З моменту заснування й до початку ХІХ століття Станиславовом володіли сім представників родини Потоцьких. З них найменш відомий – Юзеф. Хоча він правив містом лише рік, але без нього портретна галерея магнатів буде не повною.
Капітан запасу
Батько нашого героя – воєвода познанський Станіслав – був єдиним спадкоємцем свого тата, і якби з ним щось трапилось, то величезні статки залишилися б без господаря. Аби не ризикувати, Станіслав постарався і наробив 13 дітей – дев’ять хлопчиків і чотири дівчинки. Не всі вижили, але тих, хто лишився, цілком вистачило на подальше примноження роду. Юзеф народився близько 1735 року від другої дружини Станіслава Потоцького – Гелени з Замойських. Він був четвертим сином магната.
Про його дитинство відомо мало. В юності намагався зробити військову кар’єру. У 21 рік вже був ротмістром (капітаном) панцерної хоругви полку гетьмана Ржевуського, пізніше служив під началом королевича Фридріха. Незабаром йому випала нагода проявити себе на полі брані.
Після смерті короля Августа ІІІ на трон Речі Посполитої зійшов Станіслав Август Понятовський. Його обрання підтримував російський експедиційний корпус, оскільки новоспечений монарх був коханцем цариці Катерини ІІ. Проти московського ставленика підняв повстання великий гетьман коронний Ян Клеменс Браніцький – зав’язалась невеличка громадянська війна. Юзеф взяв участь в одній-єдиній битві – під Леском, де росіяни з військами короля розбили повстанців. Потім він бігав країною, переховувався в Угорщини, врешті-решт, присягнув на вірність Станіславу Августу. Так і скінчився його бойовий шлях.
А мріяв стати дипломатом
Кар’єрою Юзеф теж похвалитись не міг. Ще до війни, у 1759 році, він отримав від свого брата Францішка староство Лежайське, що приносило непоганий прибуток. Це було перше та останнє його староство за все життя. Для порівняння, батько Юзефа мав чотири староства, а дід – великий коронний гетьман – сім.
Після примирення з королем староста лежайський був членом монетної комісії, відав закупкою золота і срібла для монетного двору. В 1767 році Юзеф дістав двірський уряд (посаду) коронного крайчого. У Середньовіччі крайчим називався придворний, який краяв, тобто різав м’ясо, пробував його на відсутність отрути, після чого подавав королю. Також він відповідав за сервіровку – такий собі гібрид різника та офіціанта. Як пише Вікіпедія, «для багатьох молодих представників магнатерії цей уряд був першою сходинкою у кар’єрі». Для Потоцького посада крайчого стала найвищою – далі він так і не піднявся.
А ще Юзеф мріяв стати дипломатом. Він завів дружбу з російським послом князем Репніним, який фактично керував країною за спиною безвольного короля. Був у складі делегації в Москві, після чого атакував свого друга проханням, аби той «пробив» йому посаду польського посла у Петербурзі. Однак, Репнін інформував Станіслава Понятовського, що Потоцький є особою досить обмеженою і не придатний для виконання такої відповідальної місії. Потім він ще намагався стати послом у Туреччині та Іспанії, але всюди отримав дипломатичний облом.
Коли Галичину загарбали австрійці, Юзеф швидко з ними порозумівся і в 1773-му отримав у Відні титул таємного радника із щорічною пенсією в 400 дукатів. А через дев’ять років, разом з синами, став графом Священної Римської Імперії.
Сімейні радощі
На відміну від діда, тата і брата Вінцента, Юзеф був одружений лише раз. Його обраницею стала донька волинського воєводи Анна Тереза Оссолінська (1746-1810). Хоча, виглядає, що то він став її обранцем. Родина дівчини довго шукала гідну пару, головна умова полягала у належності «молодого» до антиросійського табору. Через те відмовили впливовому князю Адаму Чарторийському та молодому Станіславу Понятовському, якого згодом обрали польським королем (пізніше Анна Тереза стала його фавориткою). В результаті зійшлися на Юзефі Потоцькому, який мав гроші і «правильну» політичну орієнтацію. Весілля відгуляли у 1760-му, коли нареченій було 14. В якості приданого вона принесла чоловікові ключ посілостей Риманув. Подружжя мало трьох дітей – Яна (1761 р.н.), Северина (1762) та Анну Марію (1767). Також в них була ще одна донечка – інвалід дитинства, яка померла у 1782 році.
Сучасники описували Анну Терезу як надзвичайно вродливу: «Перша в ряду захоплюючих столичних жінок. Була, скоріше, низького зросту, мала неповторно стрункі ноги і надзвичайно прекрасні руки. З її шляхетного блідого обличчя ніколи не сходила посмішка. Великі блакитні очі дивились на чоловіків зі збуджуючим вабленням, перетворюючи найбільш упертих на своїх поклонників».
Вона вела цікавий спосіб життя, грала в аматорському театрі, перебувала у жіночій масонській ложі, жила у Відні та Парижі, де прослухала курс хімії та фізики. По смерті брата пані Анна стала опікункою малолітнього племінника Тимотея, який підозріло швидко помер за загадкових обставин, а вона успадкувала всі його маєтки.
Про коронну крайчиню ходили плітки, ніби вона була коханкою своїх синів Яна і Северина, які також ділили ложе із сестрою. До того ж Ян, між іншим, відомий польський письменник, підтримував тісні стосунки з княгинею Любомирською, яка видала за нього свою доньку Юлію. Таким чином, окрім дружини, літератор спав із мамою, сестрою і тещею. Характерно, що поширював ці чутки не будь-хто, а духовник родини Любомирських, ксьондз Сципіон Піаттолі. Це навіть не любовний трикутник, а якійсь паралелограм.
Гроші люблять рахунок
Коли померли їхні батьки, брати Потоцькі здійснили попередній розподіл маєтностей. Це відбулось у Бродах в 1761 році. Тоді Юзеф отримав небагато – село Студеницю над Дністром, що в Подільському воєводстві. Крім того, він мав в оренді кілька королівських сіл і усе це разом з Лежайським староством приносило річний дохід 131 000 злотих.
Станиславівська фортеця дісталася Вінценту Потоцькому, а що він був маленьким, опіку здійснювала їхня далека родичка Катерина Коссаковська. За її правління місто понищили російські війська, і в 1765-му вона уступає право опіки Юзефу. Не встиг він тут освоїтись, як у 1768 році, під час чергової громадянської війни, Станиславів знову захопили росіяни. Через рік вони повернулись і залишились надовго, використовуючи фортецю як провіантську базу для війни з турками.
З економікою в місті теж було не дуже. Потоцький застав кінець торгової війни між вірменами та євреями, що тривала майже століття. У 1769 році коронний крайчий так описав ситуацію у Станиславові:
«Жидівська нація сильно розмножилась. Жиди викупили усі торгові заклади і шинки, при чому не через якийсь підступ, але через неспроможність вірмен вести торгівлю і шинкарство».
Історик Юзеф Грибович пояснив цей факт тим, що вірменське й польське міщанство жило за середньовічним цеховим устроєм і програвало конкуренцію дрібним єврейським майстрам, чия продукція була значно дешевшою, хоч і не завжди якісною. Це спричинило масову еміграцію вірмен до Угорщини, що аж ніяк не покращило економічну привабливість Станиславова.
30 грудня 1770 року відбувся остаточний розподіл маєтностей братів Потоцьких. Юзефу відійшов Станиславівський ключ посілостей (місто, 13 фільварків і сіл), Тисменицький ключ (дев’ять сіл), Лисецький ключ (вісім сіл), а також ціла купа містечок і сіл на Львівщині, Поділлі, Тернопільщині та в польських воєводствах. Ще пан кравчий мав палаци у Львові, Варшаві та велику кам’яницю у Кракові.
З усіх цих надбань Станиславів став найбільш проблемним активом. У 1771 році там спалахнула епідемія чуми, яку російські солдати занесли з Туреччини. Хвороба забрала кілька тисяч мешканців. 2 листопада того ж року Юзеф продав Станиславівський ключ Катерині Коссаковській за один мільйон 148 тисяч злотих. Тоді ж бездітний брат Францішек заповів йому Тернопіль і півтора мільйони готівки на додачу. Через рік пан крайчий позбувся Тисмениці. Оборудка була вигідною, оскільки ключ, що приносив 57 000 злотих річного доходу, він втюхав Юзефу Чосновському за 1 056 960 монет.
Потоцький вважався одним із найбагатших магнатів Речі Посполитої, але грошима розпоряджався не дуже вдало. Часто пускався у ризиковані економічні авантюри, грав з вогнем і догрався. У своїх спогадах Фадей Булгарин пише про сина Юзефа – Северина Потоцького, який виїхав до Росії у 1793 році: «Северин Осипович залишився бідним після свого батька, який позбувся величезного капіталу на спекуляціях. На питання, чого він прямує до Петербурга, той відповів: «В Польщі у мене нічого не залишилось. Тепер єдина надія, що людина з ім’ям може всього досягти при російському дворі. Тож, їду за всім!».
Помер Юзеф Потоцький у Відні 14 грудня 1802 року. Є припущення, що він похований у підземеллі Тернопільського костелу.
Іван Бондарев |
