Ця історія трапилась у Львові напочатку минулого століття. На перший погляд вона ніби й не мала стосунку до нашого міста. Однак читачам варто дізнатися передумови подій, що незабаром розгорнуться у Станиславові.

Чотири кулі для графа
Раніше державні мужі були доступніші, ніж сьогодні. Наприклад, цісарський намісник Галичини граф Андрій Потоцький. Кожної неділі, незважаючи на вихідний день, він приймав відвідувачів – з 12 до 15 години. Аудієнції відбувались у будинку Галицького намісництва, де тепер міститься Львівська ОДА. Будь-хто із мешканців краю міг записатися на прийом та передати високому начальству своє прохання чи скаргу. Кожного граф зустрічав у власному кабінеті, вдягнений в мундир державного службовця, із орденом Золотого руна на грудях.
Прийом 12 квітня 1908 року припадав на Шуткову неділю й мало чим відрізнявся від поперед­ніх. У приймальні чекали своєї черги чисельні відвідувачі, серед яких був і русявий молодий чоловік середнього зросту. Він поводився невимушено, читав газети, розмовляв із селянами-прохачами, поправляв волосся перед люстром. Сусіди по черзі довідалися, що молодика звуть Мирослав Січинський, він студент Львівського університету та хоче просити намісника про посаду суплєнта – заступника вчителя.
О 13.15 студента закликали до кабінету. Щойно за ним зачинили двері, він дістав браунінг невеликого калібру та чотири рази вистрілив у графа, який сидів за письмовим столом. Перша куля зачепила лоб намісника, друга пробила голову біля лівого вуха та застрягла у потилиці, наступні влучили у палець та плече лівої руки.
Зчинилася паніка. Секретар не знав, що робити – чи допомагати графові, чи хапати вбивцю
Потоцький був кремезним дядьком і свідомості не втратив. «Хто то? Тримать його!» – прохрипів він слугам, які забігли до кабінету. Зчинилася паніка, секретар не знав, що робити – чи допомагати графові, який лежав у калюжі власної крові, чи хапати вбивцю. Втім Січинський опору не чинив, поклав револьвер на підлогу та зая­вив: «Се за кривди нашого народу, за вибори, за смерть Каганця!».
Незабаром прибув комісар поліції Бігун зі своїми людьми. Коли Січинського виводили у кайданах, він потряс ними та знов голосно крикнув: «За Каганця – Потоцький!».
Намісник якийсь час ще жив. Та розуміючи, що помирає, він викликав священика, своїх заступників, дружину й дітей. Віддав останні розпорядження, вніс корективи у заповіт та продиктував телеграму імператору: «Помираю на своєму посту як вірний слуга Його Величності». Через годину сорок п’ять хвилин після замаху граф помер.
О 16.00 на львівській ратуші та будівлі намісництва вивісили чорні прапори. Майже одразу радикальна польська молодь почала бити вікна в українських закладах: «Дністрі», «Просвіті», «Академічному Домі», «Народній Гостиниці», духовній семінарії. Погроми тривали кілька днів.

Навіщо його вбивати?
Що стало причиною вбивства намісника? Існує кілька версій. Найпопулярнішою є та, що Потоцький проводив антиукраїнську політику, ненавидів українців, віддав наказ фальсифікувати вибори на користь поляків.
Згідно з іншою, Потоцький став жертвою внутрішніх українських «розборок». Тоді в Галичині існували дві політичні течії, які ворогували, – українофілів-народовців, що вважали себе окремою нацією (і правильно вважали – Авт.) та москвофілів, які відчували себе частиною «єдіного і нєделімого» російського народу (аналог теперішніх «новоросів»). Австрійська влада традиційно підтримувала українофілів, оскільки їхніх опонентів фінансувала Росія, яка давно точила зуби на Галичину. В результаті народовці отримували більше місць у парламенті.
Але перед виборами до Крайового сейму Потоцький вирішив не втручатися в українську виборчу боротьбу та підтримати польських консерваторів. У результаті москвофіли зайняли майже половину місць серед українських депутатів. Галицька преса одразу звинуватила намісника у підтасовці результатів. Ще до голосування у селі Коропець Бучацького повіту стався прикрий інцидент. Під час звірки виборчих списків спалахнули заворушення, для припинення яких викликали жандармів. Під час бійки селянин Марко Каганець намагався вир­вати карабін в одного з солдатів і за це був заколотий багнетом. Зрозуміло, що намісник до цієї смерті стосунку не мав.
Андрій Потоцький був прямим нащадком засновників Станиславова, мав маєтності на 80 мільйонівкорон і в 47 років зробив карколомну кар’єру. Польський дослідник Станіслав Россовський так характеризує графа: «Він першим приходить до кабінету і лише пізно вночі залишає свій пост… Багатий пан, ординат, доходи якого співрозмірні з королівськими, працює майже без відпочинку, і що викликає ще більше здивування – без надії на службове підвищення». У політиці граф не надавав перевагу жодній партії, чим завоював симпатії у багатьох таборах.
Однак є ще одна, не дуже популярна в істориків версія причин замаху. Згідно з нею, Мирослав Січинський мав проблеми із психікою. Він народився у 1887 році в багатодітній сім’ї греко-католицького священика Миколи Січинського і був 11-ою дитиною в родині. Перед тим його мати Олена тричі поспіль розродилася мертвими малюками. Три її рідних брати закінчили життя самогубством, а пізніше наклав на себе руки син Мстислав – старший брат Мирослава. Чотири суїциди в родині – це явний сигнал, що там щось не гаразд.
Пізніше Січинський розповідав, що незадовго перед замахом йому наснився брат-самогубець та вмовляв до вбивства. Також зберігся лист Мирослава, надісланий із в’язниці Михайлові Грушевському: «В півроку після смерті мого брата хотів стрілятися мій приятель Микола Цеглинський… Якби він поспішив, то після його смерті йшла черга на мене, а може й дальше… Тоді, як я стояв ногою на тамтій стороні світа і прочував, що буду мати наслідників, відновилася в мене давна думка про убитє гр. Потоцького. Вона розвивалася протягом двох літ зовсім так, як я представив на розправі, лиш послідньою причиною була не смерть Каганця, а гроза смерті мого приятеля і моєї…».
Також Січинський згадував, що до останнього моменту не був впевнений, що натисне на гачок: «Коли б забачив людину симпатичного обличчя, таке собі батьківське лице, то ще могло бути інакше. Він глипнув – обличчя зле, червоне. Тип польського шляхтича, міцно вбудований і самовпевнений».
Отже, якби Потоцький мав «ліцо папрощє», то міг би жити.

Стратити не можна помилувати
Вбивство графа викликало резонанс у суспільстві. Частина українців тішилася та співала пісню «Наш Січинський хай жиє, а Потоцький най гниє». Втім найбільш притомні галичани рішуче засудили злочин. Митрополит Андрей Шептицький оприлюднив відозву: «Коли проте з обуренням і відразою осуджуємо кровавий чин яко християни, то особлившим способом яко русини мусимо піднести якнайголосніший протест проти самої гадки, що можна святій справі служити закривавленими руками. Ні! Ні! Ради Бога – ні!».
Обурення громадськості викликав і факт з біографії вбивці. Свого часу Січинського виключили з перемишльської гімназії за антиурядові студентські заворушення. Його мати звернулася до намісника Потоцького з клопотанням вибачити сина і дати можливість довчитись. Граф дозволив Мирославу екстерном здати випускні іспити, після чого хлопець поступив до Львівського університету. Як він віддячив своєму покровителю, ми вже знаємо.
30 червня 1908 року львівський суд із 12 присяжних (усі поляки) засудив Січинського на кару смерті через повішання. Адвокат Кость Левицький негайно подав апеляцію, наголошуючи на психічній неповноцінності підзахисного. Однак лікарі відмітили «високий інтелект обвинуваченого, його доброту, лагідність і глибоке відчування людської недолі та кривди, його гармонію і лад в думках і вчинках».
У квітні наступного року віденський касаційний трибунал залишив попередній вирок без змін. Щоправда, остаточне вирішення долі засудженого суд передав на милість цісарю. Тоді ж Франц Йосиф отримав листа від вдови графа Потоцького Христини, яка залишилася з дев’ятьма дітьми. Вона просила монарха подарувати життя молодому атентатнику. Текст графиня писала під диктовку нового намісника Галичини доктора Бобжинського, який бажав примирити українців з поляками.
Кажуть, коли цісареві подали вирок на затвердження, він був на полюванні. Від того, чи пощастить йому застрелити козла, залежав настрій імператора. Франц Йосиф вважався добрим мисливцем, тож козла забив. 27 липня 1906 року цісар помилував Січинського, замінивши смертну кару 20 роками ув’язнення.
Невдовзі його перевели зі Львова до станиславівської в’язниці «Діброва». Тож далі буде…

Іван Бондарев