Із перших днів виникнення червоної імперії її керівництво поборювало будь-які національні рухи. Особливо боялися компартійні вожді українського національно-визвольного руху. Тому й придушували його з нелюдською жорстокістю та неабиякою винахідливістю. Особливо потворних форм боротьба проти українського національно-визвольного руху набрала в 40-х—50-х роках минулого століття. В загарбницькій війні проти українського народу більшовики не цуралися жодних методів. Терор, підступ, шантаж, обман, жорстокість, брехня, підкуп... — далеко не повний перелік їхнього «бойового» арсеналу. Справжньою трагедією для деяких українців стало насильне схиляння їх до співпраці з радянськими спецслужбами. Чимало повстанців свідомо йшли на смерть або ж стійко переносили люті тортури від червоних катів, але не кожен міг витримати, коли на муки віддавали їхніх найрідніших, найближчих людей. У людській свідомості робився тоді надлом, людина крок за кроком переступала ту небезпечну межу, з-за якої може повернутися лише дуже сильний. Про тих, хто зрадив українську ідею, боротьбу поміняв на сите існування, у своїй новій документальній повісті розповідає відомий дослідник національно-визвольного руху, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2010 року за документально-художню трилогію про воїнів УПА «Брати грому», «Брати вогню», «Брати просторів», письменник із Коломиї Михайло Андрусяк. Сьогодні увазі читачів «Галичини» пропонуємо розділ «ЗА МЕЖЕЮ ПОВЕРНЕННЯ» з його нового твору. Значна частина інформації про зрадників і зрадництво чи не вперше вийде на публічний рівень. Коломийщина ще пожинала гіркі плоди зради і переходу на службу до радянських органів держбезпеки провідника «Олеся» — Михайла Оманчука, ще сипалися материнські та вдовині прокляття на голову продажника. «Олесь», накоївши чимало лиха на Прикарпатті, пішов «угору» в своєму юдиному ремеслі, злочинствував уже у спеціальній боївці Міністерства державної безпеки разом з такими ж перевертнями у Львівській, тодішній Кам’янець-Подільській та інших областях України. Тим часом тяжкі випробування випали і на Станіславській окрузі ОУН. 10 лютого 1951 року до рук МГБ втрапив отруєний в криївці спецгазом «Нептун» 30-річний окружний референт пропаганди ОУН «Байденко» — Михайло Козакевич, уродженець села Ганнусівки Тисменицького району. Маючи козацьке прізвище, провідник не знайшов у собі козацького духу, щоби витримати жорстокі тортури, встояти під шаленим психологічним тиском. Після цілодобових допитів із погрозами, побоями та солодкими обіцянками погодився на співпрацю з органами держбезпеки, став під кличкою «Східняк» спецагентом МГБ. Його 23-річного охоронця «Клима» — Дмитра Бабака, уродженця села Підлужжя Тисменицького району, чекісти заарештували і використовували до суду в різних провокаційних операціях, аж поки не розстріляли 29 липня 1952 року. За короткий час емгебисти з допомогою «Байденка» зуміли добряче таки «пройтися» підпільними структурами ОУН Станіславщини. Таємно захопили 22 лютого 1951 року провідника ОУН Єзупільського району «Аркаса» — Остапа Шкварила та кущового ОУН «Соловейка» — Петра Вовка, які теж після відповідного «опрацювання» змушені були погодитися на співпрацю з органами МГБ. Керівники Станіславського обласного управління МГБ намагалися за будь-яку ціну перехопити підпільні канали зв’язку, які могли привести до найвищих провідників національно-визвольного руху на Прикарпатті. Численним оперативникам МГБ та загонам солдатів внутрішніх військ допомагали завербовані в різний час і за різних обставин спецагенти, яких контррозвідники МГБ ховали за кличками «Громадянин», «Сергій», «Свій», «Сєдов», «Смішний», «Петро», «Михайло», «Граб», «Арсен», «Новак», «Сосна», «Калина», «Каштанов», «Василь», «Переломов», «Береза»... Навесні 1951 року органи держбезпеки з допомогою спецагентів — колишніх підпільників ОУН — зуміли прибрати до своїх рук майже все підпілля на терені Станіславської округи ОУН. На Коломийщині після провокатора «Олеся» чекісти якийсь час не мали чим особливо похвалитися. В кожному районі Коломийської округи ОУН сновигало чимало агентів, але то все була «дрібнота». Ще від 1947 року колола босі ноги об гостру стерню запроданства агент «Трембіта». Навіть зуміла видати своєму «шефові» з МГБ старшому лейтенантові Морозову друкарку Коломийського окружного проводу ОУН «Руту», до якої завчасу втерлася в довіру. Після цього «Трембіту» як агента-маршрутника нацькували на охоронця окружного проводу ОУН «Сумного» — Антона Геника. На того ж «агентовода» Морозова від березня 1950-го «працювала» агент «Станіславська». Вона спромоглася видати емгебистам двох зв’язкових районного провідника ОУН «Хмари» — Дмитра Білінчука. Об’єктом же зацікавлення керівництва МГБ, відповідно й «розробки» агента «Станіславської», був не так колишній сотенний УПА «Хмара», як окружний провідник ОУН сотник «Сірий» — Іван Кулик, що переховувався якийсь час на базі «Хмари». Заступникові начальника Косівського районного відділу МГБ капітанові Козлову подавав винюхану інформацію завербований 1947 року агент «Том». Завдання мав чолов’яга непросте — шпигувати за членами Косівського районного проводу ОУН і повідомляти про їхнє місце перебування капітанові Козлову. Проте основним його завданням було виявляти в селі Шепоті на Косівщині місця переховування провідників «Перебийноса» — Назарія Данилюка, «Сірого» та їхніх бойовиків-охоронців. Жодної активності на шпигунському поприщі не виявляла завербована на початку 1950-го «вихованка» старшого лейтенанта Серрєєва агент «Смуглянка». Вона свого часу працювала в підпіллі ОУН друкаркою окружної референтури Служби безпеки, відтак легалізувалася без зголошення до органів радянської влади. Не без допомоги «доброзичливців» втрапила до лабет МГБ і змушена була погодитися на вербування в ролі агента. Проживала в селі Нижньому Березові, де знала, либонь не одного підпільника, проте жодного не здала органам держбезпеки. Її бездіяльність вельми не задовольняла керівництво МГБ. Спонукувані високим київським і московським начальством керівники обласного управління МГБ ночей не спали, плетучи складні й хитромудрі комбінації захоплення живим когось із провідників Коломийської округи ОУН. Результат не примусив себе довго чекати. Після чергової оперативно-агентурної комбінації вдалося захопити пораненою дружину провідника «Клима» Надію Кульчицьку. Вона відразу ж не лише сама погодилася на співпрацю з МГБ, а й виявила готовність допомогти емгебистам у вербуванні чоловіка — Романа Тучака. Незадовго до цього працівники МГБ залучили до співпраці Надіїного батька Броніслава Кульчицького, який проживав у містечку Гвіздці. Роман Тучак, якого в підпіллі знали під псевдо «Кіров» і «Клим», займав високий і відповідальний пост окружного референта Служби безпеки ОУН Коломийщини. Розм’якшили чоловіка, наче вогонь віск, дружинині сльози, та й долею маленького сина переймався люблячий батько, погодився стати спецагентом МГБ. Невдовзі стараннями емгебистів «Климовими» «колегами» стали підлеглі йому в підпіллі ОУН надрайонний референт СБ «Морозенко», він же «Курдуб» — Петро Кузьменюк, окружний субреферент СБ «Кузнєц»-«Орест» — Микола ільницький. Колишні провідники підпілля ОУН «Клим», «Морозенко» та «Орест» з перших же днів їхнього вербування почали надавати посутню допомогу органам МГБ і під кличками «Тарас Степанович», «Петро Іванович» та «М. В.» стали вельми цінними спеціальними агентами Станіславського обласного управління МГБ. Саме завдяки їм розпочалося масове поголовне винищення органами держбезпеки підпільників Коломийської округи ОУН, поновилися арешти повстанських помічників у селах і містах, небувалого розмаху набрало вербування агентів МГБ. Трійка високооплачуваних таємних спецагентів завдала підпіллю ОУН більшої шкоди, ніж сотні оперативників чи загін внутрішніх військ МГБ. Адже «перекинчики» не просто були в підпіллі і знали його зсередини, вони очолювали підпільні структури, їм довіряли як повстанці, так і цивільні люди — добровільні повстанські помічники, «перекинчики» знали місця розміщення багатьох криївок, у яких переховувалися повстанці. Здебільшого криївки видавали ворогам «нічнозори-тайняки», «перекинчики»-зрадники. Заради справедливості треба сказати, що зрадниками-агентами ставали здебільшого під жорстким тиском органів, з великого примусу. Далі завербовані пливли, мов тріска, за бурхливою каламутною течією. Не кожному вистачало мужності й сили прибитися до рятівного берега, де можна було й розбитись об каміння. Один із таких «доброзичливців»-слабодухів, якого МГБ заховало за агентурну кличку «Громадянин», навіть повчав емгебистів, як знаходити повстанські криївки.
Джерело: «Громадянин». Цілком таємно. 16 травня 1948 року. Прийняв: Заступник начальника УМГБ Станіславської області підполковник Костенко. Агентурне донесення Головним засобом переховування від знищення людей-підпільників є криївкиѕ Для того, щоби виявити криївку, треба насамперед шукати виходу вентиляції (під фундаментом). Найкраще проводити розшуки зимою, бо в морозяні дні з криївки виходить пара, яку добре помітно, і навколо вентиляційного люка топиться сніг. Можна також шукати на стежках щупами. Вказую, на стежках, але не головних. 17 травня 1948 року. «Громадянин». Інший таємний агент у такому ж «цілком таємному» донесенні ділився зі своїми «роботодавцями» власними роздумами й спостереженнями стосовно одного з керівників підпільної визвольної боротьби на Прикарпатті майора «Грома» — Миколи Твердохліба.
Агентурне донесення Агент «Крук». Прийняв заступник начальника УМГБ Станіславської області підполковник Костенко. 6 лютого 1950 року.
Організаційний референт крайового проводу ОУН «Грім» — Твердохліб Микола, а зараз, очевидно, крайовий провідник карпатського краю, дуже конспіративна й обережна людинаѕ У зв’язку з його конспірацією хочу пояснити його тактику і спосіб дії в банді. Основною його особливістю є те, що свої місця переховування він будує окремо, не любить жити у когось... Він щорічно до зими готується окремо і то далеко в горах, де надає перевагу викопаним у землі криївкам. Це він один зі всіх бандитів, які переховуються в Карпатах, на зиму будує криївку під землею. Так він повторює щорічно, щоразу в іншому місці, але ніколи на попередньому. Харчі на зиму заготовлює вже з кінця травня. Заготівлею ні він, ні його бойовики не займаються. Це він доручає тереновим людям, які доставляють йому на певне місце в лісі, а звідти вже на місце доставляють особисто його бойовикиѕ Через те, що дуже дотримується правил конспірації, а головним чином, що криївки будує здебільшого під землею, його дуже важко ліквідувати. Це дуже хитрий і обережний лис. «Крук». Резолюція заступника начальника УМГБ: Товаришу Дадаєву, ознайомити оперативних працівників, які беруть участь у розробці «Грома». Костенко.
Інструктовані й керовані добре вишколеними офіцерами МГБ спецагенти «Тарас Степанович», «Петро іванович» та «М. В.» насамперед підставляли під чекістський оперативний удар провідників, чим обезголовлювали підпілля ОУН, відтак знищували найініціативніших, найстійкіших підпільників. На місце знищених повстанців МГБ призначало своїх агентів, які плодилися, як гриби після дощу. У селі Шепоті на Косівщині за певні матеріальні блага здавали чужинцям своїх краян агенти «Бондар» і «Паша». У грудні 1951 року вони навели емгебистів на постій повстанців із села Тюдова тодішнього Кутського району «Ліса» — Дмитра Івасюка та «Чуприни» — Василя Довганюка. Обидва підпільники геройськи загинули в гарячій сутичці з опергрупою МГБ. На совісті агента МГБ «Якова» — Івана Сметанюка смерть повстанців «Тура» — Миколи Шовкового, «Пімсти» — Василя Костюка і «Мишки» — Івана Явдошняка, які останній свій бій з ворогом провели на свято івана Хрестителя в селі Сопові, неподалік Коломиї, на подвір’ї жительки села Меланії Кушнір. Саме «Яків» 20 січня 1952 року за певну винагороду вказав карателям підпільницьку криївку в передгірському селі. У колишньому Кутському районі видавали повстанців органам держбезпеки агенти «Глиняний», «Смілива», «Малий». Вони ще більше очорнили своє сумління загибеллю від більшовицьких куль районного референта СБ «Рися» — Миколи Будза, кущового провідника ОУН «Берези» — Василя Довганюка, «Олексія» — Василя ілюка та інших повстанців. Чимало порядних людей, які всіляко допомагали підпільникам, з «легкої» руки донощиків потрапило за ррати та колючі дроти. Добру професійну підготовку демонструвала заслана на Коломийщину під легендою сільського фельдшера 25-річна агентка МГБ «Галя» — Марія Сербин, уродженка Полтавщини. До пари їй була й агент «Попова» — Олександра Пономарьова, яка також офіційно працювала фельдшером у селі Нижньому Березові сьогоднішнього Косівського району. Не за добре слово, либонь, «допомагали» органам держбезпеки в боротьбі проти українських повстанців Михайло Бойчук з дружиною Анастасією Шапошниковою. У їхній «гостинній» хаті в селі Лючі на Косівщині завжди був під рукою принесений чекістами спецпрепарат для підсипання до їжі підпільникам. Паралізуючої отрути подружня пара для повстанців не шкодувала. Агент Яблунівського районного відділу МГБ «Дуб» «полював» за підпільниками «Солідним» — Танасієм Проданюком, «Доном» — Миколою Заячуком та іншими в славному повстанському селі Космачі. Добрий вишкіл і віддану службу органам держбезпеки демонстрували спецагенти-«ветерани» «Жовтневий», який під псевдонімом «Івась» був бойовиком-охоронцем «Кірова», та «Арсен» зі «Сміливим». Дуже прислужився органам МГБ Іван Дутчак із Кривопілля на Верховинщині. Саме з його допомогою чекісти захопили живими провідників «Ореста» — Миколу ільницького та «Степа» — Прокопа Хімчака, які невдовзі стали спецагентами «М. В.» та «Дмитром». Його ж «сонним» борщем «угостилися» повстанці «Сокільський» — Василь Захарюк та «Чорний» — Юрій Хімчак і безпомічні втрапили до рук оперативників МГБ. Спецагент «Михайло» вбив 27 травня 1952 року живу повстанську легенду Карпат «Сибіряка» — Василя Білінчука. Йому «підсобляли» агенти «Арсен» і «Дмитро». Тієї ж злощасної ночі від куль убивць-спецагентів загинув і повстанець «Байрак» — Іван Зитинюк. Компартійному керівництву було мало просто придушити український національно-визвольний рух, воно з усіх сил намагалося посіяти в народі паніку і зневіру, страх і розбрат, при цьому знищувати найсвідомішу і найактивнішу українську молодь руками українських перевертнів. Для цього емгебисти створювали неправдиві, як вони їх називали — легендовані ланки ОУН, які страхітливими струпами обліплювали справжнє підпілля, гнійними потоками проникали у всі його структури. Лікування здійснювалося здебільшого хірургічним способом. Хірургами були стійкі підпільники, за пінцети служили автомати. Керівником створеного самими ж емгебистами підпілля в Коломийській окрузі став їхній найкращий спецагент «Тарас Степанович» — «Кіров»-«Клим», його підручними — спецагенти «М. В.», «Каштанов» і «Сергій», тобто «Орест»-«Кузнєц», «Євген» і «Полтавець»-«Остапенко», а також спецагенти «Яр» — «Славко» та «Дмитро» — «Степ». Михайло Андрусяк
|
