів, де він кілька років пізніше помер. Яка була причина, який був глузд запроторення в концтабори людини, що жила музикою і тільки музикою? Відповіді на це питання немає» [3, с. 120-121].
Внутрішні переконання не дозволили митцеві покинути Відень та емігрувати далі, коли ще можна було це зробити. Попри свій досвід життя у «безтурботних і безпечних радянських буднях», все ж вирішив залишилися ближче до Львова. Чи була для цього особлива причина, про яку він не розповів близькому другові Василеві Витвицькому? Його активна діяльність у періодичних виданнях мала б застерегти від необачних кроків. Коли нацисти публічно повідчиняли тюрми зі закатованими громадянами, багатьом українцями відкрилися очі на методи боротьби більшовиків з «непевними». Друге запитання, що «постійно звучало» поміж рядків: чи пропонували співробітники «Смерш» Борису Кудрику стати інформатора серед своїх? І чи не означає його арешт відмову від їхньої пропозиції? Кудрик чудово володів німецькою, був своїм у мистецькому колі, а значить «міг знадобитися у потрібних цілях». Третім питанням є обставини арешту композитора, які, попри загальний перебіг подій, примушують задуматися: а чи не був рейд на Geusaugasse спланований завчасно? І якщо так, то хто був «своїм» інформатором?
Мій дорогий не(рідний) Львів.
Музичний Львів, у якому працював та творив Борис Кудрик із «другим визволенням» значно зміниться. Продовжуючи традиції 1939-41 рр., більше розшириться культ інформаторів, що призведе до появи декількох настирливих тіней у представників інтелігенції. Шпигунські успіхи за межами СРСР не будуть поступатися тотальному контролю своїх громадян усередині країни. Страх, недовіра (інколи навіть у власній родині!), створить атмосферу напруги та пригнічення. З атакуванням на музичне середовище постановами ЦК ВКП(б) стануться безповоротні зміни у творчості львівських композиторів та музикознавців, які представники партії гордо називатимуть «поверненням до народу». Чи зміг би Борис Кудрик зі своїми переконаннями прийняти цей комуністичний не(знайомий) мистецький світ?
Катерина Загнітко, Збруч
____________
1. Архів Івано-Франківського управління СБУ. Справа № 665 по обвинению Кудрик Бориса Павловича в преступлениях ст. ст. 19. 58 – 2, 58 – 4, 58 – 11 УК РСФСР. 74 с.
2. Витвицький Василь. Музикознавчі праці. Публіцистика. Львів, 2003. 389 с.
3. Витвицький Василь. Музичними шляхами. Спогади. Сучастність, 1989. 215 с.
4. Гнатюк Оля. Відвага і страх. Київ: Дух і літера, 2017. 488 с.
5. Державний архів львівської області. Ф. Р-1357, оп. 1, №1. Львівський обласний радіокомітет. Мікрофонні матеріали літературно-драматичних передач (уривки з книг, виступів поетів, артистів та інші), 1 березня 1940 – 30 березня 194о р. 447 с.
6. Державний архів львівської області. Ф. Р-1357, оп. 1, №122. Львівський обласний радіокомітет. Мікрофонні матеріали літературно-драматичних передач (уривки з книг, виступів поетів, артистів та інші), 1 лютого 1950 – 28 лютого 1950 р. 300 с.
7. Єкельчик Сергій. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. Київ: Критика, 2008. С. 23
8. Толошняк Наталія. Борис Кудрик – корифей рогатинської землі. Наукові записки. Серія: Музикознавство. Тернопіль, 2005. С 29-35. | 
