Морозна зима 1914-1915-х років видалася для Станиславова нелегкою. Адже місто мусило пізнати всі «принади» російської окупації. В наступній частині спогадів журналіст Симон Шпунд розповідає про чергові «ідеї» коменданта Гавінського, діяльність місцевих колаборантів та безкінечні грабежі російських вояків.
Замість побиття батогами пан Гавінський незабаром ввів грошові штрафи, але тілесні покарання все ж повністю не скасували, тож і тюрма, і жадібні кишені Гавінського щодня все більше наповнювалися. Звичайно, і пана Лукомського щедро винагороджували. Він фактично був представником і посередником для всемогутнього коменданта.
Вже згаданий раніше Даньков, засновник вартового загону в Станиславові, знайшов собі нове джерело доходу. Він узяв собі в помічники чотирьох козаків, разом з якими ходив по селянських садибах. Колишній банківський службовець раптом перетворився на знавця домашньої худоби та збіжжя. Згідно з власною «експертизою», козачий ватажок Даньков давав за найкращу молочну корову десять російських рублів, найбільше двадцять. Якщо господар наважувався протестувати, його швидко «пригощали» батогами, і перш ніж він встигав отямитися, «звільняли» його й від решти худоби.
Які сумні сцени мені доводилося бачити! Бідна жінка, неначе божевільна, блукала порожньою стайнею. Її чоловіка забрали на війну, а вона сама виховувала сімох дітей. Я підійшов до неї й запитав про причину її сліз. Вона показала мені плями крові на своїй білій сорочці й почала останніми словами лаяти козаків. Незабаром я дізнався, що Даньков забрав у них єдине джерело існування. Через кілька днів я побачив ще одну жінку з дітьми просто на вулиці. Жінка виглядала хворою, і її єдиним джерелом існування була милостиня. Тоді на вулиці панував лютий мороз, і коли я подавав милостиню її майже роздягнутим дітям, моє серце краялося.
Однією з улюблених розваг Данькова було сідати в парову молотарку разом із господарем, молотити зерно, а потім забирати його. За зерно він платив господареві заледве четверту частину від його реальної вартості.
Одного гарного зимового дня раптом виявилося, що вивіски всіх контор і крамниць міста, які мали польські чи німецькі назви, змінені на вивіски російською мовою. Після нетривалих розпитувань ми дізналися, що ця зміна пояснювалася таємним наказом коменданта. І ця ідея виявилася дуже вдалою для коменданта, але досить дорогою для власників цих закладів, бо той, хто хотів повернути стару вивіску, мусив заплатити не одну сотню рублів. Від додаткового заробітку пан Гавінський ніколи не відмовлявся.
За панування Гавінського в місті дуже розповсюдилася проституція, тож завжди такий спокійний Станиславів незабаром почав нагадувати маленький Париж. Неначе ворони на полі бою, кружляли юрби повій у притихлому місті. Гавінський зажди вибирав для себе найкращих дам легкої поведінки, він навіть замовляв для себе повій зі Львова, Чернівців чи навіть із Росії! Так, нам доводилося бачити цілу галерею промовистих портретів, які досі не спостерігалися в місті. Але закінчилося все це сумно для росіян. Більше десяти тисяч російських солдатів через захворювання сифілісом вирушили назад, углиб Росії. Наслідком цього був наказ коменданта розстріляти близько двадцяти повій. Виявилося, що росіяни зовсім не використовували дуже відомого тоді засобу від сифілісу – мікстуру № 606. Якось я запитав одного козацького офіцера, чому ж вони ним не лікуються. Козак відповів, що через те, що винахідником цих ліків був єврей, а виробляла їх німецька фабрика. Тоді я запитав: «А чого ж тоді вашого хворого царевича лікував єврейський лікар пан Ізраель? А операцію йому робив знаменитий лікар із Берліна?» Козак розлютився й добряче угрів мене батогом по спині, так що потім довго боліло
Тим часом у голові пана Гавінського зародився новий план. Він провів суворі ревізії у всіх банках і фінансових інституціях. Як приватні, так і державні фінансові інституції були повністю знищені. Після цього відбулася нова атака проти кожного більш-менш пристойного приватного майна, в усіх найкращих помешканнях влаштовувалися квартири для офіцерів. Всі зачинені крамниці зухвало зламувалися, повністю розграбовувалися, а потім знову зачинялися, причому двері опечатували кількома печатками. В цій діяльності комендантові допомагали начальник поліції Лукомський та його помічник Файріх. Останній був єдиним, хто носив на грудях троянду у фарбах російського триколору і їздив у фіакрі, сидячи по праву руку від коменданта. До речі, цей проникливий детектив мав достатньо відомостей для того, щоб навести росіян на найбагатші у місті будинки. Такі будинки, звідки господарі виїхали, були «звільнені» від коштовних меблів. Практично щодня до Росії відправлялися потяги, навантажені меблями. При цій нагоді повністю знищили й казарми. Були розграбовані або знищені всі залишені у казармах прилади, військові журнали, прапори, портрети цісаря та військових начальників, зброя, шаблі, сідла для коней, столи, стільці, лавки й навіть дошки від підлоги, двері та віконні рами. Після цього почався грабіж військових складів. Військова уніформа, мішки, старі ранці та чоботи, тканини, кінська збруя – було вкрадено все.
При цій нагоді пан Лукомський знову знайшов спосіб вислужитися. Ще з самого початку грабежів він вручив комендантові ключі від таємного, дуже добре забезпеченого складу військового провіанту, який розміщався в колишньому будинку пана Мехеля Кнопфа на вул. Газовій (тепер вул. Дністровська. – О.Б.). Австрійське військове командування ще перед евакуацією наказувало Лукомському ретельно берегти цей склад аж до відвоювання міста, бо там зберігався різний провіант на суму понад 500 тисяч корон. Проте Лукомський цілком знехтував наказом австрійського командування і свідомо передав його тій владі, яка більше відповідала його політичним симпатіям. Начальник поліції також віддав у жертву росіянам магістратський склад, який містив тисячі мішків із мукою та зерном, які береглися для мешканців міста, щоб підтримати їх у важкі часи.
Щоправда, віцебургомістр Кароль Фідлер енергійно проти цього протестував, але це зовсім не допомогло. Зрештою, що він міг тут вдіяти, адже один у полі не воїн. Справді, чи могла допомогти жертовність віцебургомістра та його протести, коли він часом мусив боротися з власними співгромадянами? Адвокат Юркевич та професор реальної школи Вестфалевич були одними з перших, хто перейшов на сторону росіян і виступав за розпуск єврейської общинної ради. На щастя, цього не сталося, але згодом прийшла нова біда: пан комендант оголосив усім державним службовцям єврейської національності, що вони повинні залишити свою службу. Таким чином за один день усі євреї-службовці стали безробітними. Пан Юркевич був призначений синдиком магістрату і з радісною міною оголосив єврейським службовцям, що їм нічого більше робити в магістраті. Незабаром після цього пан Юркевич наказав виготовити нові бланки для суду з написом «Повітовий суд» без вказування, що він був цісарсько-королівським. Окружний суд, який тоді ще функціонував, використовував звичні бланки з літерами «ц.-к.», але панам адвокатам це дуже не подобалось. Мабуть, тому, що вони носили на рукавах російські триколори.
Незабаром у росіян знову з’явилася нагода продемонструвати свою «велич». Розкішно облаштована міська Каса ощадності була сплюндрована росіянами у жахливий спосіб. Усі речі, отримані як застава для кредиту, а саме: мисливські рушниці, велосипеди, оптичні біноклі – були безсоромно реквізовані. Всі протести пана Фогеля, службовця, який відповідав за зберігання цих речей, нічим не допомогли. Він намагався занотувати кількість украдених речей. Але один із козачих офіцерів люто вигукнув: «Пошёл вон! Ты что тут делаешь? Это наше!» Через кілька днів російські солдати розквартирувалися у канцелярських приміщеннях Каси ощадності, наслідком чого було повне знищення касових книг. Окремі вирвані листки з них козаки використовували як пакувальний папір. Щоправда, через кілька тижнів комендант знову відкрив Касу ощадності, щоб нещасні люди могли хоча б викупити шуби та інші теплі речі, залишені у заставу. Отримані за них гроші комендант, мабуть, залишав собі.
Злидні мешканців Станиславова ставали з кожним днем усе більшими. Можна було побачити голів поважних сімейств, які замітали, прибирали сніг і купи гною на вулицях. Вони йшли на це, щоб не просити милостиню. Тому створення великої і дешевої народної кухні стало суворою необхідністю. І незабаром у цій кухні вже почали готувати перші обіди. Лише за десять галерів кожен голодний міг отримати ситний обід. Деяким інтелігентним родинам, які терпіли злидні, але соромилися іти до народної кухні, обіди надсилалися додому. Були дні, коли у народній кухні готували більш ніж 20 тисяч порцій їжі. Тут допомагали найбільш шановані мешканці міста: Кароль Гальперн, Александер Йонас, Макс Зайнфельд, Айзіг Вайденфельд та багато інших. Тут працювало також багато жертовних жінок, які допомагали нужденним. У місті працювали також чайні зали, які були відчинені цілий день. Морозними зимовими днями вони були справжнім порятунком для бідних людей. Тут мені хотілося би згадати пані Пепі Бовйер, яка була однією з найбільших благодійниць Станиславова часів Австро-Угорщини. До її дому приходили сотні бідних людей, і ніхто не йшов від неї без допомоги. Вона жертвувала не лише гроші, а й борошно, вугілля, дерево та теплі зимові речі. За це її навіть називали «матір’ю бідних». Коли в неї самої закінчилися гроші, вона заставила власні коштовності і на ці кошти продовжила свою благодійну діяльність.
Незабаром до Станиславова надійшла страшна звістка про погроми у Солотвині, Богородчанах та Надвірній. Безпосередньою причиною цих погромів була поразка росіян у Солотвині, розташованому західніше Надвірної. Юрби козаків увірвалися до Надвірної і почали плюндрувати помешкання мирних жителів. Одночасно в кількох кінцях містечка зайнялася пожежа, і серед загальної паніки почалися диявольські безчинства козаків. Зокрема банда козаків увірвалася до будинку 80-річного торговця вином пана Цаудерера і почала вимагати від нього спиртних напоїв. Але місцевим мешканцям під страхом смерті забороняли пригощати російських солдатів алкоголем, тому переляканий чоловік відмовився виконати їхнє бажання. Тоді козаки зв’язали бідолашного старого, облили бензином і підпалили. Незабаром він помер у страшних муках, а його будинок зайнявся полум’ям. Так, грабуючи і вбиваючи, тягнулися козачі орди в напрямку Богородчан і Лисця. Тут погроми продовжилися і супроводжувалися також ґвалтуванням жінок. Достатньо буде згадати, що просто на вулиці була зґвалтована 12-річна дівчинка. Лише за один день у Богородчанах поховали 60 чоловік, а біженці з цього містечка потягнулися до Станиславова.
(Далі буде).
Підготувала Олена БУЧИК |
