Під час Першої світової війни Станиславів був окупований росіянами тричі – з 3 вересня 1914 року по 20 лютого 1915 року, з 4 березня по 8 червня 1915 року і з 11 серпня 1916 року по 24 липня 1917 року. Саме про перший період окупації у своїх спогадах розповідає журналіст Симон Шпунд. Після короткого періоду австрійського панування, на початку другої російської окупації, його сім’я виїхала з міста, тож на цьому автор завершує свою розповідь.
Тієї ночі я ніяк не міг заснути, а жахливий гуркіт канонади змусив мене вже о четвертій годині ранку зірватися з ліжка. Шум гармат ставав усе голоснішим. Близько дев’ятої ранку можна було вже чітко розрізнити, що ці звуки долинали з двох боків. Отже, знову почалася битва, росіяни намагалися прорватися до Станиславова! Шрапнель уже не раз долітала до міста і дуже лякала мешканців. Найбільш пожвавлені вулиці раптово спорожніли. Там, де ще вчора вирувало життя, сьогодні було сумно і тихо, як у могилі. Незабаром почалися запеклі вуличні бої. Постріли лунали безперервно. Наші розмістили кулемети на вулиці Сапєжинській, перед пасажем Гартенберґів, і розпочався досі нечуваний «концерт». Кулі сипалися градом. Гуркіт канонади, ритмічна тріскотня кулеметів і свист куль зливалися у якусь пекельну мелодію. Незважаючи на запеклі бої, близько дванадцятої години дня росіянам вдалося підібратися до наших бойових позицій. На вул. Сапєжинській добре замасковані хорвати героїчно боролися. Коли один герой упав на землю, бо йому ворожою шрапнеллю відірвало голову, це ще більше розпалило затятість хорватів. То була справді битва до останньої краплі крові. На вулиці Газовій незабаром дійшло до битви багнетами наших із козаками, і наші дуже швидко їх перемогли. Багато козаків захопили в полон і розмістили в пасажі Гартенберґів.
Завдяки невтомній підтримці місцевих жителів та тій жертовній відданості, з якою вони виконували свій обов’язок, було знайдено і взято в полон багато росіян, які сховалися. Перед цими росіянами стояло завдання створити паніку в місті, щоб відвернути на себе увагу в той час, як їхні сили, розташовані навколо міста, мали оточити наші війська, що знаходилися в місті. Але план пана Вебеля не вдався. Вони все передбачили, крім хитрості місцевих мешканців, які жили в передмістях Станиславова. Вони виявили, що аж 250 солдатів ховалися у захопленому храмі у Княгинин-Гірці, і видали їх нашим. Також німці, які мешкали у Княгинин-Колонії, дуже допомагали нашій армії. Близько третьої години пополудні стрілянина трохи стихла. Звуків пострілів майже не було чути, і гуркіт гармат уже звучав якось приглушено. Було зрозуміло, що битва все ще тривала, хоч і на дальшій відстані.
Близько шостої години вечора гуркіт нашої канонади посилився і ставав усе гучнішим. Так тривало аж до десятої години вечора, поки ворожа зброя нарешті повністю не стихла.
Коли знову настала така жадана тиша, можна було нарешті оцінити спустошливі наслідки цієї запеклої боротьби. Лише за один день жертвами стали 180 мирних жителів, 68 із яких померли, а решта зазнали важких поранень. У багатьох будинках мешканці мусили оплакувати загиблих та доглядати поранених. У когось постраждав батько чи матір, у когось сестра чи брат загинув передчасно. В одній сім’ї загинула дуже приваблива 18-річна дівчина, якій шрапнеллю відірвало голову. Її матір мало не збожеволіла з відчаю. Крім того, кулями, які влучили у вікно і продірявили скло, вбило цілу сім’ю – батька, матір і трьох дітей. Таким чином, за днем щастя прийшов день смутку і скорботи.
Багато будинків були пошкоджені кулями. Великий паровий млин Горовіца від обстрілів шрапнеллю згорів повністю. Деякі великі і гарні будинки від пострілів шрапнеллю зруйнувалися в кількох місцях. На цьому й завершився би цей жахливий день, якби о третій годині ночі жахливий гуркіт канонади знову не розбудив ціле місто. Це був російський бронепоїзд, який дістався до наших передових позицій і зробив три простріли. Росіяни цілилися в ратушу, але не влучили. Наші відкрили у бік бронепоїзда сильний артилерійський вогонь, що змусило його забратися геть. Наступного дня, у вівторок перед обідом, цей бронепоїзд з’явився знову і безперешкодно дістався до наших передових ліній. Коли він намагався поцілити шрапнеллю в ратушу, наші солдати пошкодили колію позаду нього. Наша артилерія змусила його відступати, і коли він намагався втекти, раптом перекинувся, що виглядало дуже страшно. Таким чином, ворожий бронепоїзд разом із усією зброєю, набоями та екіпажем опинився в наших руках. З цього часу ворог відмовився від будь-яких експериментів із бронепоїздами.
Поступово місто знову ожило, знову запрацювала торгівля. Військове командування вже прийняло в місті жандармерію, щоб усі русофіли отримали належну їм розплату. Був схоплений і знищений зрадник Шмідт, якому спочатку вдалося втекти. На прохання військового командування я передав йому свої нотатки та зібрані плакати з розпорядженнями російських комендантів. Коли я їх передав, військові дуже зраділи, бо було мало шансів отримати таку інформацію, ще й впорядковану хронологічно.
Тим часом до міста прибували все нові й нові підкріплення. Не бракувало ні військових, ні зброї. Поблизу нашого будинку, у дворі сильно понищеної Другої польської гімназії, була розміщена польова пекарня, також до міста надходили численні колони з провіантом. Здавалося, життя вже цілком увійшло у своє звичне русло, і мешканці повернулися до своїх щоденних занять. Звичайно, важкі бої за Станиславів усе ще тривали, гуркіт канонади практично не вщухав, але військове командування запевняло, що ворог уже відкинутий за 30 км від міста. Незважаючи на це, багато цивільних мешканців отримали відповідні дозволи від військового командування і спішно покинули місто.
Аж раптом новий удар! У неділю, 28 лютого 1915 року, вже згадана польова пекарня раптом припинила свою роботу, її працівники спакували все майно і виїхали геть. За нею вирушила і колона провіанту. Отже, знову цей тривожний симптом! Зрештою, це не було б аж настільки не[1]стерпно, якби нам не довелося раптово спостерігати повний відступ наших військ, який відбувся 3 березня 1915 року. Все, все відступало! Артилерія, кавалерія, гармати і кулемети. Відступ був незаперечним. Зразу після цього почалася велика нічна міграція євреїв. Кожен єврей, малий чи великий, бідний чи багатий, всі, всі з важким серцем кинулися втікати. Лише 12 днів ми були вільними людьми і жили на своїй рідній землі. Скільки ми чекали на це, скільки сліз пролили, скількома невинними жертвами ми заплатили за ці 12 днів! І все ж цих днів було лише дванадцять.
Наступного ранку, тобто 4 березня 1915 року, мій хворий батько піддався вмовлянням сім’ї, яка нагадувала йому про небезпеку, що загрожувала від росіян, і також почав збиратися у дорогу. Він ще не відновив сили після важкої операції і ледве стояв на ногах. Саме цього дня він уперше після тривалої перерви вбрав своє пальто. Дістати якусь фіру чи фіакр було неможливо ні за які гроші, тож мій батько у своїх бинтах мусив іти три милі пішки.
Щоб описати нашу втечу і те, що ми тоді відчували, я процитую одну з відомих статей Стефана Цвейга: «З міст, багато з яких перетворилися на руїни, поспішно втікали жителі. Серед них були мільйонери, що раптово стали жебраками, та жінки, що пережили наругу над своєю честю. Ці нещасні втікали влітку, не беручи з собою теплого одягу, щоб пережити зиму на чужині. Вони були неначе збідовані чорні ворони, яких гнала лиха буря, що постукала у двері їхніх осель і зламала їхні долі. Всі звичні зв’язки і контакти розірвані поспіхом та жахом. Батько і брат, матір і сестра втікали в шаленому поспіху і губили одне одного в цій круговерті, яка кидала їх то туди, то сюди. Через кілька місяців у всіх газетах можна було бачити відчайдушні крики про допомогу, через які вони намагалися знайти одне одного, розкидані по світу в своєму нещасті. Вони мусили жити в чужих містах, часто в бараках чи таборах, майже без думок і почуттів, лише рахуючи дні та години до свого повернення додому. Вони були неначе уламками, які втратили свою цінність, а колись були частинами дієвої та вартісної спільноти. Ті ж, які за[1]лишилися, мусили приймати жахливих гостей і ставати для них слугами, без жодного захисту приймати ворогів, які їх нищили, терпіти холод, який загрожував їхньому здоров’ю, та голод, який стискав їхнє горло. І всі ці земні страждання, муки тіла, розуму і душі, повинні були терпіти не сотні і тисячі, а десятки тисяч людей».
На цьому я мушу завершити свою сумну розповідь. Святий пророк Єремія говорив своїм пригніченим братам, коли вони оплакували падіння храму: «Не сумуй, не сумуй, народе мій!» Тож і я кажу: не журись, народе мій. Колись із руїн постане твоя нова велич, а на твоєму тернистому шляху розквітнуть запашні троянди.
(Текст перекладено зі скороченням).
З німецької мови переклала Олена БУЧИК |
