Вже тривалий час ведуться дискусії про те, чи варто дати населенню право володіти зброєю. Сто років тому мешканці Станиславова мали це право – придбати пістолет у місті було досить просто.
Але згодом влада поклала цьому край, бо, на її думку, така свобода призводила до багатьох інцидентів та випадкових смертей. Немало проблем було і з військовими, які не розлучалися зі зброєю і у вільний від служби час, про що свідчать численні замітки у міській пресі, пише Західний кур’єр.
Озброєне місто
Придбати зброю в Станиславові початку ХХ століття можна було, наприклад, у популярній крамниці виробів з металу Кароля Гаусвальда. Реклама повідомляла, що при цій крамниці діяв склад зброї різних ґатунків і мисливського знаряддя найкращої якості за фабричними цінами.
Поціновувачі якісної зброї замовляли її також у Чехії. В місцевій пресі активно рекламувалася продукція фабрики зброї Й. Новотного, яка знаходилась у Празі. Як бачимо з реклами, розміщеної у «Кур’єрі станиславівському» від 24 березня 1907 року, мініатюрний автоматичний пістолет системи Браунінга калібру 6.35 вагою 460 г. продавали за 50 корон.
Такий самий екземпляр з вишуканим декоруванням коштував трохи дорожче – 60 корон. Любителям солідніших пістолетів пропонували браунінг калібру 7.65 за 55 корон, з декоруванням – за 65. Нагадаємо, що середня зарплата у тодішньому міста складала 100-120 корон у місяць, тому придбати пістолет не складало великої проблеми навіть для незаможних мешканців. У того ж підприємця можна було придбати й набої, футляр і коробку для зберігання пістолета. Всім охочим висилалися ілюстровані каталоги пістолетів після оплати невеличкої суми – 80 галерів за великий каталог і 50 галерів за маленький.
Проте така доступність зброї не йшла мешканцям міста на користь. Багато хто калічився й навіть гинув через невміле поводження з пістолетом або рушницею, деякі травмували себе чи інших, будучи в нетверезому стані. У вересні 1910 року намісник Галичини видав розпорядження, яке обмежувало право носіння і володіння зброєю. Це розпорядження стосувалося Львова, Кракова та цілої низки повітів Галичини. Воно повністю забороняло володіння і носіння пістолетів та револьверів для тих власників, які не поновили свої дозволи до 4 жовтня того року. Дозволи, отримані раніше, втрачали свою актуальність. В березні 1913 року таке обмеження поширилося вже на всю Галичину.
В липні 1912 року Міністерство внутрішніх справ Австро-Угорщини видало ще радикальнішу постанову, якою заборонявся вільний продаж та використання автоматичної кишенькової вогнепальної зброї, зокрема браунінгів, револьверів та інші пістолетів, коротших 18 см. Ця постанова стала результатом повідомлень про численні зловживання при використанні такої зброї.
Тоді в Австро-Угорщині діяли правила носіння зброї, але вони виявилися недостатніми. Преса зазначала, що ця постанова була прийнята в інтересах безпеки громадян. Згідно з постановою, спеціальний дозвіл мусили отримувати не лише ті, хто купував цю зброю, а й виробники і продавці.
При покупці зброї продавець був зобов’язаний заносити інформацію про покупця та про придбану зброю до спеціального журналу і тут же підшивати дозвіл на покупку, отриманий від покупця. Ця заборона зменшила кількість нелегальної зброї в руках у населення, однак призвела до активізації чорного ринку. Придбати пістолет без жодних дозволів тепер було значно складніше, але все ж можливо.
Збройні інциденти
Кількість повідомлень про інциденти зі зброєю у давній пресі вражає, тож наведемо тут лише кілька прикладів. Так, у грудні 1907 року трагічний випадок стався у помешканні відомого ресторатора, а згодом і бургомістра Антонія Штиґаря по вул. Собєського (тепер вул. Січових Стрільців). До нього у гості прийшов племінник-підліток. Він побачив, як слуга його дядька, 18-річний Василь Гічишин, чистив рушницю. Між хлопцями зав’язалася розмова про зброю, причому роль учителя взяв на себе малолітній племінник Штиґаря.
Він крутив рушницю так і сяк, аж поки випадково не натиснув на курок. На нещастя, рушниця була заряджена, а постріл влучив просто у голову слуги. Бідолашний юнак помер на місті. Штиґар був затятим мисливцем, але так і не зміг пояснити, чому в рушниці були набої. На нього чекало тривале поліційне розслідування, і він мусив виплатити немалий штраф.
У газеті «Кур’єр станиславівський» знаходимо кілька повідомлень про спроби мешканців міста захищатися за допомогою зброї від злодіїв чи нападів хуліганів. На жаль, такі спроби рідко бували успішними, бо людям зазвичай бракувало швидкості реакції, спритності та й банального вміння стріляти. Зокрема у березні 1911 року злодії проникли до помешкання такого собі Мавриція Корнштайна, підприємця, який займався будівництвом мостів. Він мешкав у Княгинині-селі по вул. Мостовій.
Непрохані гості вкрали у його помешканні цінні речі вартістю близько 3 тис. корон. Злодії вийняли шибку з вікна і таким чином проникли до будинку. Господар був удома, але почув, що злодії ходять по його помешканню лише тоді, коли вони вже зібралися втікати. Він кинувся їм навздогін із браунінгом у руці, але один зі злодіїв вистрелив у бік господаря з револьвера і втік.
В червні 1913 року газета «Кур’єр станиславівський» зазначала, що тодішня молодь відчувала якийсь хворобливий потяг до зброї, адже інциденти зі зброєю серед підлітків траплялися нерідко. Як приклад часопис навів випадок, що стався з двома учнями гімназії. Учень четвертого класу Другої польської гімназії, такий собі Гонек, приніс до класу якийсь старий револьвер, бажаючи його продати.
В магазині револьверу застряг старий патрон, який ніяк не хотів вистрілювати. Хлопець показав револьвер друзям, і один з них, Федишин, син селянина з Павлівки, вирішив його купити. Федишин проживав у бурсі імені Крашевського, де тимчасово оселялися немісцеві учні, і після занять разом зі своїм другом Зигмунтом Вишньовським розпочав оглядини новопридбаної зброї. Хлопці кілька десятків разів намагалися видобути застряглий патрон, але він вперто залишався на своєму місці.
Тоді вони почали бавитися і жартувати, направляючи револьвер одне на одного та імітуючи постріл.
«Зараз я тебе застрелю!» – вигукнув Федишин і жартома націлив револьвер на Вишньовського.
І тут патрон, який до того намертво застряг, раптом вистрелив і влучив Вишньовському у задню частину голови. Пробивши череп, куля застрягла у мозкові. Незважаючи на те, що пораненому швидко надали першу допомогу і відвезли до шпиталю, врятувати його не вдалося. В Станиславові якраз перебувала матір Вишньовського, яка приїхала до сина дізнатися, як ідуть його справи в науці. Учень Федишин був у повному розпачі від того, що накоїв, адже загиблий був його найкращим другом, він навіть намагався викинутися з вікна. Ось такі трагічні наслідки мало легковажне поводження зі зброєю.
Зброя в руках у військових
Великою проблемою в місті було й носіння зброї військовими, які мали право на її використання, але носили її з собою не лише у службовий, а й у вільний від служби час. Озброєння нижніх чинів тодішніх піхотинців складалося з гвинтівки зразка 1895 року системи Манліхера та багнет-ножа до неї.
Серед позитивних якостей цієї гвинтівки можна назвати невелику вагу, хороші балістичні якості, велику скорострільність і простоту в користуванні. Згодом Перша світова війна підтвердила неординарну витривалість таких гвинтівок та їхню високу ефективність. Багнет-ніж вояки носили справа на поясному ремені окремо від гвинтівки, і ним можна було колоти та різати. Офіцери мали піхотну шаблю зразка 1861 року, а замовити її могли в будь-якому виконанні, хоч прикрашену діамантами, адже тут усе залежало від матеріального становища її власника. Цей зразок шаблі використовувався аж до кінця Першої світової війни та розпаду Австро-Угорщини у 1918 році.
Тогочасна преса нерідко згадувала про те, що життя Станиславова через велику кількість озброєних військових виглядало як «війна під час миру». Військові полюбляли бурхливі розваги, відвідували ресторації, шинки і публічні будинки, тож їхніми жертвами нерідко ставали їхні товариші, інші гості закладів чи повії. Газета закликала військову комендатуру ретельніше слідкувати за тим, щоб військові не носили і не застосовували зброю у вільний від служби час.
В січні 1901 року в міській пресі навіть з’явилася замітка, у якій ішлося про безпеку … повій. Виявилося, що це дуже небезпечна професія, адже з «дівами ночі» часто траплялися різноманітні інциденти. Автор замітки зазначав, що нещодавно драгун сильно побив працівницю борделю на Зосиній Волі (тепер вул. Коновальця). Іншу повію п’яний військовий вдарив шаблею по голові так, що вона загинула. В 1909 році на цій вулиці стався скандал у публічному домі. Водій фіакру Мендель Гальперн привіз під ранок гостя до «салону» Троппа на Зосиній Волі.
Йому набридло чекати під борделем, і він виважив двері, хоча йому активно протидіяли двоє офіцерів з другого полку драгунів, які перебували всередині будинку. Один з офіцерів виштовхав нахабного візника за двері. Той пригрозив, що донесе до військової комендатури, після чого офіцер у якості відшкодування за образу запропонував йому 5 корон. Але Гальперн вирішив використати ситуацію по максимуму й зажадав аж 100 корон. Офіцер не погодився, і роздратований візник поїхав геть. Пізніше у товаристві своїх колег він напав на тих двох офіцерів, коли вони виходили з кав’ярні «Едісон». Один з офіцерів, обороняючись, сильно поранив Гальперна шаблею у руку.
Загалом навіть наближатися до військових казарм та інших військових об’єктів було ризиковано. В листопаді 1912 року преса попереджала мешканців міста, передусім допитливих підлітків, щоб вони не підходили надто близько до постів військової варти і, боронь Боже, не намагалися їх сфотографувати чи робити якісь замальовки. Для уникнення небезпеки належало зупинитися, почувши команду «Стій!» від військового і не йти далі. Порушення цього правила могло мати навіть смертельні наслідки. На жаль, і в наші часи не бракує повідомлень про підлітків, які травмуються і навіть гинуть через власну допитливість.
Олена БУЧИК |
