Дехто вважає, що мода – то радше прерогатива жінок. Проте з цим важко погодитися, адже у всі часи були модники, небайдужі до власного стилю.
Зокрема на початку ХХ століття чоловіки дуже старанно доглядали за своїми вусами та ретельно підбирали фасони комірців і краваток. Давня преса зберегла для нас інформацію про мешканців Станиславова, чий стиль захоплював сучасників. Спробуймо дізнатися про них більше, пише Західний кур’єр.
За прикладом лондонських джентльменів
На зламі XIX та ХХ століття модники всіляко намагалися наслідувати жителів Лондона, адже саме місто на Темзі було законодавцем тодішньої чоловічої моди. Головною іконою стилю був англійський король Едуард VII. За легендою, якось після ситного обіду він розстебнув один ґудзик на своєму жилеті, і це негайно стало модною тенденцією. Коли ж король підвернув краї на штанах, щоб урятувати їх від дощу, виникла мода на штани з манжетами. У ті часи чоловіків, які приділяли багато уваги своєму зовнішньому вигляду та гардеробу, називали денді. Здебільшого денді належали до аристократії та заможних міщан. Час від часу образ денді змінювався – ставала іншою зачіска та форма вусів, а також ширина штанів, колір жилетів та краваток.
Винахід велосипеда в ХІХ столітті сприяв більшій мобільності людей, і чоловіча мода адаптувалася до цієї нової свободи. З’явився спеціальний велосипедний одяг – бриджі та кепки, які відображали авантюрний дух того часу. Буремне двадцяте століття теж призвело до швидких змін у чоловічій моді під впливом глобальних конфліктів, соціальних рухів та технологічних інновацій. На початку 1900-х років з’явився образ джентльмена в костюмі і капелюху «федора». Розвиток автомобільного руху на початку ХХ століття суттєво вплинув на чоловічу моду – одяг став відповідати потребам автомобілістів. Костюми з льону та бавовни допомагали автомобілістам бути більш маневреними за кермом та почуватися комфортно.
Тодішні модники носили костюми стриманих кольорів – від темно-синього до приглушено-сірого. Проте найбільш поширеним усе ж був чорний, який був обов’язковим у чоловічому костюмі після сьомої вечора. До речі, народження сучасного костюму-трійки припадає саме на ХІХ століття: сюртук, жилет і штани. Щоб трохи оживити стриманий костюм і додати образу індивідуальності, модники експериментували з краватками, зав’язуючи їх у різний спосіб та підбираючи яскравіші кольори.
Дуже популярними були знімні комірці та манжети до сорочок. У ті часи були спеціальні кравецькі підприємства, які пропонували цілий асортимент таких аксесуарів – від жорстких комірців під вечірній фрак до м’яких для занять спортом. Виробники шили комірці з бавовни, льону, шовку та кашеміру. Їх накрохмалювали та прасували і зберігали у спеціальних коробках. Збираючись на бал, чоловіки брали з собою запасну сорочку і кілька знімних комірців. Бо після кількох годин танців з їхнього чола рясно стікав піт, а білосніжний напрасований комірець перетворювався на мокру ганчірку. При зміні сорочки її можна було викручувати як після купання в ріці.
Будь-який образ тодішнього модника неодмінно завершувався капелюхом. Шовковий циліндр із пласким верхом носили здебільшого представники аристократії та багаті міщани. Значно більш поширеним був невеликий капелюх з округлим верхом і короткими краями. Також із легкої руки короля Едуарда VII у моду ввійшов практичний фетровий капелюх з довгим заломом нагорі та загнутими краями.
Станиславівські денді
Вивчаючи міську пресу цього періоду, ми переконуємося, що елегантних чоловіків у тодішньому Станиславові не бракувало. Зазвичай типовими денді ставали сини заможних батьків, чиїм основним завданням було полонити серце дівчини з хорошим приданим. Таких денді легко було зустріти у бальній залі чи у міському парку, проте їхньою улюбленою локацією була лінія А-Б – тепер початок вулиці Незалежності.
Описуючи лінію А-Б у 1904 році, газета «Кур’єр станиславівський» зазначала: «Тут можна зустріти і наших денді у лакованих туфлях, і військових, які стоять на тротуарі поблизу цукерні Новорольського і кидають з-під монокля зацікавлені погляди на панянок». Газета також описала станиславівського денді, який прогулювався у міському парку: «Он іде якийсь молодик у справжньому капелюху «Панама», який на ньому виглядає як мішечок для тютюну. Шию юнака стискає подвійний комірець сорочки, настільки високий, що аж підпирає йому вуха. Пелеринка з каптуром прикриває його одяг подібно як у середньовічних трубадурів. В одній руці він тримає фотоапарат, у другій – тонку палицю зі срібним набалдашником. То представник так званої «золотої молоді», якого ще називають «принцом».
Давня преса зберегла згадку про найвідомішого денді Станиславова. 20 липня 1906 року в місті Карлсбаді (нині знаменитий чеський курорт Карлові Вари) відбувся чоловічий конкурс краси. Друге місце на цьому конкурсі посів Станіслав Рубчак зі Станиславова, набравши 164 голоси. Він був правником і перебував у Карлсбаді з метою лікування й відпочинку. До речі, батько станиславівського красеня, Теодор Рубчак, був досить відомою людиною в місті. Він належав до найбільших землевласників Станиславівського повіту, певний час був членом спостережної ради Міщанського банку.
В 1901 році його всіляко переконували балотуватися на депутата до Галицького сейму, проте пан Рубчак чомусь відмовився виставляти свою кандидатуру. В 1904 році він придбав землі у селі Залуква під Галичем за 64 500 корон. Проте його син Станіслав нічим особливим не відзначився, хіба що своєю красою та дорогим і елегантним одягом. Але саме його ефектна зовнішність прославила місто на популярному курорті.
Репутацію привабливого та елегантного чоловіка мав також Артур Фанґор, віце-президент станиславівського суду – «середнього зросту, темний шатен, з блакитними очима і посмішкою, яка відразу викликала симпатію». «Пристойним», тобто привабливим, місцева преса називала й відомого адвоката Леона Бораля, який, на жаль, рано помер. Він був «струнким шатеном з високим чолом і проникливими очима, які неначе дивилися в саму душу співрозмовника». Бездоганне відчуття стилю мав Ґустав Ґейер, заступник директора, а потім і директор залізниці в Станиславові.
Ось як описувала його преса: «Високого зросту й привабливої зовнішності. Хоч у волоссі подекуди помітна сивина, він усе одно привертає увагу. Погляд живий і розумний, риси обличчя дуже виразні й шляхетні. Надзвичайно статурний і елегантний». Елегантністю і приємною зовнішністю вирізнявся і Юзеф Срочинський – «стрункий шатен привабливого вигляду», історик, депутат міської ради і гімназійний професор.
Взагалі, на думку станиславівської преси, місцеві чоловіки любили показний шик. Зокрема в 1909 році газета «Кур’єр станиславівський» зазначала: «Якби хтось не знав Станиславова, а лише спостерігав за способом життя його мешканців, він би, мабуть подумав, що тут живуть лише мільйонери, які мають стільки грошей і вільного часу, що вже не знають, що робити з цією надмірністю. Типовий мешканець Станиславова вбирається з підкресленою елегантністю, але при цьому купує одяг на складах дешевих чи уживаних речей, носить «чеське» взуття з угорських фабрик, «італійський» капелюх-борсаліно, виготовлений у Німеччині. Краватки він обирає лише у стилі сецесія і повністю захоплений тютюноманією».
Вусата мода
У ХІХ столітті бороди і вуса часто носили військові, які не мали змогу голитися під час тривалих походів. Вирішивши, що борода – атрибут мужності й героїзму, чоловіки масово почали її відрощувати. До кінця XIX століття мода на бороди нарешті минула, зате чоловічі обличчя прикрасили довгі вуса, закручені донизу чи догори за допомогою щипців. Щасливцям, у яких вуса були гарними і густими, заздрили й намагалися їм усіляко наслідувати.
Тоді в перукарнях можна було замовити собі накладні вуса, чим деякі модники з радістю користувалися. Станиславівська преса повідомляє, що у травні 1906 року пан Людвик Кале з вул. Бельведерської шукав покупця на свої пишні вуса, які готовий був продати за 20 корон. Покупця він знайшов у шинку в особі тамтешнього постійного гостя, муляра пана Міхала. Просто до шинку викликали перукаря, який зрізав вуса і згодом виготовив з них накладні.
Щоб якнайдовше зберегти гарну форму вусів, особливо ревні модники спали зі спеціальною пов’язкою на обличчі, яка прикривала вуса. Пов’язку для вусів використовували також перукарі, які вдягали її на клієнта, коли займалися оформленням його бороди чи голінням. Це робилося для того, щоб перукар випадково не пошкодив вуса.
Мода на вуса була настільки поширеною, що безвусий чоловік якось «випадав» із загальної картини й привертав до себе увагу. В серпні 1901 року до Станиславова вирушив 14-й полк драгунів, який мав тут розміститися. І всі в цьому полку – від полковника до звичайного рядового – були безвусими! Це викликало справжню сенсацію не лише в Станиславові, а й у Кракові, через який проходив незвичайний полк. Лише згодом з’ясувалося, що відсутність вусів була традицією цього полку. Він був заснований ще в 1725 році, а у 1757 році відбулася знаменита Колінська битва. Вона стала однією з найважливіших у Семирічній війні, яка вибухнула через переділ колоній. Після цієї битви до полку прийшло багато нових солдатів, настільки молодих, що в них ще й вусів не було. Саме вони склали основу полку, тож на пам’ять про них і виникла така традиція.
Кінець «вусатій моді» поклала Перша світова війна. Тоді вже застосовувалася хімічна зброя, а під час хімічних атак військові були змушені носити протигази. Вуса і борода не давали протигазові щільно прилягати до обличчя, внаслідок чого солдат ризикував загинути через отруєння. Тому військових змушували виголювати вуса і бороди. Таким чином, спочатку серед військових, а потім і серед цивільних чоловіків вусанів і бороданів ставало все менше. Та й загалом Перша світова війна принесла революційні зміни у різні галузі людського життя, завершивши так звану «прекрасну епоху» з її вишуканою, але не дуже зручною модою.
Олена БУЧИК |
