У міжвоєнний період у Станиславові були дуже популярними праці історика Леона Штрайта, який друкував статті у польськомовній єврейській газеті «Слово», а також видавав книги, присвячені історії єврейської громади. В його працях оживають найдавніші сторінки минувшини міста, з них ми дізнаємося багато маловідомих фактів про життя Станиславова. Пропонуємо вашій увазі кілька особливо цікавих уривків зі статей та більших праць цього відомого історика.

Коли євреї оселилися в Станиславові?

У березні і травні 1662 року вийшли перші документи, що стосувалися заснування Станиславова. А вже 17 вересня того року Андрій Потоцький, староста галицький, видає спеціальний привілей, підтверджуючи існування єврейської громади в Станиславові. Євреї прибули до Станиславова в перші ж дні після заснування міста на запрошення Андрія Потоцького, який у своїй колонізаторській діяльності не керувався жодними політичними чи національними упередженнями. Однак не виключено, що євреї тут мешкали ще до заснування міста, подібно як людність руського походження, в селі Заболоття, яке успадкував Андрій Потоцький. Однак це припущення малоймовірне, тому що відомо, що євреї оселялися лише в тих місцевостях, де їх приваблювали торгові стосунки. Тому їх більший наплив у ці краї міг настати не раніше, ніж у другій половині ХVII ст., коли Андрій Потоцький розпочав на Покутті грандіозну колонізаторську діяльність. Через заснування укріпленого міста Станиславова він також значною мірою вплинув на покращення безпеки на Задністрянщині, де раніше не було сприятливих умов для розвитку господарства.

Перші єврейські поселенці прибули до новозаснованого Станиславова, щоби торгівлею і ручними ремеслами забезпечити добробут мешканців найближчих міст і містечок краю. Засновник міста виділив євреям, подібно як полякам, русинам, а пізніше і вірменам, окрему дільницю для забудування і заселення. Давня середньовічна традиція вимагала, щоб люди однієї національності чи професії селилися в одному місці. Єврейська дільниця спочатку знаходилась у найстарішій частині міста при нинішній Тринітарській площі, перетятій тоді фортифікаціями та валами. Поблизу валів (між арсеналом і костелом отців-тринітаріїв) Андрій Потоцький дозволив євреям на підтвердження своїх толерантних гасел збудувати дерев’яну божницю, школу, лазню, а також будинки для школярів та лікарів. А далеко від того осередку, за міськими фортифікаціями, на дорозі, що вела до Тисмениці, він визначив їм місце на окописько, де до сьогодні простягається старий єврейський цвинтар.

З історії єврейського цвинтаря

Найстаріша історична згадка, яку ми маємо про єврейський цвинтар, – це привілей Андрія Потоцького від 17 вересня 1662 року, який місить у собі топографічні деталі, що стосуються місця, де був закладений цвинтар. Більш ґрунтовну згадку про єврейський цвинтар та його межі знаходимо в декреті львівського архієпископа Вацлава Сераковського від 1761 року, виданому для станиславівських євреїв у зв’язку з будівництвом мурованої синагоги. Про подальшу долю цвинтаря в документах не повідомляється. Навіть місцеві звичаї підвели нас і не залишили нам жодної легенди про нього. З найдавніших початків цвинтаря не зберігся жоден надгробний пам’ятник. З землі видобуті лише кам’яні уламки, які мали на собі такі невиразні сліди букв і цифр, що їх не вдалося розшифрувати. Немає також якихось інших єврейських джерел.

З пінаксу (Таблиці. – Авт.) похоронного братства довідуємося лише, що вже у 1692 році в Станиславові існувало єврейське товариство похоронного братства, а короткі і розрізнені нотатки про сам цвинтар, розкидані тут і там по таблиці, не дають нам про нього повного історичного уявлення. На кількох частинах пінаксу фігурує натомість довгий список осіб, які своїми грошовими пожертвами чи цеглою допомогли будівництву муру навколо цвинтаря.

Про ймовірну причину, яка змусила місцеву громаду побудувати мур навколо цвинтаря у 1808 році, читаємо у більшій монографії Баронча про Станиславів: «Від певного часу спостерігалося, що свіжі могили були пошкоджені, а трупи оголені і розшарпані. Нічна сторожа стверджувала, що з християнського цвинтаря приходили два привиди і знущалися над єврейськими трупами. Ця новина так налякала євреїв, що жоден з них не хотів сторожувати при окопиську. А тим часом знущання над мертвими євреями продовжувалось. Християни теж не хотіли сторожувати на цвинтарі, тому покликали військо і розставили на чатах. І дійсно, з боку християнського цвинтаря з’явилися дві білі постаті, які швидко наближалися до окописька. Залунали постріли, привиди впали. Виявилося, що це були дві великі білі собаки».

Належить ще згадати, що на цвинтарі знаходяться варті уваги різьблені кам’яні надгробки, але тільки з XVIII та XIX століть. Чого не знищив час, те нищать люди, бо немає вже за тим цвинтарем належної опіки.

З історії єврейської торгівлі

У Станиславові завжди було багато купців, які укладали різного роду торгові оборудки як із іноземними, так і з місцевими торговцями. Між тими чужими, які відвідували Станиславів, не бракувало євреїв, які посідали тоді аж ніяк не останнє місце в розвиткові торгівлі. За тодішніми звичаями, торгівля відбувалася на площі Ринок, де стояли купецькі буди або торгові ятки, у яких обов’язково була вага.

У ярмаркові і торгові дні юрби купців, торговців і ремісників тягнулися на площу Ринок і тут на ятках, у будинках міщан, у крамницях розкладали свій товар. Ярмарки відбувалися в Станиславові тричі на рік. Перший ярмарок починався у день святого Станіслава, другий – на свято Андрія Апостола, третій на день народження Найсвятішої Марії Панни. Про початок ярмарку оголошував ратушний дзвін, а тривали вони, за прикладом головних ярмарків, по чотири тижні. Однак торги відбувалися лише два рази в тиждень, щонеділі і щочетверга.

За свідченнями Францішка Пауліна Далейрака, який був у нашому місті в 1687 році, станиславівські ярмарки не поступалися своїм розмаїттям товарів ярмаркам у Львові та Варшаві. Станиславівські євреї мали на підставі окремого привілею, виданого для них 17 вересня 1662 року, гарантовану свободу торгівлі у всіх володіннях Андрія Потоцького, а на зламі XVII і XVIII століть до них належало мало не все Покуття. Євреї також мали такі самі митні пільги, як і інші мешканці Станиславова. Завдяки опіці дідичів і великій кмітливості євреїв у місті дуже швидкими темпами розвивалася торгівля. Євреї тримали у своїх руках левову частку місцевої торгівлі, а також займалися позичанням грошей під відсотки.

З історії різницького цеху в Станиславові

Станиславівські різники отримали 24 квітня 1664 року окремий привілей від засновника міста Андрія Потоцького, в якому він регулював усі правничо-організаційні питання різницької діяльності в нашому місті. Різники, подібно як і ремісники інших професій, були об’єднані в окремий цех різницького ремесла. В цьому різницькому цеху цеховими братчиками могли бути не лише християни, а й лютерани, а також євреї. Однак старшим цехмістром мусив бути лише представник польського народу. Дідич побудував різникам дванадцять яток на площі Ринок, за які кожен із них мав платити по два золотих чиншу в рік, а також віддавати два камені (міра ваги: один камінь – приблизно 13 кг. – Авт.) овечої вовни – один камінь для замку, один для фарного костелу. Єврейські різники мали свій окремий цех, тому що євреям відповідно до їхніх релігійних правил належало споживати лише кошерне м’ясо, яке походило з ритуального забою.

Важливою для розвитку різницького ремесла була нова устава від 28 травня 1722 року, яку різники отримали від Юзефа Потоцького, великого гетьмана коронного, сина і заступника Андрія в станиславівському маєтку. Вона була розширеним і доповненим варіантом старої устави, виданої 78 років тому. Новий дідич для більшого зростання того цеху до вже наявних дванадцяти яток додав ще стільки ж. Якщо нова особа хотіла вступити до різницького цеху і виставити нову ятку, чи то з вірмен чи з інших національностей, то ця особа на три роки звільнялася від усіх податків. Стосунки між цеховими братчиками тоді були не найкращими. Постійно траплялися якісь суперечки і сварки, які зазвичай закінчувалися в суді. Причини цих сварок були різними, перш за все запальний характер та схильність до бійок, дуже характерні для різників усіх часів і народів. Давалася взнаки й конкуренція, міжнаціональні конфлікти і брак віри у чесність інтересів іншої сторони.

З історії міської синагоги

Найпершою турботою єврейської громади була побудова святині, тому що в ті часи божниця була не лише домом молитви, а в ній проходило майже все життя громади. Невдовзі постала дерев’яна божниця. Про неї відомо небагато, не збереглося також жодного її зображення. Вона знаходилася на теперішній Тринітарській площі між арсеналом і костелом отців-тринітаріїв. Враховуючи тогочасний стиль будівництва дерев’яних божниць, яких було багато в тогочасній Польщі, вона була подібною до якогось шляхетського будинку чи церкви. Бо євреї прибули до Станиславова не з віддалених країв, а з найближчих міст і містечок, звідки також винесли свої традиції і звичаї.

Новий дідич міста, Юзеф Потоцький, щоб свічки синагоги не створювали небезпеку для арсеналу, а євреї своїми криками не заважали відправам у костелі, виділив євреям у другому десятиріччі XVIII ст. нову дільницю для проживання і забудови. Зразу ж після визначення їм нового кварталу євреї вибудували собі нову божницю. Вона була збудована за значної фінансової підтримки Юзефа Потоцького з дерева й каменю і була значно більшою, ніж попередня. Але будівництво виконали дуже невдало, тому вже за кілька років (у 1745 році) синагога була дуже понищеною. Тоді амбітне єврейське суспільство почало думати про зведення великої мурованої синагоги. Будова тривала майже 16 років з тривалими перервами, спричиненими різними нещастями, які звалювалися на наше місто. Рік закінчення будівництва був указаний на вівтарній шафі – 1777.

Але ця синагога не проіснувала навіть пів століття. В 1826 році вона майже повністю згоріла. Вигляд синагоги, відновленої з тієї згорілої, не набагато відрізняється від її теперішнього стану (стояла у теперішньому скверику Руської Трійці. – Авт.). Зовні синагога виглядала дуже скромно. Затиснута між іншими будинками, вона не мала жодної видатної ознаки. Величезні поверхні стін були цілком порожні та ніяк не оздоблені. Вікна містилися високо, а дах був інакший, ніж тепер. Він був плаский, як на житловому будинкові, і вкритий ґонтом. На жаль, ми не знаємо ні прізвищ архітекторів, ні будівничого, який займався відбудовою синагоги. Ми також не будемо давати оцінку їхній архітектурно-художній діяльності. Зауважимо лише, що внутрішній вигляд синагоги та її вестибюлю мав певні спільні конструкційні риси з будівлею колегіального костелу в нашому місті. На особливу увагу мистецтвознавця заслуговує дуже гарна різьба, виконана в дереві навколо вівтарної шафи, вишукані штукатурні оздоби навколо вікон і на стовпах, а також капітелі на алебастрових стовпах, які підтримують ціле склепіння, що свідчить про високу майстерність архітектора.

З польської мови переклала Олена БУЧИК