Понеділок, 20.05.2024, 23:48:00

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Квітень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
 
Архів новин
Головна » 2024 » Квітень » 18 » Цінівський діамант. Галина Якимович 30 років доглядає фонди сільського історико-краєзнавчого народного музею
08:28:53
Цінівський діамант. Галина Якимович 30 років доглядає фонди сільського історико-краєзнавчого народного музею

Село з гірським статусом Цінева, яке належить до Дубівської територіальної громади, розкинулося обабіч річки Дуби за кілька кілометрів від колишнього райцентру Рожнятова. А Цінівський історико-краєзнавчий народний музей на чолі з доглядальницею фондів Галиною ЯКИМОВИЧ, на моє переконання, є осердям чи скарбницею бойківської самобутності всього Рожнятівського Підгір’я. Якби мене запитали, а що ж найцінніше береже цей сільський культурний заклад, то я відповів би однозначно: «У Цінівському історико-краєзнавчому народному музеї є найдорожчий скарб вікових бойківських набутків Рожнятівського Підгір’я – багатолітня подвижниця музейної справи Галина Якимович...». Недарма ж жителі Ціневи величають її цінівським діамантом... Хоч пані Галина – уродженка Сваричева на Рожнятівщині, вона вважає музей у Ціневі, в якому працює з 1994-го, своїм рідним домом.

Музей як престиж

Історико-краєзнавчий музей у Ціневі заснували майже пів століття тому – 1976-го – у шкільному приміщенні ще австро-угорської забудови, в якому з 1919 по 1925 рр. вчителювала і народна педагогиня, культурно-просвітницька діячка й письменниця Ольга Дучимінська. Ініціаторами ж появи музею в селі були голова тодішнього й тамтешнього колгоспу й орденоносець Василь Джурин та відомий особистий фотограф митрополита Андрея Шептицького громадський діяч, краєзнавець і літератор Ярослав Коваль із Ціневи.

«Після навчання в сільській школі я працювала на Брошнівському лісокомбінаті, а згодом закінчила режисерське відділення Снятинського культосвітнього технікуму, – розповідає Г. Якимович. – Працювала на Рогатинщині, а після повернення на Рожнятівщину – художнім керівником у сільському клубі Ціневи. А коли завідувачка музею і наша відома поетеса та краєзнавиця Любомира Василечко через обставини вимушена була виїхати у США, то запропонувала мені цю посаду. Відтоді моє життя пов’язане з музеєм...».

Через брак освіти пані Галина не могла офіційно бути завідувачкою закладу, хоч неофіційно завжди була не лише його чільницею, а й стрижнем і рушієм. Звісно, були намагання громади надати музеєві статус державного, але колгосп, який фінансував заклад і не хотів втратити свій престиж, державного статусу для музею не прагнув, тож і не домагався. Хоча зробити для розвитку закладу цей перспективний крок для відомого багатолітнього керівника колгоспу-мільйонера В. Джурина було елементарно.

«Все, що ви бачите сьогодні у музеї, придбано за кошти колгоспу або подароване жителями Ціневи, – заявляє Г. Якимович. – Нині фінансово музеєм опікується керівництво Дубівської територіальної громади. Працюю й досі, як і упродовж 30 років, на пів ставки доглядальниці фондів. Серцем нашого музею є бойківська давнина, самобутність і неповторність, яку ми повинні зберегти й примножити, щоб нащадки знали своє коріння. Я добре усвідомлюю своє бойківське коріння і люблю свою роботу, душу віддаю праці у музеї. Я бойкиня, і моя сваричівська родина з діда-прадіда – бойки. Та й цінівчани також головно бойки, бо ж є у селі, як і всюди, і приїжджі люди – укладаються подружні шлюби з уродженцями інших міст чи сіл: гуцульських, опільських чи покутських. Тож етнографічна карта нашого села активно змінюється.

Бойківщина для мене – то наш побут, звичаї, традиції й обряди, які потрібно впроваджувати серед дітей, щоб молоде покоління у селі ніколи не забувало свої корені та рідну історію й не встидалося свого бойківства. Бо навіть є такі, що й не знають про своє бойківське походження. Усвідомлення нашого бойківства, на моє переконання, має починатися з родини. Батьки зобов’язані ще змалечку прищеплювати дітям любов до свого родоводу, до рідного краю й самобутності традицій, говіркового розмаїття й т. ін. Такі речі відчуваються на генетичному рівні, і не тільки мовні, а й культурні, побутові, звичаєві, мистецькі тощо. Бойківство маємо пропагувати й вивчати не лише у родинах, а й у школах, щоб українські діти знали й поважали свою етнічну самобутність. А також – у церкві...».

Музей як скарб

У пропагуванні й примноженні бойківської самобутності вагоме місце посідають і музейні заклади, а такі як Цінівський історико-краєзнавчий народний музей, передовсім. У наш час, на мою думку, головна проблема для розвитку музейної справи – не фінанси й бездоріжжя, а байдужість тих, хто повинен опікуватися її стрижневими ланками.

У музейних експозиціях відтворено життя та побут етнічної групи бойків від сивої давнини і до сьогодні. У музеї – п’ять експозиційних зал: «Бойківщина: давнина», «Традиції і ремесла Бойківського краю», «Бойки у Другій світовій війні», «Сучасність села Ціневи» і «Природа Карпат».

В музеї представлено експонати мідної доби, про що свідчили археологічні розкопки у сусідніх селах – Нижньому Струтині й Слободі Рівнянській, та зібрано інформацію про ту епоху. Є також чимало матеріальних свідчень про еміграцію бойків 1891 року із села Небилова до Канади – Івана Пилипіва та Василя Ілиняка, які перетнули Атлантичний океан на пароплаві «Ореґон», а їхній вчинок став поштовхом для наступної трудової міграції галичан.

У музеї зберігається гіпсова скульптурна експозиція майстра Михайла Тимківа, присвячена подіям еміграції тих часів, яку передала йому Ярослава Попадяк. За кордоном люди об’єднувались у громади. Свого часу спільнота еміґрантів-цінівчан з Торонто переслала кошти для побудови в селі Народного дому. Еміґрація не лише давала бойкам матеріальний добробут і спасала від бідноти, а й часто руйнувала родини. В музеї, наприклад, представлено взірці народної творчості, зокрема коломийки, про те, як матері чекають на повернення своїх синів з-за океану: «Ой летіла зозуленька сивенька-сивенька – приїдь-приїдь, мій синочку, бо я вже старенька...» або «Ой у нашім городочку дубки підростають – приїдь-приїдь, мій синочку, роченьки минають...». А в часи радянщини запопадливі зайди та їхні місцеві посіпаки ще довго перешкоджали не лише поверненню трудових мігрантів зі США чи Канади, а й навіть зустрічам із рідними після багатьох років розлучення.

«Завдяки експозиції, присвяченій бойківській хаті, – веде розмову далі пані Галина, – ми бачимо, як важко жилося бойкам у давні часи. Хати будували з плениць – цілісних стовбурів дерев і без єдиного цвяха: «в замок». Такі хати називалися «митими». Адже за першого панування Польщі людям доводилося платити «димові» податки, тож хати споруджували без коминів – курні, а дим стелився помешканням. А до свят ґаздині мили стіни від сажі. Коли ж «димові» скасували, то бойки взялися будувати хати з коминами, але дим пускали на стрих. Покрівля була із соломи, тож часто траплялися пожежі. Підлога була глинобитна, долівку щосуботи мастили червоною глиною, а для профілактики встеляли м’ятою і чебрецем. Замість матраців була солома. Помешкання пахло травами. На великі свята ліжка застеляли різноколірними веретами, вишитими подушками укладали, а у будні – звичайними. Над ліжком була жердка для робочого одягу, а колиску прибивали до сволока. Так було зручно з ліжка колисати. Їсти варили у печі. А біля печі висів мисник із посудом, відтак у бойківському побуті вже з’явилися креденси і шафи, серванти. Кольорові тарілки, які часто розвішували і по стінах, слугували тільки прикрасою – з них їжу не споживали. Згодом їх використовували тільки у свята. Емаль часто тріскала – берегли. У бойківському вжитку були також різноманітні коновки – для масла, соленого сиру тощо. Хліб місили у діжах й випікали при закритих дверях, щоб не потріскався, у печі щосуботи. Готові хлібини клали на стіл і обмивали водою від залишків попелу...».

У музеї експонують і бойківський одяг – літній чи зимовий, чоловічий і жіночий. Є довгі чоловічі святкові вишиті кожухи і жіночі кожушки – коротенькі, до талії. Їх носили взимку. Кожушки-безрукавки слугували людям у весняно-зимовий час. Чоловіки одягалися ще у сіряки, сорочки й штани із домотканого полотна. Підперізувалися крайкою. Для бойкині було звично одягатися у звичайну білу сорочку з домотканого полотна, спідницю та запаску. А у свята одягали спідницю плюшеву і довгий плюшевий, вишиваний бісером, блискітками чи гладдю, сардачок. Є у музеї унікальні вишивані жіночі сорочки, яким уже понад сто років. Кожна жінка була собі майстринею. Але кожухи шили кушніри-чоловіки, вони ж і вишивали ті кожухи. Жіночі руки не змогли б виконати таку кропітку роботу – вишити по овечій шкірі. У музеї представлено й взірці бойківського взуття – ходаки на будні дні і чоботи – на неділі.

«Взуття бойки дуже шанували, – каже доглядальниця музею, – до церкви несли на ціпку, під церквою перевзувалися, а після Служби Божої знову поверталися додому босоніж. Батько синові справляв нові чоботи на халявах від своїх поношених чобіт... З-поміж традиційних ремесел серед бойків Рожнятівського Підгір’я найпоширенішими були ткацтво, бондарство, кожухарство і будівництво церков...».

У Ціневі було багато майстрів-будівничих церков. Найвідоміші – Тома Джурин і Василь Демків, чиї імена як будівничих церков вписано до відповідної енциклопедії. За інформацією Г. Якимович, цінівські майстри побудували у навколишніх близьких і далеких селах понад сто церков. Кожен майстер мав особисте клеймо і відповідний документ про дозвіл зводити церкви. Є версія, що і храм у Франковому селі Нагуєвичі на Львівщині будували майстри із Ціневи, а також свідчення, що і в селі Підлютому біля Осмолоди, де розташовувалися митрополичі палати Андрея Шептицького, церковку, яка до наших днів не збереглася – згоріла, свого часу також зводили вони. У музеї експонують чимало предметів, які ілюструють основні виробничі етапи традиційних бойківських ремесел і промислів.

«Колгосп у Ціневі, який існував до 1991-го, 37 років очолював Василь Джурин. Свого часу господарство процвітало і славилося допоміжними промислами – наголосила пані Галина. – Шили робочий одяг – ватні штани, фуфайки, рукавиці, спецодяг на літній і зимовий сезони, який відправляли у всі куточки тодішнього «есересер». Був цех з виробництва пластмасових виробів – ґудзиків, покришок, серветок. В іншому виробляли облицювальну плитку. У збудованій ще за Австро-Угорщини цегельні випалювали цеглу й кахлі. Столярний цех спеціалізувався на будівництві садових будиночків для багатьох країн колишнього соціалістичного табору...».

Експозиції музею представляють не лише ширвжиткові вироби років колгоспного розквіту, а й витвори майстринь декоративно-прикладного мистецтва. Наприклад, є авторські писанки відомої майстрині світлої пам’яті Ольги Коваль, яка виїхала до Ванкувера (Канада) 1934 року. У музеї можна дізнатися не лише про відомих вихідців із Ціневи, а й загалом із Рожнятівщини, які за кордоном своїми талантами й працею прославляли й прославляють бойківське коріння. А головно – знайшли можливість хоч на схилі літ приїхати й вклонитися своїй родинній колисці.

«Найцінніше у нашому музеї – архів чорно-білих світлин 20 – 30-х років минулого століття згаданого Ярослава Коваля, – наголосила пані екскурсовод. – Понад 1200 своїх оригінальних фотографій він передав для музею. Їм немає ціни. Адже автор фотографував не лише свята й будні митрополита Андрея, а й бойківське життя: побут і традиції простих людей. На світлинах – чимало цінівчан того часу. Безцінні світлини про життя митрополита Андрея Шептицького. Також є світлини, які розповідають і про інші бойківські села Рожнятівщини чи Долинщини... А ще, на мій погляд, наш музей чи не найширше з-поміж інших відтворює часи галицької трудової еміграції за океан...».

Доглядальниця музею зізнається, що робота і її спонукала глибше замислитися над самобутністю й неповторністю традицій рідного краю. «Завдяки багатолітній роботі в музеї я усвідомила себе бойкинею та відчула генетично належність до бойківського роду, – підсумувала Г. Якимович. – Бойкині, на мою думку, за характером бойові та стійкі, вміють відстояти своє, берегти гідність та повагу, вони горді й статечні, добрі ґаздині й люблячі подруги та помічниці для своїх чоловіків. Мені видається, що останнім часом у нашому суспільстві зростає зацікавленість музейними справами, неповторністю свого родоводу. Чимало бойків, яких свого часу було депортовано в інші регіони України, приїжджаючи до нас у статусі переселенців, нині дуже переймаються своїм бойківським корінням і поважають нас за ревне ставлення до своєї історії. І це дуже важливо саме у часі війни, коли ворог намагається нищити не лише українців, а й усе українське...»

А насамкінець Галина Василівна заспівала нам бойківську коломийку: «Кажуть люди, що ми бойки, а ми вже не бойки, Бо ми їмо щонеділі пироги легонькі...».

Ігор Лазоришин, "Галичина"

 


Переглядів: 23 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024