Доброю християнською традицією на Прикарпатті стало вшанування пам'яті полеглих за волю України учасників УПА та озброєного підпілля ОУН. Проявом такої шани стала урочиста посвята меморіальної дошки сотенному УПА Миколі Громадюку "Буревію" та керівникові Отинійського районного проводу СБ ОУН Василю Громадюку "Круку", уродженцям села Бортники Тлумацького району. Посвята відбулася 20 травня 2012 р., у день пам'яті жертв політичних репресій, за участю керівника Обертинського деканату о. Я. Біляїва та священиків парафій УГКЦ о. П. Третяка і УАПЦ о. В.Гаморака, які відправили поминальну панахиду і виголосили проповіді. Про життєвий і бойовий шлях героїв присутнім розповів учасник підпілля ОУН Василь Горбак. Доповненням його виступу буде наше невеличке дослідження. Серед героїв нацiонально-визвольної боротьби українського народу одне з найпочеснiших мiсць належить сотенним повстанських відділів, бо вiд їх умiлого командування залежало виконання важливих бойових завдань, саме тому на їх часто ще дуже молодi плечi лягала важка вiдповiдальнiсть за життя своїх воякiв. Командир повстанського відділу – це людина, яка відрізняється від решти стрілецтва, по-перше, своїми моральними якостями. По-друге, повстанський командир повинен бути зразком активності для підлеглих; хоробрим, витривалим і кмітливим. Всі ці риси якнайкраще характеризують й нашого сотенного "Буревія". Стрілець із його відділу Григорій Шкромида згадував: "Буревій" був справжнім командиром. Biн не визнавав панiбратства, а своєю поведiнкою змушував бійців дотримуватися дистанцiї, але з усiма хлопцями розмовляв як з рiвними". Як відомо, Українська Повстанська Армія мала великі з'єднання – курені, розташовані в недоступних для ворога місцевостях, а також частини місцевого значення. Ці останні поділялися на теренові сотні, чоти й рої. Саме командиром теренової сотні був наш односелець "Буревій". Микола Громадюк (1924 р. н.) ще з юнацьких років любив військову справу і хотів бути командиром, як і його побратим по зброї Іван Гарасимів. Вони першими із нашого села пішли на військовий вишкіл у Карпати. Сталося це 7 лютого 1944 р. Але далі їхні шляхи розійшлися; Микола повернувся в рідне село, а Іван пішов бойовими дорогами на Лемківщину. Вступивши до УПА 20-річним юнаком, М. Громадюк пройшов військовий вишкіл у старшинській школі "Олені" й повернувся у Бортники. Тут він сформував бойовий підрозділ УПА – сотню. За свідченнями стрільця цього підрозділу Григорія Шкромиди, "у сотні було два чотових", а це означає, що відділ мав дві чоти по 35-40 осіб. Отже, у сотні могло бути не менше 70-80 бійців. Серед них й такі наші односельці як Михайло Кирилович Гриновецький, Іван Онуфрійович Кликало, Василь Тимкович Слободян, Дмитро Лук'янович Слободян, Василь Костянтинович Ткачук, Григорій Михайлович Шкромида та інші. Зі спогадів останнього відомо, що сотня проходила військовий вишкіл (два дні) поблизу с. Торговиці на Городенківщині, але головна база відділу знаходилася в лісах між селами Струпків і Ворона. Саме тут наприкінці березня 1945 р. й відбувся бій сотні "Буревія". За донесенням розвідки червоноармійці заїхали вантажівкою з боку Ланчина. У цьому напрямку розпочали рух стрільці "Буревія". Коли центральна частина бойового порядку українського війська наблизилася до автомашини, сотенний наказав відкрити вогонь. У бою був поранений кулеметник із с. Грушка, місце якого одразу зайняв "Буревій", однак і він, випустивши 2-3 черги, зазнав поранення у плече (за іншими даними – у легені). Стрільці Михайло Гриновецький і Василь Ткачук підняли командира й повели його у напрямку повстанського табору, але були зупинені автоматною чергою, від якої загинув Василь Ткачук. Розуміючи безвихідність свого становища, сотник М. Громадюк вистрілив собі у голову із пістолета, якого тримав у руці. Тоді командування бійцями взяв на себе сотенний "Дзвін", який наказав чотовим розійтися по домівках, а стрільців із Бортників, Грушки, Пужників, Прибилова направив до військового провідника "Дуба". Надвечір, після бою, стрільці принесли до табору тіло сотенного. Командир був роздягнутий, весь одяг, спорядження і зброю забрали радянські солдати. Місце захоронення сотенного "Буревія" невідоме. За свідченнями інших учасників цього бою, зокрема Івана Кликайла ("Мурашки"), сотня була оточена, і лише фланговий удар бійців із сотні Петра Савчина ("Дзвона"), дав змогу стрільцям "Буревія" вирватися з оточення. У квітні 1945 р. стрільці колишньої сотні "Буревія" мали ще один важкий бій на горі, поблизу Бортниківської цегельні, де вони були оточені майже з усіх сторін. Вільний залишався лише напрямок на цвинтар с. Пужники. Якраз у цьому керунку повстанці розпочали відступ, який прикривав колишній кулеметник із сотні "Олега" Іван Мойсейович Гаврилків. Під час відступу відділу через цвинтар його було поранено у руку. Вже біля с. Грушка (На ровенках) важкого поранення в обидві ноги зазнав стрілець Г. Шкромида, а коня під ним прошито кулеметною чергою. Серед учасників цього бою був ще один наш односельчанин – Василь Михайлович Гриновецький. Про Василя Михайловича Громадюка (1922 р. н.) відомо небагато. Знаємо, що він від 1942 р. був у складі ОУН юнацтва, мав псевдо "Крук". Входив до технічного звена з підготовки й випуску підпільної літератури. Із липня до вересня 1942 р. перебував під арештом у коломийському гестапо. Із травня до 22 липня 1944 р. – в рядах дивізії УНА, "Галичина". Восени 1944 р. воював у складі сотні "Комара", а з січня 1948 р. – у боївці "Лугового", яка оперувала на Тлумаччині, Отинійщині та в Коршівському районі. Із липня 1950 р. В. Громадюк – охоронець районного провідника ОУН на псевдо "Ігор". Навесні 1951 р. він очолював Отинійський районний провід СБ ОУН. Загинув Василь Громадюк 15 квітня 1951 р. у с. Жуків Тлумацького району. Микола і Василь Громадюки були людьми патріотичного обов'язку, мужніми й відданими справі визвольної боротьби. Вони не пішли на поклін до ворога, а в години відчаю та зневіри підтримували у собі та своїх бійцях стійкий бойовий дух, бо розуміли, що той, хто взявся вибороти волю для України, падати духом не має права! Однак недостатня військова підготовка самих командирів і стрільців завадила їм ефективно вести бойові дії проти Червоної Армії, яка пройшла горнило Другої світової війни й мала величезний бойовий досвід, вишколені в академіях і училищах кадри, добре озброєння і забезпечення. Тому, коли ідеться про наших військових командирів і українське військо тієї пори, ми повинні завжди пам'ятати, що то була армія без держави. Жодної допомоги ззовні, розрахунок в усьому і завжди лише на власні сили і на підтримку селян. І якщо командир сотні у когось попросив віддати військову шинелю, а когось – коц чи чоботи, то зробив він це не для себе, а для своїх солдатів. І ще: як би важко не було усім людям нашого та інших сіл у ті часи, проте усі вони завжди мали дах над головою, тоді як для повстанців таким дахом часто було високе небо. Отже, що би там не говорила нова комуністична пропаганда, ми повинні пам'ятати: вояки УПА – це учасники Другої світової війни й борці за Українську Державу. Звичайно, були непорозуміння та випадки нерозважливих дій і збоку самих повстанців, але то була не система, а поодинокі випадки, за які, до речі, жорстоко карали. Тому оцінювати увесь визвольний рух за окремими сумнівними діями деяких "стрільців" УПА, мабуть, не варто. Бортниківчани зробили благородну справу – воскресили й подарували друге життя у наших серцях і пам'яті тим, кого із нами уже немає. Бо правду кажуть, що людина живе доти, поки про неї пам'ятають. Отож пам'ятаймо своїх героїв, адже їхні життя були покладені на вівтар нашої свободи. Цим дійством повернуто із забуття імена вірних синів України. Тому особливої вдячності заслуговують люди, які попрацювали над тим, щоб село Бортники мало таку вагому історичну пам'ятку. Це – сільський голова Галина Миколаївна Слободян, яка підтримала цю благородну справу та сприяла її реалізації; автор ідеї та ініціатор встановлення пам'ятки – Василь Тимів, який підготував матеріали для меморіальної дошки та організував її фінансування; скульптор і художник Святослав Шевага з Тлумача, якому вдалося успішно реалізувати свій творчий задум та усім тим, хто був причетним до свого громадянського обов'язку – вшановування пам'яті полеглих на полі Слави Героїв! Історичну пам'ятку встановлено неподалік хатини, де народилися й зросли брати Громадюки. Іван Тимів, історик, завідувач етнографічного музею Калущини |
