В Електронній бібліотеці ПНУ ім. В. Стефаника появився цікавий матеріал про село Озеряни Тлумацького району. Зібрані й упорядковані краєзнавцем Дмитром Кіндратюком (1925—1989) на початку 60-х років минулого століття відомості про Озеряни не ввійшли до історії міст і сіл Івано-Франківської області Української УРСР, оскільки в селі не було сільради. Чимало матеріалів пізніше потрапило до публікацій про життя трудівників. Дописи Д. Кіндратюка, публікації інших авторів допомагають створити повнішу картину життя та побуту українського села, яка не завжди була помітною за ідеологічними звітами засобів масової інформації. Це допомагає краще дізнатися, чим цікавилися читачі газет у той далекий час, що оповідали про історію села, чим вони переймалися... Звісно, написане тоді має відбиток панівної компартійної ідеології.
Споконвіку більшість озерянців трудилася, працювала від зорі до зорі на землі, аби прогодувати себе, виростити дітей, які роз’їжджалися по світу. На їхніх мозолястих руках, як кажуть, трималася земля. Особливу місію виконували матері. Неабиякого здоров’я, терпіння та енергії потребували відбудови села, яке в роки світових воєн горіло, важка праця в колгоспі за мізерні трудодні на його великих тваринницьких фермах, у полі на незручних тракторах, комбайнах або із сапою, переважно під пекучим сонцем, за доглядом кукурудзи, цукрових буряків тощо. Завдяки праці людей, пильнуванню керівництва за тим, аби не крали в колгоспі, він став мільйонером. Були тут свої майстри на всі руки. Особливої пошани заслуговували ковалі Хромеї, пічник Данило Шкатуляк (1903—1983), столяр Василь Терлецький (1912—1995). Про них та інших озерянців писала преса. Про це можемо прочитати в розділі матеріалів «Озеряни в друкованому слові». Цікавими для нащадків будуть не тільки образи людей інтелектуальної чи фізичної праці, а й різні значимі події, сільські перипетії чи, приміром, описані старання сільського голови Ганни Солодкої (1954—2016) щодо газифікації села та налагодження його централізованого водопостачання.
Історії ж села бібліотекарки Марії Левицької та вчителя Василя Хромея, написані останнього десятиліття, розширили коло осіб, які поділилися спогадами, доповнили новими подробицями нарис різнобарвного життя. Згадано також відбудову церкви й тих, хто найбільше відзначився в гуманітарній сфері. Передовсім о. Олексія Заклинського (1819—1887), священика в різних парафіях, посла до австрійського сейму, громадського діяча, відомого поета й композитора. Не забуто воїнів російсько-української війни (АТО), працівників загальноосвітньої школи, ФАПу, Будинку культури й сільради; відзначено листонош і музикантів села. Ці відомості не тільки зацікавлять нащадків тих, про кого написано, а й допоможуть науковцям порівняти із сьогоденням зміни побуту й способу життя галичан на прикладі окремого села.
Ростислав ЛЕЩИШИН. Кандидат історичних наук |
