Понеділок, 20.05.2024, 08:20:38

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2012 » Жовтень » 12 » До 70-ої річниці УПА. Спогади
15:32:24
До 70-ої річниці УПА. Спогади
Пропонуємо увазі читачів унікальні спогади рідної сестри легендарних підпільників Мирона і Марти Свідруків надвірнянки Емілії Іванівни Андрійович.
Із відстані часу все зримішою і вагомішою постає перед нами, сучасниками, участь членів сімей, близьких, знайомих героїв УПА в національно-визвольному русі ХХ ст. Родина Свідруків – яскравий приклад такого сміливого залучення і добровільного самозречення. У ті непрості буремні роки Емілія Іванівна стала для брата і сестри надійною опорою, добрим ангелом-охоронцем на шляху боротьби, який свідомо обрали вони з любові до України та ненависті до чужинців, котрі зазіхнули на рідну землю.
Захоплюємось Вами, пані Еміліє.
Нехай світлий промінчик Вашого життя ще довго зігріває серця всіх, хто любить і знає Вас. Зі святом!
Редакція «Народної Волі».

Мирон і Марта Свідруки боролися до кінця
– Наша сім`я була багатодітною, – розповідає рідна сестра Мирона і Марти Емілія Андрійович. – Коли мені виповнилося уже сім років, батьки йшли на роботу і залишали зі мною молодших двійнят Мирона і Марту. Марта змалку була дуже тиха й спокійна. Бувало, зроблю їй ляльку-мотанку і вона нею собі гралася. Ну а Мирон – повна їй протилежність: активний, збитошний.
Вічно собі щось шукав: то на паркан вилізе, то ярмо скине. Я вічно мусила то все якось «латати», аби не був битий від батьків. І що цікаво, у нього були дві «праві» руки. Бувало, рубає чи сапає правою рукою, а як вона втомиться, то перекине в ліву і так само нею робить, навіть писав лівою. Мама цьому дивувалася, завжди підставляла йому маленькому миску, аби їв правою рукою, а він трохи поїсть правою, а потім щось передумає і їсть далі лівою.
Коли Мирон із Мартою закінчили десятилітню школу, то пішли до Станіслава вчитися: вона поступила у гімназію, а він – у робітниче училище. Тоді хлопець і вступив до ОУН. Інколи Марта приїжджала із навчання сама і привозила додому книжки Мирона. Мама запитувала, де він, а вона ніколи за нього нічого не розказувала, лише говорила, що поїхав до товариша в Лоєву і скоро буде. Коли він приходив, то мама його сварила. Але ми так і нічого не знали, що він там робив.
Згодом нам стало відомо про їхні зв`язки з підпіллям, і ми почали остерігатися, щоб, бува, хтось із сусідів не запідозрив і не доніс у МГБ. Нераз Мирон просив мене, щоби увечері я його провела. Тоді я одяглася в усе чорне, щоб бути непомітною в темряві, і йшла наперед нього дивитися чи нема кого на вулиці, а він – за мною. Проводила я його або до Богородчанського моста, або до хати Павлюків (теперішня вулиця Мазепи, потім там знаходився рибокоптильний цех). Після того Мирон наказував мені повертатися додому. А в тій недобудованій хаті ніхто не жив і там переховувалися повстанці. Вдень, коли я мала щось повідомити Миронові, то брала на руки дитину і йшла туди. Біля хати стояла фігура Матінки Божої, і я ставала біля неї. Мирон у той же час ховався поруч. Якщо людей не було на вулиці, то я все йому розповідала, якщо ж хтось появлявся – вдавала, ніби показую дитині фігуру.
Між мною і Мироном існував якийсь внутрішній зв’язок. Інколи довго його не було і раптом я починала відчувати, що він десь поруч. Одного холодного, дощового осіннього вечора я відчула близьку присутність Мирона. Коли у хаті полягали спати, тихо вийшла надвір. Темрява – непроглядна. Навпомацки пройшла повз хату і лиш намацала фіртку, як відчула чиїсь руки на своїх. Тоді аж відсахнулась, а Мирон: «Тихо, тихо, то я!». І так було й іншого разу. Уже пізно, знову чую, що він десь є. Беру тоді відро і йду по воду. Дивлюсь, а він стоїть біля колодязя і каже: «Ой, щось тебе довго не було». Я часто відчувала його пристуність і мене тоді, ніби магнітом, тягнуло до нього.
15 жовтня 1947-го москалі обступили Надвірну і почали масово вивозити людей. Тоді ще й випав сніг на три сантиметри. Так, що всі сліди було видно. А ввечері мені знову неспокійно на душі. Виходжу з відром по воду, а Мирон із-за колодязя встає. Я аж йойкнула: «Мати Божа! А ти звідки тут узявся? Місто ж обложене москалями». А він здивовано: «Я з лугів. Там нікого не бачив». Кажу йому, що вони повсюди, можливо, десь замаскувалися і лиш заманюють у пастку. Сказала, щоб він сховався під верандою, а щоб міг спати, дала йому два кожухи, перину, подушку і вечерю. Сама ж нікому про це не кажу і не можу заснути. Крім того, ще й зуби мене розболілись та й стала дивитися у вікно. А там – машина за машиною, фіра за фірою – їдуть і всі із чекістами. Аж глянь, до моєї хати йдуть москалі. Я так і обмерла: тут Мирон зі зброєю. Стали вони стукати у двері. Я спершу не відчинила. Тоді пішли до тети і через веранду зайшли до мене. Вийшла я до них у самій сорочці й хустці і вдаю, що нічого не знаю. Стали мене питати, де моя мама. Я ж відповіла, що хай питають у того чоловіка, який їх привів, бо він тепер у маминій хаті живе. Вони виматюкали мене і сказали, що якщо вона не зголоситься до одинадцятої години, нас усіх вивезуть. Я їм пообіцяла, що коли мати появиться, обов’язково їй про це скажу. Після того вони пішли, а мені ніби ноги відняло. І тут заходить тета і в крик на мене за те, що переховую під верандою Мирона. Почала я її просити, аби почекали до вечора (бо вже стало розвиднюватись), він тоді піде. Мирон то почув і стукає знизу в підлогу. Я виходжу, а він уже виліз звідти. Дає мені зброю тримати, сам зробив три кроки і став на паркані, а від паркана відштовхнувся і, чіпляючись за сіно, стрибнув на височенну оборожину. Тоді наказав мені іти по вили і подати ними автомат. Так, що коли я його подавала, то Миронові ще й довелося до половини провиснути з оборогу, така там була висота. Таким способом подала йому туди і їжу.
Крім Мирона і Марти дуже шукали москалі і мою маму з сестрою Олею. Але їм дуже допомагав росіянин Скородумов (він хоч комуніст, але в душі був проти них), в якого Оля працювала бухгалтером. Вона йому все розповіла і він їй спершу допоміг знайти роботу в Коломиї, а потім – у Заболотові. А коли вже й там стало неможливо перебувати, то порадив їм їхати у Сибір і дав адресу своїх знайомих, які їх мали прийняти.
Одного разу прийшов до нас додому 19-річний брат чоловіка Юзьо. Я пішла по воду і побачила там Мирона. Він мені тоді каже: «Притримай Юзя, а якщо можеш, то вибери його паспорт і дай мені». А я йому відповідаю: «Та як я у чужу кишеню руку запхаю, та й ще у своїй хаті. Не можу. Зрештою, він доміркується хто міг взяти». Тоді він каже: «Добре, але затримай його трохи». Повернулася я до хати і прошу Юзя залишитися у нас на вечерю. Повечерявши, він зібрався та й пішов додому, а я беру відро та й іду по воду, щоб подивитися, що буде далі. Лиш порівнявся Юзьо з капличкою, що стояла трохи далі, бачу як із-за неї хтось виходить, зупиняє його і змушує зняти плащ. Після того, як обшукав кишені, віддав його назад і крикнув: «Марш, бігом!». Юзьо швидко повернувся до нас і каже мені: «Ходи до хати швиденько». Потім став розказувати, як біля каплиці його перестрів якийсь солдат і забрав паспорт. Я тоді про все здогадалася та й питаю, що він буде робити далі. А Юзьо каже: «Нічого. Почекаю трохи, а потім піду в міліцію, скажу, що загубив паспорт і вироблю новий». Мені було незручно перед ним, але я знала, що Миронові потрібні були документи, а дістати їх не було де. Уже згодом сестра йому їх виробила, щоби він міг десь їздити.
Одного разу мене зупиняє знайома і каже, що бачила серед білого дня у місті Мирона. Той стояв на роздоріжжі біля Богородчанського моста і зупинив машину, що їхала на Гвізд. Був у військовій формі і з дипломатом. А я аж потерпаю від почутого: що, як вона розкаже комусь ще. Але я ніде не чула, щоб люди про те говорили. Якось і я йшла вдень містом, дивлюся – Мирон стоїть навпроти ратуші. Впізнала його й іду до нього, а він лиш показав пальцем аби мовчала. Так я і пройшла попри нього, вдаючи, що не знаю.

Коли ми перейшли жити до тетиної хати, то пізньої осені приходить до мене Мирон і просить, аби я надала їм з Мартою на зиму притулок, бо щось із облаштуванням бункеру в них не склалося. А я ж у чужій хаті, тета хоч і рідна, але дуже боялася, щоб її не заарештували. Боялася і я, але мусів їх хтось сховати. У мене була окрема пивниця у стодолі і там вирішила облаштувати їхній сховок. Так, потай від вуйка і сусідів, протримала Марту і Мирона до весни. За цей час ми всі відмучилися, але найважче було їм там відбути стільки часу. Аж навесні вони бліді та виморені покинули пивницю і вийшли на світ Божий.
Однак їхні повстанські стежки далі розійшлися. Марта перейшла у боївку «Гомона» (Марка Боєслава). Вони надумали були копати на горі Городище собі бункер (заглиблення від нього ще й досі видно), але з якоїсь причини змінили свої плани. Коли «Гомін» із Мартою приходили оглядати його, то вона завітала і до своєї сестри Марії, яка мешкала на Пнівській вулиці. Тоді Марта їй сказала: «Я іду з «Гомоном», мене вже більше не побачите, бо я знаю, що йду на вірну смерть». Тоді Марія пішла її провести на Городище і там ще розмовляла з «Гомоном». Після того ми її більше не бачили. А Мирон перебрався до Молодкова і час від часу навідувався. Я йому давала продукти і чистий одяг. Мирон (псевдо «Вільшенко») безпосередньо керував операцією із звільнення з Надвірнянської лікарні із чекістських лабетів тяжко пораненої повстанки Анни Попович, за що його нагородили Срібним Хрестом Заслуги першої кляси.
На той час москалі оголосили, що хто з повстанців зголоситься до них добровільно, то тим обіцяли амністію.
То ж багато хлопців з нашої вулиці пішли зголошуватись. Мирон попросив мене, щоб підійшла до когось з них і розпитала, що при тому в них випитували (хоч сам і не думав цього робити). Пішла я до одного з них і питаю, які там бесіди ведуться, бо Мирон хоче зголошуватись. А той мені каже: «Най він не йде нікуди зголошуватись, бо всі хто це зробив, усі ті вбивства, що були коло Грунческої, звалили на Мирона».
А то в хаті, що біля моста, де закінчується вулиця І. Франка і починається І. Мазепи, жили поляки, які доносили на повстанців москалям і ходили стерегти Богородчанський міст. Повстанці якось підстерегли двох і вбили, а через деякий час ще двох. Однак одного разу москалям вдалося затримати Мирона. Він ішов дорогою до своєї сестри Мини і його помітив патруль. Мирон встиг ще зайти на її подвір’я і там його арештували. Та пощастило йому в тому, що затримали одні, а допитували інші, котрим він сказав, що забрали його з власної хати безпричинно. На той час у сусідній із Мироном камері сиділа заарештована Нуся Гричко. Він їй також порадив, аби уперто твердила, що її теж так забрали з хати. Таким чином їм вдалося звідти вийти.
У суботу, 7 жовтня, ввечері приходять до моєї нової хати, що на вулиці Котляревського, москалі з перевіркою документів. Чоловік відкрив двері, а то їх ввалилося до кімнати десь аж зо двадцять і всюди повсідалися. Як прийшли перед опівніччю, так і не збираються йти. Я теж до них вийшла, а вони питають: «Що, хочеш іти їсти варити?». Я відповідаю: «Чого їсти варити на ніч? Ви підете, а ми ляжемо спати». А ті собі регочуть. Ми ж стоїмо з чоловіком перед ними і нічого не розуміємо. Так москалі просиділи в нас аж до шостої години ранку, а ми коло них відстояли. Потім один з них подивився на годинник та й витягає папір і починає нам його читати по-російськи про те, що ми підлягаємо вивезенню у Сибір. Мені так зробилося від того, що ніби я у сні. Після того запитує чи ми зрозуміли. Кажемо: «Ні». Тоді зачитує нам знову, а ми далі стоїмо, як вкопані. А один солдат мені шепче: «Швидко збирайтеся, бо зараз приїдуть по вас і підете голіруч». Я тоді бігом кинулася збирати дітей і якісь пожитки. Після того ми вийшли на двір до машини, яка вже чекала. Падав дощ зі снігом, а нас повисаджували на кузов. Купа солдат теж посідало з нами і понаставляли на нас з дітьми зброю. Привезли нас до КГБ (приміщення нинішнього музею), під височезний паркан. А там повно народу з Максимця і Зеленої. На той час люди вже почали йти на недільну Службу Божу до церкви. Як побачили натовп звезених під КГБ, то стали повертати до магазину. Звідти виходили з хлібом і кидали його людям на машини. Солдати ж почали відбивати його, так що буханці падали на землю в болото. У мене був у руках порожній мішок і я його повністю наповнила хлібом, ще й іншим перекидала на другі машини. Сюди прибігла і мого чоловіка наймолодша сестра зі своєю коліжанкою-росіянкою, чоловік якої працював у КГБ. Вони стали щось говорити із кагебешним начальством, так що нас разом із речами зняли з машини і повели до пивниці. У камері, куди нас завели, вже було двоє стареньких – чоловік і жінка. Вони притулилися один до одного і стояли в кутку, бо ніде було навіть сісти. А ми нічого не розуміємо, чого нас залишили і що з нами будуть робити далі.
Протримавши тут певний час, повезли нас далі до Брошнева. Загнали у бараки з дірявим дахом (колишнє жидівське гетто), де тримали майже п’ять місяців. 7 лютого запакували всіх у товарні вагони і повезли на заслання. Вагонів з людьми було так багато, що їх тягнули аж два локомотиви. Везли нас два тижні у Тюмень. Коли висадили з вагонів, то вже стояли машини, в які сортували людей на різні роботи. Нас із малими дітьми спочатку ніхто не хотів брати. Але один чоловік забрав нас на роботу в колгосп. Він пошкодував нас і посадив мене з дітьми до себе в кабіну, бо іншим людям довелося добре намерзнутися в кузові на 50-градусному морозі. Поселили нас у хаті, на одній половині якої вже жило шестеро людей, однак, до травня вони нам мали її звільнити повністю. Так прожили у ній шість з половиною років.
Туди нам і прийшла сумна звістка, що Мирон ( «Вільшенко») загинув 18 лютого 1952 р. у нерівному бою із чекістами біля нафтопереробного заводу у Надвірній. А через певний час прийшла друга сумна звістка, про загибель 22 лютого 1952 р. Марти-«Марійки» у с. Дзвиняч із боївкою Михайла Дяченка – визначного діяча повстанського опору «Марка Боєслава». Мама Анна дуже тяжко пережила смерть своїх найменших близнят Мирона і Марти. Аж у1956 році ми повернулися додому.
Дуже шкода, що ті, котрі перетерпіли холод, голод, втрачали у боях товаришів, перенесли тюрми, не визнані офіційно борцями за волю України. Мирон і Марта Свідруки зі зброєю у руках загинули у 24-річному віці, до кінця виконавши клятву Борця за волю України – створити Українську Державу або вмерти за неї.
Спогади Емілії АНДРІЙОВИЧ,
рідної сестри Марти і Мирона Свідруків 
записав Євген ЛУЦІВ, учитель Пасічнянської ЗОШ І-ІІІ ст.

Переглядів: 778 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024