Колись тут жила шляхта. Потім її не стало. Й нинішня нешляхта робить так, щоби про шляхту забули. Навіть про ту, яка вела свій рід з місцевих дідичів і не відступала від східного обряду.
Скажімо, жив колись у Крихівцях такий собі Іван Демкович, шляхтич герба Сас. Вів рід від бояр. Та й герб його суто місцевий, легенда якого прив’язана до короля Данила, що буцімто зустрів у Карпатах лицаря Гвідо (або Гуйда) Марамурешського з Драго-Сасів і взяв його з раттю під свою корону, пише Володимир Єшкілєв у своїй черговій авторській колонці в “Репортері”.
Правда це чи ні, невідомо, проте найперші фіксовані у 1262 році польськими гербовниками шляхтичі герба Сас мали прізвище Драгомирецькі. Щось знайоме й від Крихівців недалеке. А Іван Демкович й зовсім був крихівецьким. Себто, Креховецьким. І під цим прізвищем увійшов до історії як перший генеральний писар Богдана Хмельницького та полковник Корсунського полку.
Певно, лише цих двох позицій було б достатньо для того, щоб у Крихівцях зробити музей видатного краянина. Тут вже немає місця для колгоспних спекуляцій щодо «гнобителів» і «клятих експлуататорів» як у випадку з Потоцькими. Та й не лише музеєм можна було б вшанувати пам’ять про людину, що створила та першим очолила урядову канцелярію (й, паралельно, «міністерство закордонних справ») козацької держави.
А так, мало хто знає про Івана Креховецького. У статті про Крихівці в Вікіпедії є куца до непристойності згадка про нього, та й, мабуть, усе. Франківська влада, до компетенції якої належать тепер Крихівці, також не спішить з монументом.
Хоча, як на мене, Іван Креховецький залишив в історії слід, помітніший за «основоположника раціонального бджільництва» Петра Прокоповича, чиє погруддя гордо підноситься поряд з самим дитинцем Потоцьких. Та й на відміну від Петра Івановича, який все життя провів у Бахмацькому районі на Чернігівщині, Іван Демкович-Креховецький розпочав своє життя на наших ґрунтах.
Може, комусь мозолить око гербовий щит зі стрілою та зірками? Може нащадків босоногого селянства нестримно верне від шляхетського чину? Адже за імперських часів відомі ідеологи, історики-сраколизи та кар’єрні народолюбці немало попрацювали над антишляхетською міфологією.
Але ж і згаданий Прокопович не був дранем. Був із тих бахмацьких козаків, що отримали дворянські привілеї з царських рук. Що вже й казати про Хмельницького з Виговським, українських шляхтичів герба Абданк. Перший, попри всі історичні «зальоти», канонізований від острог аж до пір’я на гетьманський шапці. Другого довгий час записували до зрадників і ворогів народу, але тепер, слава Богу, вшанували неоковирним (зате «багатим») пам’ятником у Манявському скиті.
То чим за них гірший Іван Креховецький? Не вийшов у гетьмани? А може суть у гербі? От Абданк або ж Кораб хороші, а Сас – ні? Тут ми вступаємо на терени конспірології. Я гортаю гербовник, дивлюся на династичні прізвища українських Сасів. Знаходжу серед них Арсеничів, Бачинських, Ільницьких, Малковичів, Селецьких, Жеребецьких, Струтинських, Крушельницьких, Кульчицьких, Тарнавських та багатьох інших. Пристойні родини, відомі прізвища. Чого лише варте ім’я Соломії Крушельницької.
Напевне, не в конспірології справа. А в тому, що традиції вимагають династичного, а не кланового носія. В тому, що корінні принципи мають спиратися не на зграї вуличних крикунів, чиновницькі сім’ї або ж на «польових командирів», а на зрілий істеблішмент, свідомий свого місця та своє ролі.
Володимир Єшкілєв |
