У міжвоєнний період традиційні уявлення про свято Трійці у Галичині поєдналися з культом героїв, полеглих під час національно-визвольних змагань 1914-1921 років.
Як це було, розповідає у Репортері історик Оксана Дрогобицька.
«Ходімо на гроби»
Нагадаємо, Зелені свята – українська назва християнського свята Трійці, що відзначається на 50-й день після Великодня (інакше – П’ятидесятниця, Зіслання Святого Духа). У ці дні оселі прикрашають зеленими гілками та вшановують померлих. Польові трави, освячені у храмі, вважаються цілющими, а ще ніби захищають від лиха та різних міфічних істот.
На Зелені свята селяни традиційно освячували ріллю, щоб виблагати урожай. Процесія йшла між полями, священник відчитував молитви, кропив свяченою водою і закопував хрест, аби посіви не побило градом. Хлопчики зв’язували стебла жита чи пшениці, щоб зерно «зав’язувалось» у колоссі. Дівчата плели вінки та вішали їх на придорожні хрести.
У 1920-30-х роках обхід полів розпочинався або завершувався молебнем біля могил січових стрільців і воїнів УГА. Напередодні свята, як правило вночі, громадські активісти зводили символічні стрілецькі могили. Ініціювали такі акції священники, вчителі, члени ОУН та різних молодіжних організацій («Пласт», «Луг», «Сокіл», «Січ»).
Перший у Галичині пам’ятник героям посвятили 20 червня 1921 року у селі Товстеньке на Тернопільщині. Його встановили з ініціативи місцевого пароха Івана Блавацького. Найбільше відзначилися пластуни, які впорядковували стрілецькі поховання у Тернополі, Станиславові, Золочеві, насипали курган-могилу на горі Лисоня.
Пропагувала вшанування полеглих героїв і «Просвіта». З її ініціативи у 1923 році у Львові створили український Комітет охорони воєнних могил. У 1927 його реорганізували у Товариство охорони воєнних могил (ТОВМ). Для збору грошей на потреби інвалідів війни ТОВМ продавав спеціальні наліпки з написами: «Пам’ятка з Зелених Свят». Одним із найбільш активних був Станиславівський осередок товариства.
При читальнях «Просвіти» діяли секції охорони пам’яток, члени яких доглядали за могилами військових, вели хроніки громадсько-політичного життя та збирали спогади. Просвітянин, поет Осип Мошура у своєму вірші закликав віддати шану стрілецьким могилам:
“Ходімо на гроби, несімо май та квіття,
Те квіття різнобарвне із рідних піль і нив,
Що в обороні їх розсталися зо світом
Ті юнаки розквітлі серед життя весни!».
Одні бились, інші молились…”
У багатьох місцевостях Галичини культ полеглих виявлявся у формі «пропам’ятних таблиць» з прізвищами учасників національно-визвольних змагань. Їх встановлювали у церкві чи Народному домі. У ході богослужінь, особливо під час Великого посту, священник зачитував імена полеглих. У селі Почапи Золочівського повіту під таблицею була вміщена спеціальна урна. Туди щороку всипали землю, яку приносили з місць боїв Першої світової.
Традиційними серед молоді стали походи на гори Маківка, Лисоня та інші місця бойової слави. Як згадував Лука Павлишин, «одні виконували фізкультурні вправи, мірялись силою, інші співали, декламували вірші, молились, треті й четверті дискутували, агітувати, п’яті билися, шості за всіма шпигували, щоб доносити і заробляти на цьому…».
Особливо багато людей збиралось у Львові під час походу на Янівське (перший день Зелених свят) і Личаківське (другий день) кладовища. Тоді, за словами письменника й журналіста Анатоля Курдидика, «ішло все з українців, що могло йти й що мало хоч макову дробину українського серця».
Поминальні заходи у Станиславові
У нашому місті також щороку відбувалися поминальні заходи. Гімназисти напередодні Зелених свят упорядковували стрілецькі могили.
«Ентузіастів не бракувало, працювали до години 7.30, а тоді йшли до школи» – писав громадський діяч Орест Корчак-Городиський.
Молодь плела вінки з колючого дроту – на знак пошани стрільцям за їх терновий шлях, і з квітів – як символ надії та вічного життя. Вінки прикрашали малиновими стрічками із написами-присвятами.
У перший день свят похід йшов від катедрального храму сучасною вулицею Незалежності до старого кладовища (тепер меморіальний сквер). На другий день процесія з храму Царя Христа на Майзлях вирушала до могил вояків УГА на новому цвинтарі, який у народі називали «Спузяк». Зазвичай патріотичну проповідь там виголошував колишній польовий духовник УГА, ігумен Йосиф Лучинський.
У поминальних богослужіннях активну участь брали селяни з навколишніх сіл. Цікавими є спогади мешканця Угорників Миколи Шляхутки, зафіксовані краєзнавцем Ростиславом Гандзюком:
«В моїй пам’яті все залишиться вечір у читальні перед Зеленими Святами. Дівчата з правдивою посвятою плели вінки на могили Героїв. Ранком у неділю треба було крадькома перейти Бистрицю (на мості стояла польська поліція і не дозволяла нести вінки). Все таки ми обманювали поліцію і масово брали участь у величавому поході на цвинтар у Станиславові. Кожне село можна було відрізнити по народних строях. Це була велика релігійно-національна маніфестація».
В урочистому поході 20 червня 1929 року було 10 тисяч людей. На кладовищі виголосив промову посол до Варшавського сейму, парох Угорників Михайло Ганушевський. Надалі кількість учасників лише зростала. Особливо масовим був похід до стрілецьких могил у 1939 році. Тоді у процесії взяли участь понад 46 тисяч мешканців Станиславова й навколишніх сіл.
«Вогнем і мечем»
Тисячі вірних відвідували поминальні богослужіння в окремих селах.
Популярними були походи на стрілецьку могилу у селі Вівся (нині Козівського району Тернопільської області). Ця пам’ятка роками була сіллю в оці польської поліції. Жандарми неодноразово її руйнували, навіть за допомогою вибухівки, але селяни вперто відновлювали.
І це не єдиний випадок знищення меморіалу полеглих. Тільки у 1929-1930 роках кілька разів розкопали могилу на горі Лисоня. Пам’ятку постійно відновлювали, вона ще довго залишалася об’єктом зіткнень поляків з українцями. | 
