Роман Марчак народився в священичій сім’ї, корені якої походять із села Біла Стрийського повіту. Батько Романа, о. Володимир Марчак, за підтримки митрополита УГКЦ Андрія Шептицького закінчив духовну академію в Римі. Виконував священичі обов’язки у селах Баличі та Гірне, що на Стрийщині, а в 1911 році був направлений в Середній Угринів Калуського повіту. У шлюбі у о. Володимира Марчака і Неоніли Левицької народилося п’ятеро дітей: Наталка, Олександра, Василь, Роман (1912) і Володимира. Останні двоє народились в Середньому Угринові. Дитинство Романа пройшло серед мальовничої природи передгір’я Карпат на окраїні Чорного лісу. В школу Роман ходив у Середньому Угринові, яку закінчив успішно: особливо полюбляв історію, літературу та фізкультуру (руханку). З молодих літ Ромко, так називали його рідні, брав активну участь в роботі читальні „Просвіти”, співав у хорі (диригентом був старший брат Василь), був засновником аматорського драматичного гуртка. Вистави ставили в Старому Угринові, Бережниці, Новиці, Голині, Добровлянах, Калуші. Активно займався спортом, полюбляв футбол, волейбол, був дієвим у товаристві „Луг”, Пласті. У 1931 році дев’ятнадцятилітнім юнаком Роман Марчак поступив у Львівську торгівельну школу. В цей період вступає до ОУН. У Львові періодично зустрічався із земляком Степаном Бандерою, який навчався в Дублянах. Не раз поверталися зі Львова разом залізницею до Калуша, а дальше пішки додому в Угринови. У 1932 році, після нападу на пошту в Городку, поляки почали проводити обшуки в гуртожитках, у яких проживали українські студенти. Заарештували й Романа, бо в нього знайшли заболочені черевики і скривавлену носову хустинку. Тримали під арештом три тижні. Відпустили тільки після того, як було доведено, що кров на хустинці - Романова, а черевики були заболочені під час гри на спортивному полі. Польські слідчі допитали всіх гравців команд і навіть брали пробу глини з поля. Аж тоді відпустили. Після закінчення торгівельної школи у Львові здобув фах бухгалера. Роману влаштуватись за спеціальністю не було змоги, поляки на роботу не брали. Він вирішив йти до війська, щоб здобути вишкіл, але військова медична комісія визнала його непридатним для служби, хоча був здоровим і фізично підготовленим. Ймовірно, що підозрювали про його причетність до ОУН. Надалі Роман тісно пов’язав свою долю з націоналістичним рухом. Допомагав переправляти літературу, переховувати її. Давав читати довіреним хлопцям і дівчатам. Згодом за доносом провокатора Роман був заарештований польською поліцією. Суд виніс вирок: два роки позбавлення волі. Покарання відбував у відомій тюрмі для політичних в’язнів - Березі Картузькій. У 1940 році Роман став студентом юридичного факультету Львівського університету. Провчився неповний рік і змушений був піти у підпілля. Агенти НКВД шукали за ним. Переховувався у друзів та знайомих у Львові, Стрию, на Тернопільщині. Ймовірно, що весною 1941 року Роман перейшов на територію Польщі, оскільки згодом в складі Похідних груп повертається в Україну. Нажаль, повернути до рідні не було змоги, хоча на початку липня 1941 року Роман був недалеко від дому (сім’я з 1935 року проживали в с. Нинів Долішній біля Стрия). Зміг тільки передати через знайомого записку з Моршина: „Дорогі мої! Я знаходжусь недалеко від вас. Не можу зайти, бо відходжу з хлопцями на Схід. Ваш Роман.” Отже, Роман в складі Похідних груп тримав шлях на східні області України. Цю групу 15 червня очолив Микола Климишин, земляк Романа, із с. Верхня біля Калуша. З початком війни весь особовий склад групи був дислокований в районі Грубешева (тепер Жешув, Польща). 25 червня сам Провідник, Степан Бандера, перевіряв стан групи. Шлях частини групи (більше 2000 чоловік) проліг через Сокаль, Дубно, Луцьк, Рівне. Частина групи з Грубешівщини йшла прямо на Володимир і Луцьк, а дальше на Рівне. Загалом чисельність цієї групи становила 3000 чоловік. 7 липня члени групи були в Луцьку, згодом дісталися Рівного. До Житомира група доправилась у половині липня. Ймовірно, що у складі відділу з 24 чоловік на чолі з Миколою Климишиним, які були провідними членами групи і мали добрий організаційний досвід був і наш земляк Роман Марчак- „Моргун”. Фактично з другої половини серпня в Житомирі почалися арешти гестапо стосовно діячів бандерівської ОУН. М. Климишин згадує: „…по приїзді до Житомира дізнаюсь… німці арештували обласного провідника Л., який діяв ще з часів большевицької окупації та коменданта поліції, друга Шевчука… Вони обидва займали найвищі пости в обласному проводі. Їхні місця зайняли інші.” Про діяльність ОУН в цей період на Житомирщині та роботу в ній Романа Марчака-„Моргуна” дав цікаві свідчення учасник підпілля Юрій (Георгій) Іванович Варгоцький (1927 р.н., із с. Улянівка Житомирського району Житомирщини). Він згадує: „В цей час у Житомирі було створено обласний провід ОУН. Його керівнником став Микола Климишин, якого незабаром заарештувало гестапо (обласним провідником був друг Іван Луцюк-„Рудящий”, а не М. Климишин – авт.). Миколине місце зайняв Хома. Гестапівці скаженіли, бо вся область вкрилася сіткою ОУН. Багатьох оунівців заарештували і розстріляли. Перед Новим роком схопили і Хому. На початку січня його розстріляли. (Втім, вони навіть і не здогадувалися, що він – обласний Провідник. Довідалися про це пізніше). Надалі керівництво переходить до Романа Марчака, який із Степаном Бандерою був на „ти”. Прибувши із Коростеня до Житомира, Марчак оселився в будинку по вул. Хлібній, 5 (м. Житомир). Я ж проживав у провулку Хлібний, 3. Марчак навідувався до нас. Мій квартирант Петро був членом реґіонального проводу, очолював обласний зв’язок. Заходили до нас й інші оунівці. Те, що у мене збиралися люди, привернуло увагу мого сусіда Витвицького, який служив у поліції. Він і доніс у гестапо. На початку лютого (березня – авт.), о 12-ій ночі до хати увірвалися німці. При обшуку знайшли наган, який залишив оунівець на псевдо „Грім” (був провокатором – авт.). Ні я, ні Петро не знали про нього. Петра заарештували. О 6-ій годині ранку я захожу до хати, а там - засідка. Гестапівці наказали мені сісти. Хвилин через 15 у ставню постукав Марчак. Служники гестапо вискочили і його заарештували. Зброї Роман при собі не мав. Після арешту Марчака, мене виводять, і нас вже у двох ведуть до гестапо, яке знаходилось по вул. В. Бердичівській, у тому будинку, де нині дитячий садочок. (Це навпроти 1-ої міської лікарні.) Вели нас вулицею Хлібною. Попереду, метрів за 15, двоє гестапівців супроводжують Марчака, а позаду, також двоє, ведуть мене. І тут, де цей колгоспний готель на Житньому ринку, Марчак кинувся втікати. Німець приклався до карабіна, постріл – і Марчак падає. На тому місці, де він упав, тепер стоїть будинок, на розі якого вхід у господарчий магазин. На місці цієї будівлі тоді було два будиночки, трансформаторна і водопровідна будки. Мабуть, Марчак розраховував забігти за ті будки, щоб гестапівцям було важче взяти його на приціл. Я ж тоді був на розі будинку, де нині готель. Як Марчак упав, гестапівці зупинилися і поклали його на сани. Посадили і мене. Марчак ще був живий – із рота під кожух летіла кривава піна. Нас привезли до гестапо. Викликали лікаря. Певно, думали врятувати, щоб розв’язати язика. Лікар подивився, розвів руками і каже: „Тод”. Помер, значить. Так Марчак і загинув. А десь у Коростені залишилась його наречена, Катруся, із якою він прийшов у похідній групі. Похований Роман Марчак на Богунії, на 11-му кілометрі, там, де розстрілювали і ховали вбитих...” Про Романа Марчака-„Моргуна”, інше псевдо „Семен Марчук” є згадка у книзі П. Мірчука „Українська Повстанська Армія. 1942-1952”: „В Житомирі у тюрмі окупанти стріляють членів обласного проводу ОУН Василя Хому і Миколу Кравса, а на вулиці гине від кулі обласний провідник Роман Марчак”. Згадує про загибель Романа також професор В. Косик. Однак в наведених документах один раз згадується про Семена Марчука, який був арештований 8 грудня 1941 року, давав свідчення про діяльність ОУН і після допитів з двома товаришами був розстріляний, а іншим разом – про арешт в часі між 10 та 13 березня 1942 року 12 провідних діячів ОУН Бандери на Житомирщині, обласний провідник Роман Марчак був застрелений при спробі втекти. Через деякий час до батьків зайшов Романів товариш Іван Мацьків, який був з братом на Житомирщині, й розповів, як Роман загинув. „Німці арештовували членів ОУН. Особливо багато попались між 10 і 13 березня 1942 року. Після суду - розстрілювали. Обласний провід наказав всім розпорошитись. Явки у містах Житомирщини, склади зібраної зброї були виявлені німцями з допомогою підісланих агентів. У самому місті одна з явок ще була „твердою”. Але ніхто з підпільників не знав точно. Роман заборонив всім відвідувати цю явку. І коли постала проблема пішов з одним із товаришів її перевірити. Мав документи на інше прізвище. Віконниці на вікнах хати були відчинені - значить небезпеки немає. Господар явки не зумів їх зачинити. Побачивши німців, Роман вистрелив з пістолета. Товариша німці схопили, а Марчак кинувся тікати вулицями Житомира. Та важко поранений упав, скошений чергою з автомата. Коли переслідувачі добігли до нашого земляка, Марчаку пішла кров з рота, а через хвилину він помер.” Символічна могила Романові Марчаку насипана біля могили батьків - Володимира і Неоніли Марчаків та сестри Олександри, що на сільському цвинтарі с. Нинева Долішнього Стрийського району, де родина проживала після переїзду з Середнього Угринова. Підготував завідувач Історико-меморіального музею Степана Бандери Степан Лесів |
