Як рішучий противник проголошеної нещодавно главою УГКЦ Святославом Шевчуком Івано-Франківської митрополії заявив про себе львівський історик Василь Расевич. Власне, не самої митрополії, а її назви. Іван Франко, на переконання історика, був відомим антиклерикалом і атеїстом, отож назва «Івано-Франківська» нічим не пристойніша, ніж, наприклад, «Дніпродзержинська» чи «Ворошиловградська». Краще б, пропонує науковець, назвали нову митрополію якось нейтрально, Прикарпатська чи що… Щоб надати своїм словам більшої ваги, Расевич посилається на спогади Антона Крушельницького, видані в київському видавництві «Дніпро» 1981 року. Якщо вірити цим спогадам, хитрющі клерикали не давали спокою поетові навіть на ложі смерті, намагаючись за всяку ціну навернути його до Бога. Піп Галущинський, скажімо, умовляв Франка помиритися з Богом і церквою хоча б перед кончиною. «А що на те сказала б молодіж, котру я ціле життя вчив не вірити в Бога?» - начебто рішуче заперечив священикові поет. І так і помер невисповіданий, нерозкаяний. Як і личить «головному пропагаторові виразного атеїзму». Це, повторюю, якщо вірити спогадам комуніста А. Крушельницького. Расевич їм охоче вірить. Але ж не всі такі легковірні, як львівський історик… Як помирав поет Греко-католицький священик Галущинський справді відвідував смертельно хворого поета. Однак, окрім спогадів А. Крушельницького, є куди достовірніші свідчення цих відвідин. Хоча б стаття Р. Луканя «Д-р Іван Франко і василіани», що вийшла у Львові ще до 1939-ого. У ній стверджується, що Франко «зажартував» собі з пропозиції о. Галущинського прийняти сповідь і «скоро перевів розмову на щось інше; час від часу тратив притомність…». Жодних чи то заборон, чи якоїсь анафеми церква на поета не накладала, він удостоївся церковного похорону. І даремно зловтішається Расевич з того факту, що митрополит Андрей Шептицький не відвідав похорону. Митрополит, як відомо, перебував тоді далеко від Львова, в російському засланні. А щойно повернувся з Росії до стольного Києва, відслужив заупокійне богослужіння за душу спочилого Франка. Не складні стосунки вмирущого з церковним кліром є тут, зрештою, основоположною річчю. А те, що відходив наш Каменяр в інший світ у крайній нужді, навіть одягнути не було в що покійного. Поляки, кажуть, мстиво рекомендували українцям: «Ідіть подивіться, в яких злиднях помирає ваш найбільший поет». Радикали не проти релігії Франко, як знаємо, перебував у радикальній партії, а радикалів любили пов’язувати з безбожниками. Та загляньмо хоча б у його статтю «Радикали і релігія». «Радикали ніколи не виступали і не виступають, - твердить її автор, - ані проти віри в Бога, ні проти жадної основи правдивої релігійності». У цій же статті дано чудове визначення релігії: «Релігією називається не тільки віра в якісь надземні вищі істоти… До релігії належить також чуття, любов до тої вищої сили і до інших людей, любов до добра і справедливості, а в кінці також добра воля, постанови жити й самому так, щоб наближувати себе й інших до тої вищої істоти». Якщо виходити з цього визначення, то правдивих релігійних людей у нас набереться не так і багато. Віра ж без діла мертва, а далеко не кожен з нас дбає про те, щоб зміцнювати свою віру добрими справами, змагати до справедливості. Релігійність самого Франка під цим оглядом не підлягає сумніву. Цілком можливо, що в Галичині він був одним з небагатьох по-справжньому релігійних людей свого часу. Ішов до Бога своєю дорогою Поки що не доводилося читати нічого змістовнішого на тему «Іван Франко і релігія», ніж проповідь владики УГКЦ Ігоря Возьняка, проголошена з нагоди 150-их роковин поета. Дехто бачить тільки ті Франкові твори, непокоїться владика, в яких він вірив у соціалізм власного авторства і гадав, що наука буде провідником людей, а віра й релігія зникнуть як непотрібні. Інші стараються бачити тільки того Франка, який був приятелем священиків, співав з дяками в церкві. Але Франко значно складніший, він не поміщається в жодні придумані рамки. Так, і «Мойсей», і «Страшний суд» важко назвати поемами класичного християнина. Масонський дух і символіку зауважують у «Каменярах», що можна зарахувати до помилок молодості. А прочитайте вірш «Хрест» - і ви легко зміните думку про масонську спрямованість автора. Бо хіба масони вірять у спасенну силу хреста? Хіба безбожники співають хвалу знакові спасіння? Зрештою, згадаймо ще одні спомини про Франка, видані 1926 року у Львові о. Волянським. «При полемічній дебаті про віру, - пише отець, - Франко не забирав слова, а коли полеміка заходила до точки кипіння, тоді казав: «Лишім ми віру нашому народові, бо то є ще один амальґам, який його держить». І буквально ще одна цитата. Як свідчить Франків небіж Василь, син Онуфрія, «в одній кімнаті Франкового дому висів образ Богоматері, обвішаний вишиваними рушниками, перед ним стояла лямпадка». От вам і безбожник! В Івана Франка, який запевняв, що «молитва – слаба там підмога, де лиш розум і труд у пригоді стає», була своя дорога до Бога. Дорога терниста, звивиста, повна революційного пориву… Але назвати це вульгарним атеїзмом – дуже погрішити проти істини. Дмитро КАРП’ЯК, КоломияВЕБ |
